Держава і право в українських землях у складі Речі Посполитої
Зверніть увагу на те, що після Люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське втратило своє державне значення. З’явилася нова держава — Річ Посполита (Республіка). В новій державі відбувалися зміни в адміністративному поділі території. Було створено шість воєводств — Руське, Белзьке, Київське, Чернігівське, Подільське, Брацлавське. Воєводства поділялися на повіти, кожен повіт — на волості. З місцевої шляхти король призначав воєвод, старост і каштелянів. У королівських землях створювалися староства. В українських землях існувала волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складали повіт. У системі управління особливе місце займали шляхетські сеймики, які збиралися у воєводствах і повітах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу — вищої касаційної інстанції шляхетських судів. Вальний сейм у відповідності до Люблінської унії 1569 р. став вищим законодавчим органом республіки. До його складу входили король, сенат і посольська ізба. Король головував на засіданнях сейму. До Сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої — сенатори. Вони не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи того питання. Посольська ізба складалася з 170 депутатів-послів від земської шляхти і грала визначну роль в прийнятті сеймових рішень. Постанови Вального сейму називалися конституціями. Велике значення у формуванні державної системи Речі Посполитої мали «Артикули» Генріха Валуа 1573 р. Ними проголошувалася дворянська республіка на чолі з королем. Короля обов’язково обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і був зобов’язаний вирішувати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики лише з урахуванням думки сенату, а кожні два роки — скликати сейм. Відповідно до «Артикулів» у разі порушення королем прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися від покори королю. Слід зазначити, що ефективність роботи сейму різко понизилася в середині XVII ст. після того, як була запроваджена практика прийняття рішень виключно консенсусом. Будь-який учасник міг скористатися правом «liberum veto» і заблокувати будь-яку постанову. Центральне управління республікою здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, маршалок коронний (або великий) відав королівським двором, канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею Корони, коронний гетьман — військом Корони. Схема 3 СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Схема 4 ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право. Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів. Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході. Аналізуючи право Речі Посполитої, студенти мають усвідомити, що в II половині XVI ст. у самій Польщі проблема кодифікації вирішена не була, не існувало цілісної правової системи. В основному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції. У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося. Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут. Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин. Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу. Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоємців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого. У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів (на відміну від Старого 1529 р. Статуту, де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням. При ознайомленні з документами студенти мають зрозуміти систему злочинів. Так, за Новим Статутом злочини поділялися на: • державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо); • проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо); • проти особи; • майнові злочини. Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини. Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд: • смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням; • тілесні пошкодження — биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо; • ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів. Зазначимо, що Литовські Статути в українських землях зберегли своє значення як джерело права до початку XIX ст. Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство. Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей. Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних догматів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи. По-друге, це церковні домініальні суди, що виступали як суди власника над залежними від церкви людьми. В містах були свої суди — адміністративні та лавні.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Держава і право в українських землях у складі Речі Посполитої» з дисципліни «Історія держави і права України»
