Як відомо з попереднього викладу, римська договірна система розрізняла контракти і пакти. Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом (jus civile). В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позовним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юридичної сили всяким пактам, а створюЕ ав exeptio pacti - різновид exeptio doli. У подальшому під впливом роззі-тку торгівлі і взагалі ділових відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз частіше і залишати їх без захисту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи настійні вимоги економічного обороту, римляни з часом надали позовний захист окремим угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактами - pacta vestito. Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, преторські і законні. 1. Приєднані пакти (pacta adjecta) - це угоди, приєднані до якогось головного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони становлять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли покупець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконання цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов. Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметься тільки тоді, коли метою його є полегшення становища боржника. Прикладом пакту такого роду може слугувати угода про відстрочку чи несплату боргу взагалі. 2. Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початково їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження речей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді. Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Прохання про відстрочку платежу є визнанням, підтвердженням боргу - звідси і назва пакту, а обіцянка сплатити чужий борг є не що інше як порука. Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна угода, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому випадку, коли гроші боржника (клієнта) були в нього на зберіганні, так і тоді, коли таких грошей в нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту - actio receptica. Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів поклалася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непоборної сили vis major - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояснити тим, що вони самі часто вступали в змову чи були організаторами грабежів або піратських нападів. Виникала потреба захистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку подорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей - actio in factum. До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про розгляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі. 3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод
відносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування. Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли домовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен передати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упродовж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішеня арбітра на винну сторону накладався штраф. Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позо'в, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин. Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передбачає безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмовою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли. Імператорським законодавством була введена вимога здійснювати так звану судову інсинуацію дарувальних актів, тобто вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуацію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив її лише даруванням на суму понад 500 золотих і встановив, що дарування на менші суми набувають сили незалежно від будь-яких формальностей, і тим самим угода про дарування одержала позовний захист. Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, кому призначався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу, і відбувалося за рахунок майна дарувальника. При даруванні відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдарованого. Оскільки від цього договору дару-вальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише навмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, дарувальник подарував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції обдарований зробив певні витрати гці річ. У даному випадку з боку дарувальника мала місце або навмисна вина, або груба обережність. Обдарований одержує actio doli - позов про повернення витрат, збитків. У римському праві відомі випадки скасування дарування. Зокрема, патрон міг анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника у випадку його невдячності. Імператор Юстиніан встановив уже як загальне , правило на всі випадки дарування, що невдячність обдарованого служить обставиною для скасування дарування. В законі Юстиніана наведені приклади невдячності: заподіяння тяжкої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, вчинення значної матеріальної шкоди, народження у бездітного до того дарувальника дитини. З викладеного бачимо, що розвиток римської системи договірних зобов'язань відбувався багатьма окремими шляхами - кожний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки типових договорів, римське право до часу Юстиніана настільки поширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода одержала в ній правову охорону.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Пакти та їх види» з дисципліни «Основи римського приватного права»
