Такими етапами стали: Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля. Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати Городельську унію 1413 р. В цьому документі було закріплено литовську автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до загострення відносин між православними та католиками. Серед православних поширився рух до Москви, яка оголосила себе «третім Римом» і почала збирати землі Київської Русі. Скрутне становище українських земель ускладнювалося тим, як тероризували український народ кримські татари. Вони були одночасно в союзі з Москвою і Литвою. Відомо, що 1482 року кримський хан Менглі-Гірей зруйну- вав і жорстоко пограбував Київ. Цар Іван III подякував йому за київський погром, а великий князь Литовський Казимир написав ханові, що розгром Києва — це «кара за гріхи». Цей факт яскраво свідчить про реальне становище українських земель у II пол. XV ст., коли чужинецькі держави, маючи власні інтереси, вирішували долю України. На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта — нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах. Шляхта домагалася привілеїв, якими користувалися магнати в Польщі й Литві. 1565 року в Польщі шляхта була урівнена в правах з магнатами, в інших землях — згідно з положеннями Люблінської унії. В січні 1569 р. у Любліні король Сигизмунд Август скликав польсько-литовський сейм, який проходив у гострій боротьбі. Литовці виступили зі своїм проектом унії, але поляки його не підтримали. Тоді литовці покинули сейм. Польська делегація самостійно прийняла рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти для неї було видано цілу низку привілеїв. А тих, хто виступав проти унії, було піддано репресіям. В таких умовах дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, перейшла на бік Польщі. Це змусило магнатів Радзивіла і Костянтина Острозького, які очолювали литовську опозицію, підписати унію. 1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповідно до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади могла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей. Потрібно зазначити, що в XVI ст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії. Четвертим етапом зближення польської і литовської частин Речі Посполитої стала Берестейська церковна унія. Студенти мають усвідомити, як в умовах польсько-католицької експансії, що розпочалася після Люблінської унії, українська знать, яка одержала привілеї і не хотіла розлучатися зі своїм високим соціальним статусом, стала зрікатися православної віри. Тільки лічені магнатські роди залишалися в православ’ї. Таким чином, відхід українського панства-верстви, яка могла впливати на політику Речі Посполитої, від боротьби за збереження православної віри призвів до інтенсивніших полонізації та покатоличення українських земель. Слід згадати, що з моменту розколу християнської церкви у 1054 р. ідея возз’єднання розглядалася як католиками, так і православними. Але суть питання полягала в тому, що унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної церкви до католицької з обов’язковим затвердженням верховенства римського папи та визнанням католицьких догматів. Ініціатива щодо укладення унії походила і від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Його підтримали ще три єпископи. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії. Ця звістка викликала хвилю незадоволення в православній громаді. Для скорішого розв’язання цього питання в Бресті в жовтні 1596 р. було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Слід зазначити, що собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Уніатський собор під проводом київського митрополіта М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча жодних повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав. На православному ж соборі було відкинуто унію й оголошено про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору підписали протест проти унії і надіслали його королю. Але король Сигізмунд II затвердив рішення уніатів. Відповідно до затвердженого документа уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, а шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, внаслідок проголошення унії з’являється ще одна християнська конфесія в духовному житті українського народу — уніатська або греко-католицька, яка мала складну долю в українській історії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Етапи зближення Литви й Польщі» з дисципліни «Історія держави і права України»
