Уже в стародавні часи римляни надавали великого значення правовим формам обороту власності, який здійснювався шляхом безпосереднього обміну, тобто передачі речей з рук у руки. Під час переміщення речей, які відносилися до res mancipi, завжди виникало питання, кому ця річ переходить, хто стає її власником - римський громадянин чи перегрин. Перегрини тривалий час набувати таких речей не мали права. Тому з найдавніших часів перехід права власності від однієї особи до іншої супроводжувався рядом формальностей, без дотримання яких такий перехід не мав юридичного значення. Право власності на ту чи іншу річ може виникнути в конктретної особи різними способами: особа виготовила річ самостійно, придбала її за допомогою купівлі-продажу, освоїла землю, яка до того нікому не належала та ін. В усій різноманітності форм виникнення права власності римляни виділяли два самостійних, проте тісно взаємопов'язаних моменти - спосіб і титул набуття права власності. Факти, з виникненням яких особа набуває права власності, дістали назву способу набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, - титулу набуття. Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні і похідні. Первинними називається такий спосіб набуття, за яким право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника (наприклад, під час конфіскації, реквізиції та інших примусових переміщеннях власності). За первинного способу право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на цю річ. Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Таке право набувача Грунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права. Той, хто набуває власність, є правонаступником власності певної особи. Власність переходить до набувача тільки в тому випадку, якщо правопопередник справді був власником, бо, як говорили римляни, ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. Давнішим способом набуття права власності був первинний. До нього відносили: 1. Заволодіння (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою собі привласнити. Це могли бути як ру- хомі, так і нерухомі речі. Такий спосіб набуття права власності виник, очевидно, тоді, коли були ще не освоєні землі, ліси та ін. Власником вважався той, хто перший почав їх обробляти. Таким же способом набувались права на збирання ягід, убитого дикого звіра, виловлену рибу та ін. Отже, об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чиєюсь власністю. Юридично в аналогічному становищі опинялося майно противника на війні, незалежно від того, чи належало воно державі, чи населенню завойованої території, а також речі, покинуті власником. Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається лише фактичне володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав власником. Він повинен віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо особа, яка знайшла річ, привласнила її собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до крадіжки. Якщо власник пред'явить вимогу про повернення речі, той, хто знайшов річ, має право вимагати повернення лише витрат на її охорону. Однак вимагати винагороди за повернення знайденої речі він не мав права. Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким в юридичному розумінні вважалася будь-яка цінність, схована в землі так давно, що її власник не міг бути відомим. У давньому римському праві скарб розглядався як складова речі, в якій він схований (як правило, земля), і тому належав її власнику. Однак з метою заохочення пошуку скарбів розпорядженням імператора Адріана було встановлено, що половина скарбу належала власнику земельної ділянки, а інша половина тому, хто знайшов його. 2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел давнісне володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу. Положення про давність знаходимо вже в Законах XII таблиць, згідно з якими нерухомі речі можна було придбати у власність після дворічного, а в деяких інших випадках - однорічного строку давності. Претори поширили дію цього положення і на перегринів. За законодавством. Юстиніана, строки набувної давності були більш тривалими: три роки для рухомого майна і для нерухомого - десятилітня давність із збільшенням її до двадцяти років, якщо не знайшовся власник, майно його переводять у власність іншої особи за давністю володіння. Умови набуття права власності за давністю володіння в кінцевому підсумку визначалися так: а) володіння повинно спиратися на законну основу: купівля-продаж, дарування, придане та ін; б) добросовісність володільця, який придбав річ, не знаючи що вона крадена, а продавець видав себе за власника. Добросовісність потрібна була тільки на момент придбання; в) володіння повинно бути безперервним у межах установленого часу. Шляхом давнісного володіння право власності набувається в повному обсязі. Однак не могли бути придбані за давністю речі крадені, захоплені силою, одержані шляхом обма-
ну, спірні межі тощо. Уложення Юстиніана ввело також екстраординарну (надзвичайну) давність тривалістю тридцять, а іноді і сорок років. 3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу тощо. Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ. Чи виникає в подібному випадку нова власність і хто буде власником такої речі? Це питання римськими юристами вирішувалося по-різному: представники школи сабініанців визнавали власником речі того, чий матеріал, а представники школи прокульянців вважали власником речі того, хто її зробив, однак специфікант зобов'язаний був заплатити власнику матеріалу його вартість. У законодавстві Юстиніана це питання було вирішено так: якщо специфікант діяв не за злим наміром і неможливо повернути перероблений матеріал у попередній стан, то річ стає власністю специфіканта, який зобов'язаний був винагородити власника матеріалу. Для цього власнику матеріалу було надано право позову із збагачення за чужий рахунок. 