Історія розвитку української адвокатури Зародження і розвиток адвокатури в дореволюційний період
Історія української адвокатури починалася ще в часи Київської Русі (IX—XII ст. ст.), коли роль захисників у суді виконували родичі та друзі сторін, "послухи" (свідки обвинуваченого), "ви-доки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту). Цей етап розвитку українського судочинства характеризується пануванням звичаєвого права і повною його перемогою над писаним законом, робота захисника в судах мала характер суспільного, громадського, товариського, а не професійного заняття. Професійна адвокатура в Україні сформувалася в польсько-литовський період (XIV—XVI ст. ст.). Вперше організація професійної адвокатури з'являється в міських судах, а потім — у загальних публічних. Назва "адвокат" у значенні захисника прав сторін уперше вживається в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" — пам'ятці козацького права 1743 р. До цього Перший Литовський статут 1529 р. вживає термін "прокуратор", а слова, що зустрічаються, "адвокат" і "адвокатує", стосуються адміністративних службовців. Перші спроби упорядкувати справи судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як професійну була зроблена нормами Литовського статуту і Магдебурзького права (1648 р. — кінець XVIII ст.). До 1864 р. роль адвокатів виконували приватні особи — стряпчі чи заступники у справах. їх функції не були законодавчо регламентовані, будь-яких вимог щодо фахової освіти не було. І навіть створення в 1832 р. інституту присяжних стряпчих у силу сословного характеру їх діяльності не могло гарантувати новим соціальним прошаркам України захист їх інтересів у суді й інших установах. У XIX ст. Україна входила до складу Російської Імперії, тому судова реформа 1864 р., що відбувалася в Росії, стосувалася й українських судових органів, зокрема, адвокатури. Одержавши законодавче закріплення, вона стала новою юридичною установою. Відповідно до судових статутів 1864 р. адвокати розділялися на 2 категорії — присяжні повірені і приватні повірені. Присяжні повірені були поєднані в особливу корпорацію — сословно-присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерно внутрішнє самоврядування у вигляді виборних органів (ради присяжних повірених) і нагляд за їхньою діяльністю з боку судових органів. 283
До завдань адвокатури, крім захисту у кримінальних справах, входило представництво сторін у цивільному процесі та надання юридичної допомоги населенню, в тому числі безкоштовні консультації для бідних. Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу юридичну освіту та 5 років судової практики чиновника судового відомства чи помічника присяжного повіреного. У деяких випадках для кандидатів влаштовувалися іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості. Підставою для затвердження на посаді приватного повіреного та одержання права на участь у розгляді цивільних справ у мирових суддів і в загальних судах було одержання особливого посвідчення, що видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання у справах. Мала свою особливість організація і діяльність адвокатури на західно-українських землях, що було обумовлено тим, що ця частина України свого часу була захоплена Угорщиною, Польщею, Молдавією. Ця особливість полягала в тому, що інститут адвокатури на цих землях сформувався трохи раніше і увібрав у себе риси адвокатури цих країн. У такому вигляді інститут присяжних і приватних повірених проіснував до листопаду 1917 р. Становлення Української адвокатури радянського періоду Жовтнева революція в Росії ліквідувала старий інститут адвокатури. 24 листопада 1917 р. Раднарком прийняв Декрет про суд № 1, що ліквідував весь апарат буржуазної юстиції й окружних судів, царську адвокатуру і прокуратуру, інститут судових слідчих. На Україні, де до влади прийшла Центральна Рада, процес ліквідації суду здійснювався в такий спосіб. До революції на тодішній території України діяло три судових палати (Київська, Харківська, Одеська), 10 окружних судів, 102 мирових з'їздів і 805 мирових суддів. Центральна Рада 30 грудня 1917 р. прийняла закон, відповідно до якого замість судових палат створювалися апеляційні суди у межах судових округів, що існували раніше. Був також створений Генеральний суд УНР, що мав у своєму складі департаменти: цивільний, кримінальний і адміністративний. Організацію і діяльність присяжної адвокатури і приватних повірених, що не входили до складу присяжної адвокатури, а були приписані до відповідних судових установ (судових палат, окружних судів, з'їздів окружних суддів), Центральна Рада залишила без змін. Постановою Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. була ліквідована присяжна і приватна адвокатура як корпорація. Передбачалося, що всі засідання судів повинні бути відкритими, а присутні в залі судового засідання були вправі брати участь у обговоренні справи. Усім громадянам старше 18 років надавалося право бути захисниками в суді та на попередньому слідстві. Відповідно до Декрету про суд від 14 лютого 1919 р. були ліквідовані судові інстанції, що існували на території України до встановлення Радянської влади. Були створені дві самостійні судові системи: народні суди і революційні трибунали. Для забезпечення захисту в народних судах України були створені колегії обвинувачів і колегії правозахисників (захисників). Правозахисники не тільки виступали на судових засіданнях народного суду, але і надавали юридичну допомогу населенню у галузі адміністративного і трудового права. У консультаціях юридичну допомогу надавали безкоштовно. Списки осіб, що повинні виконувати обов'язки захисників на судових процесах, складали народні судді, працівники рад народних суддів, профспілкові і партійні організації, а також працівники відділів юстиції. Списки готувалися два рази на рік: 1 січня і 1 липня. Створення радянської прокуратури зумовило зміни у організації судового захисту і судового представництва. Виникла необхідність організувати нову, радянську адвокатуру. НКЮ України приступив до розробки нового Положення про адвокатуру на початку травня 1922 р., і вже у вересні колегія НКЮ УРСР схвалила його. На членів колегії були покладені обов'язки з ведення, призначення та узгодження справ у судових органах, а також надання населенню юридичної допомоги. Членами колегії могли бути особи, що мають стаж практичної роботи в органах радянської юстиції не менш 2 років або відповідну теоретичну і практичну підготовку. Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. було розроблено нове Положення про адвокатуру, затверджене РНК СРСР 16 серпня 1939 р. На підставі цього Положення колегії адвокатів створювалися в республіках, областях. Крім членів колегії захисників право здійснювати захист у суді мали родичі обвинуваченого і потерпілого (тільки близькі), представники підприємств, установ і ВЦРПС. Членами колегії могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту, закінчили юридичну школу, за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції не менше 1 року. Поряд з ними функції захисту могли здійснювати особи, що не мали юридичної освіти, але такі, що пропрацювали не менше 3 років на посадах у судових, прокурорських органах та органах юстиції. Прийняті в 1958 р. Основи законодавства про судоустрій встановили, що колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту в суді, надання юридичної допомоги громадянам, підприємствам і організаціям. Колегії є добровільними об'єднаннями осіб, що займаються адвокатською діяльністю, і діють на підставі Положення, затвердженого Верховною Радою УРСР. У 1978 р. правове становище радянської адвокатури було закріплено в Конституції УРСР, після чого був прийнятий Закон "Про адвокатуру", де були врегульовані питання організації і діяльності адвокатури в республіканському масштабі. В Україні після проголошення незалежності було реформовано інститут адвокатури, що підвищило її роль і місце у механізмі захисту прав та інтересів громадян.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Історія розвитку української адвокатури Зародження і розвиток адвокатури в дореволюційний період» з дисципліни «Судові та правоохоронні органи України»
