міжнародні валютні відносини є важливою частиною системи міжнародних економічних відносин. Сьогодні практично немож-ливо уявити міжнародне економічне співробітництво в усіх його напрямах (торговельне, виробниче, науково-технічне, інвестиційне тощо) без використання валюти. Як відомо, валюта — це грошові одиниці країн, які беруть участь у міжнародному економічному співробітництві. Національна валюта окремих держав має міжнародну вартість, яка відображається в її валютному курсі (долар США, євро) у гро-шових одиницях відповідної країни. Домінування тієї чи іншої валюти в міжнародних економічних відносинах — це важливе питання, яке вирішується в гострому суперництві окремих держав або їх груп. Так, ще у 1979 р. стала функціонувати Європейська валютна система (ЄВС), яка вклю-чала вісім із десяти країн ЄЕС (крім Англії та Греції). Спочатку ця система базувалася на марці ФРН як протистояння доларові США. Пізніше основою ЄВС стала Європейська валютна одини-ця — ЕКЮ. Валютні відносини між країнами — учасницями колишньої РЕВ базувалися на перевідному рублі, а також на національних валютах країн колишньої системи соціалістичних країн. Розв’язання валютних проблем у певний спосіб впливає на вирішення не лише економічних, а й суто політичних питань. Так, питання вступу або не вступу Італії до ЄВС стало причиною зміни у 1978 р. у ній уряду. Питання про визначення позиції Анг-лії до ЄВС теж стало причиною гострих дискусій в її уряді і пар-ламенті у 1981—1983 рр. Порівняно недавно, у вересні 1992 р., виникли гострі політич-ні баталії у ряді країн ЄВС з приводу ратифікації Маастрихтсько-го договору. Як відомо, він був підписаний у грудні 1991 р. у голландському містечку Маастрихт представниками 12 країн ЄВС. Ратифікація договору в 1992 р. передбачала створення політич-ного, валютно-економічного, а в майбутньому — і оборонного союзу нової якості, який повинен спиратися на спільну грошову одиницю — екю. Але в країнах ЄВС до цього ставилися далеко не однозначно. Греція й Ірландія як дещо бідніші країни були за ратифікацію договору, оскільки в його межах вони могли значно поліпшити своє економічне становище. Данія зробила заяву, що нею договір буде ратифікований лише за умови, якщо його рати-фікують усі 12 держав-учасниць. ФРН у цій ситуації поводила себе спокійно, а у Франції проводився навіть спеціальний рефе-рендум з цього приводу. На міжнародні валютні відносини суттєво вплинув факт вве-дення в Європі з 1 січня 1999 р. єдиної грошової одиниці — євро. На той час відбулася фіксація євро у безготівкових розрахун-ках країн — учасниць нового валютного союзу. Для всіх суб’єктів господарського життя 12 країн — членів цього союзу (Авст-рії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції) були введені паралельні розрахунки у євро. Платежі в цій валюті здійс-нювалися для підприємств у формі безготівкових переказів, для приватних осіб — чеків. На початок 2002 р. на євро припадало 20 % світового валютного обороту, а сукупна частка резервів, номінованих у євро, становила біля 13 %. Слід зазначити, що названі країни поставили до євро жорстко фіксовані вимоги. Насамперед, дефіцит бюджету цих країн не повинен перевищувати 3 % внутрішнього валового продукту, а річна інфляція — середній рівень інфляції у трьох країнах Єв-ропейського Союзу із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3—3,3 більш як на 1,5 %. Крім того, країни, що перейшли на нову європейську валюту, мали дотримуватися встановлених меж ко-ливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських ва-лютних систем. Стабілізація державних фінансів та усунення вза-ємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами Євросоюзу розглядались як головний критерій готовно-сті переходу країн до єдиної валюти на першому етапі її введення. Запровадження єдиної європейської валюти — серйозна про-тидія домінуванню у міжнародних валютних відносинах амери-канського долара. Введення євро засвідчило, що в багатьох краї-нах, насамперед європейських, його курс був значно вищим у 2002—2003 рр., ніж курс долара США. Не лише європейські країни, а й навіть центральні банки азі-атських країн, що, як відомо, володіють 40 % світових валютних запасів, заявили про заміну великої частини доларів на євро. Це досить значні суми. Так, наприклад, Китай, валютні