4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє, стають самостійними речами. їх відокремлення не зменшує цінності плодоносної речі. З'являється нова власність, наприклад приплід від тварин, фрукти в саду. Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був власником плодоносної речі. 5. Приріст (accesio) - сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини. До природного приросту відноситься: а) намив, поступові наноси землі з верхньої ділянки на нижню, від чого поступово збільшується одна ділянка за рахунок іншої; б) прибій - течія ріки відбиває ділянки землі від одного берега і відносить до іншого, і в цьому випадку одна ділянка збільшується за рахунок іншої; в) покинуте русло річки, коли вода змінює свою течію, стає власністю володільців берегових ділянок тощо. До штучних приростів відносяться: а) забудова постійних будівель, насадження дерев, посівів. Різниця між будівлею, посівами, насадженнями дерев полягає в тому, що власність на будівельні матеріали власник не втрачає, одержує віповідну винагороду і відшкодування збитків; рослина ж, яка пустила корінь у чужу землю, назавжди виходила із сфери володіння попереднього власника; б) злиття речей - це таке їх з'єднання, коли неможливо визначити, яка з речей поглинула іншу, наприклад сплав з двох металевих предметів. Таке злиття речей приводить до встановлення права спільної власності на речі, які піддалися злиттю. Похідні способи набуття права власності. Кількість таких способів була досить велика. Зі спливом часу частина з них повністю сходила із сцени, на томість з'являлися нові, ще інші, зберігаючись у цілому, змінювалися у своєму конкретному змісті. Деякі з них так і залишилися не більш ніж сучасниками Римської держави. Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-продажу, позики, міни, дарування, застави. У всіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої відбувається за їх волевиявленням, право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від продавця до покупця одного укладення договору недосить. Для цього потрібна була фактична передача самої речі у формі манципації (mancipatio), поступки права (in jure cessio) або традиції (traditio). Специфічно римським способом набуття права власності протягом усього часу існування Римської держави була насамперед манципа-ція, яка зникла лише за Юстиніана. До неї вдавалися лише римляни у випадках набуття res mancipi. Складність цієї процедури змусила римлян шукати інших способів набуття права власності. Знайдений новий спосіб дістав назву Поступки права. Як полегшений замінник манципації поступка права теж повинна розглядатися як специфічно римський спосіб набуття права власності. Поступка права здійснювалася у формі вдаваного судового процесу про право власності на річ. Покупець вимагав річ, яку набував, стверджуючи, що вона належить йому. Продавець визнавав вимогу покупця, а претор, перед яким відбувалася ця процедура, визнавав право власності за покупцем. Однак і перший, і другий розглянуті способи набуття права власності були досить громіздкими і відчутно утруднювали цивільний оборот. Відчувалася потреба в новій простій та доступній формі перенесення права власності від однієї особи до іншої. Така форма існувала в праві народів (jus gentium) і мала назву традиції. У Римі традиція спочатку застосовувалася до неманципованих речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Згодом її дія поширилася і на манциповані речі, набувачі яких були римські громадяни. Дія цього способу передбачає, однак, поєднання двох умоіз. По-перше, потрібна була сама передача речі. Для перенесення права власності однієї тільки згоДи сторін недосить. Передачею вважалось як фактичне вручення речі набувачеві, так і відповідна символічна дія (наприклад, вручення ключів від проданого дому). По-друге, необхідно, щоб передача речі набувачеві спиралася на достатньо справедливу основу. Такою основою міг бути договір купівлі-продажу, дарування, міни чи інший акт, здійснений з метою відчуження майна чи речі. У разі передачі речі на аморальній основі відчужувач набував право на її повернення лише за умови, якщо сам не був звинувачений в аморальних вчинках. І тільки коли поєднувалися обидві умови, а отже, фактична передача спиралася на
юридично виправдану основу, здійснювався перехід права власності від відчужувача до набувача. У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за рішенням суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін; б) за законом - у вигляді покарання за недозволе-не самоуправство, за Несплату мита тощо. Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи з якихось інших причин. Але знищення не є єдиний випадок, коли право власності припинялось в однієї особи і не виникало в іншої. Те ж саме спостерігаємо і у випадку дерелікції - відмові власника від права на річ, яка йому належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла заволодіти інша особа, в якої за певних умов виникало право власності. Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на річ, при чому в найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого та ін. Оскільки в разі відчуження одночасно з припиненням права власності у відчужувача таке ж право виникає у набувача. Римляни констатували тут не просто припинення, а перехід права власності. Відомий, ще один спосіб припинення права власності - це вилучення речі з обороту, наприклад включення приватної землі до складу державної. Особливістю цього способу було те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження. Вилучення речі з обороту було причиною припинення прав колишнього власника.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Способи набуття і припинення права власності» з дисципліни «Основи римського приватного права»