резерви яко-го дорівнюють 144 млрд дол. США, заявив, що протягом трьох років третину їх замінить на євро. Дещо схожими були заяви Японії, Тайваню та інших країн. Готівкові розрахунки в євро, передусім у країнах Євросоюзу, розпочалися вже в січні 2002 р. 300 млн громадян 12 країн — членів Європейського Союзу (Велика Британія, Данія, Швеція заявили, що будуть користуватися власною валютою) здійсню-ють нині всі розрахунки у єдиній європейській грошовій одиниці. Вилучені з обігу у відповідних країнах бельгійські, французькі та люксембурзькі франки, німецькі та фінські марки, іспанська пе-сета, ірландський фунт, італійська ліра, голландський (нідерланд-ський) гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг та грецька драхма. Проте обмінюватимуть гроші на євро центральні банки цих країн ще протягом 10 років. А взагалі введення євро — надзвичайно велика робота, адже було надруковано 14,5 млрд банкнот вартістю 640 млрд євро та викарбувано 50 млрд монет. Так, підраховано, якщо, скласти всі паперові євро у довжину, то одержимо стрічку, яка 4 рази досягне Місяця і повернеться назад. Якщо вести мову про Україну, то вона, як і інші країни, здійс-нюватиме розрахунки в євро. Це пояснюється тим, що на торгів-лю нашої держави, насамперед з європейськими країнами, при-падає значна частка нашого зовнішнього торговельного обороту. З цією метою банківські установи України вже повідкривали ра-хунки в євро, а також конвертують у цій валюті заощадження. Вжиті також заходи щодо формування в євро валютних резервів Національного банку України. Важливість валютних відносин, у свою чергу, обумовлює і важливість міжнародного валютного права. Міжнародне валютне право зародилося на основі міжнародно-го публічного і міжнародного приватного права. Його сучасний розвиток пов’язаний із розширенням і поглибленням міжнарод-ного економічного співробітництва. У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці ще не вироблена чітка назва цієї правової галузі, норми якої регулюють міжнарод-ні валютно-фінансові відносини. Крім назви «міжнародне валют-не право», стосовно цієї галузі ще вживають терміни «міжнарод-не фінансове право», «міжнародне валютно-банківське право», «міжнародне фінансове і валютне право», «право міжнародних платежів і кредитів» тощо. Проте сама назва «міжнародне валют-не право» у даному випадку є найбільш вдалою і точною. Міжнародне валютне право має свій предмет правового регу-лювання — міжнародні валютні відносини. Вони виникають із приводу валютних коштів та цінностей, що обертаються у сфері міжнародного співробітництва держав або інших суб’єктів. До валютних коштів належать іноземна валюта готівкою, платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акреди-тиви тощо), в іноземній валюті цінні папери (акції, облігації, ку-пони, бони), золото та інші цінності. Валютні відносини, як відо-мо, регулюються і міжнародним приватним правом, коли вони виникають за участі недержавних юридичних осіб, громадян. Для регулювання міжнародних валютних відносин використовуються міжнародно-правові норми, що закріплюються у відповідних угодах (наприклад, Ямайські угоди 1978 р. про перехід країн — членів Міжнародного валютного фонду до багатовалютної системи). Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що міжнародне валютне право — це система міжнародно-правових норм та принципів, що регулюють міжнародні валютні відносини. Як і всі правові норми, норми міжнародного валютного права мають свої джерела, в яких вони юридично виражені, закріплені. До них належать міжнародні договори, рішення міжнародних ор-ганізацій, судова й арбітражна практика, міжнародні звичаї. Міжнародні договори — найбільш поширене джерело міжна-родного валютного права.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поняття та джерела міжнародного валютного права» з дисципліни «Міжнародне економічне право»
більш як на 1,5 %. Крім того, країни, що перейшли на нову європейську валюту, мали дотримуватися встановлених меж ко-ливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських ва-лютних систем. Стабілізація державних фінансів та усунення вза-ємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами Євросоюзу розглядались як головний критерій готовно-сті переходу країн до єдиної валюти на першому етапі її введення. 