Характеристика спеціальних принципів міжнародного економічного права
Ця група принципів відтворює специфіку правового регулювання у міжнародно-економічній сфері. Принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин між державами — один із основних у системі спеціальних принципів. Він закріплений у Статуті ООН, у бага-тьох резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, Конференції з торгівлі й розвитку та ін. З цих міжнародно-правових документів випливає, що одним із важливих завдань держав — членів ООН є розвиток міжнародних економічних і, особливо, торговельних відносин, усунення штучних перепон у цій справі. Зміст вищеза-значеного принципу зводиться до такого: 1) усі держави повинні співробітничати у справі сприяння більш раціональним і справедливим міжнародним економічним відносинам (ст. 8 Хартії 1974 р.); 2) кожна держава має право брати участь у міжнародній торгі-влі та в інших формах економічного співробітництва, незалежно від відмінностей у політичних, економічних та соціальних систе-мах (ст. 4); 3) усі держави зобов’язані співробітничати в економічній, со-ціальній, культурній, науковій і технічній галузях з метою спри-яння економічному і соціальному прогресу (ст. 9); 4) міжнародне співробітництво з метою розвитку — єдина ме-та і загальний обов’язок усіх держав (ст. 17); 5) кожна держава має будувати свої економічні відносини з урахуванням інтересів інших країн (ст. 24); 6) усі держави мусять співробітничати у коректуванні цін на товари, що експортуються до країн, які розвиваються, стосовно цін на імпортовані ними товари (ст. 28); 7) усі держави повинні сприяти збалансованому розвитку сві-тової економіки, враховуючи ту обставину, що добробут розви-нутих країн і країн, які розвиваються, тісно взаємозв’язані і що розквіт міжнародного співробітництва в цілому залежить від роз-квіту його складових (ст. 31). Дотримання цього принципу — умова стабільності міжнарод-них економічних зв’язків. Принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації держав випливає із загального принципу співробітництва держав і принципу їх рівноправ’я. Як свідчить світова практика міжнародних економічних відносин, найбільшу ефек-тивність вони мають у тому разі, коли будуються на основі юри-дичної рівності всіх держав як суб’єктів міжнародного економіч-ного права, недопущення їх економічної дискримінації. Цей принцип є загальновідомою правовою нормою і, як правило, не вимагає свого обов’язкового закріплення у договірних зобов’язаннях. Відповідно до нього кожна держава має право вимагати надавати їй рівні умови у міжнародних економічних відносинах, як і вона іншим державам. Звичайно, це не означає, що повністю виключається можли-вість введення державою обмежувальних заходів у міжнародних економічних відносинах. З тих чи інших причин вони можуть вводитись, але за однієї умови: такі обмеження мають стосувати-ся всіх держав. Якщо дана умова не виконується, то це слід вва-жати порушенням принципу юридичної рівності і недопущення економічної дискримінації. Одним із яскравих прикладів пору-шення цього принципу був торговельний закон, прийнятий кон-гресом США у 1974 р., а також анулювання на початку 1976 р. США програми економічної допомоги Індії. Але не слід розгля-дати як дискримінацію в економічних відносинах заходи відповідного характеру (реторсії), які застосовуються до держави-порушника і які покликані забезпечити дотримання принципу рівності і недопущення дискримінації. Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономіч-них зв’язків надає можливість вільного вибору певних форм співро-бітництва у зовнішньоекономічних відносинах. Цей принцип знайшов чітке своє закріплення і висвітлення у ст. 4 Хартії 1974 р.: «При здійсненні міжнародної торгівлі та інших форм економічного співробітництва кожна держава вільно вибирає форму організації своїх зовнішньоекономічних відносин і укладає двосторонні та ба-гатосторонні угоди міжнародного економічного співробітництва, що відповідають її міжнародним зобов’язанням і потребам». Аналіз існуючих форм організації зовнішньоекономічних від-носин дає можливість з’ясувати роль держави у цій справі. У багатьох колишніх соціалістичних країнах зовнішньоеконо-мічна діяльність здійснювалася здебільшого на основі державної монополії, відповідно до чого держави зосереджували у своїх ру-ках зовнішньоекономічну торгівлю та інші види зовнішньоеко-номічної діяльності. Ще 22 квітня 1918 р. Рада Народних Коміса-рів РФСР прийняла спеціальний декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі». Усі зовнішньоторговельні зв’язки здійсню-валися у колишньому Союзі через Міністерство зовнішньої тор-гівлі СРСР та деякі інші органи державного управління. Держава через ці органи здійснювала керівництво і правове регулювання різними видами зовнішньоекономічної діяльності, проводила єдину державну політику у цій галузі, планувала її розвиток, установ-лювала порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, за-безпечувала його дотримання та ін. У капіталістичних країн не існує повної державної монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Держава лише здійснює ре-гулювання такої діяльності у межах однієї держави або в межах певної групи держав, наприклад держав Спільного ринку. Що стосується країн, які розвиваються, то в деяких з них спосте-рігається тенденція до встановлення монополії держави на зовніш-ньоекономічну діяльність через націоналізацію зовнішньоторгове-льних підприємств, установлення контролю за їх діяльністю. У державах, які утворилися після розпаду СРСР, зовнішньо- економічна діяльність базується не на основі їх монополії у цій галузі, а на основі її державного регулювання. Це видно, напри-клад, із змісту Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», прийнятого 16 квітня 1991 р. Відповідно до цього закону одним із принципів зовнішньоекономічної діяльності є принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва. Його суть по-лягає у праві суб’єктів такої діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки, здійснювати її у будь-яких формах, які не заборонені чинним законодавством, виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати (ст. 2). Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності згідно із зазна-ченим Законом є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи, які зареєс-тровані і розташовані на території України (підприємства, органі-зації та об’єднання всіх видів, у тому числі акціонерні та інші ви-ди господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, фірми «Торговий дім», посередницькі та консультацій-ні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації тощо), об’єднання фізичних і юридичних осіб, спільні підприємства та ін. Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономіч-ної діяльності полягає також і в тому, що кожна держава має право встановлювати свободу торгівлі, тобто свободу ввезення і вивезення товарів без будь-якого регулювання її з боку держави (політика фрі-тредерства — вільної торгівлі). Таким правом користувалась, на-приклад, Англія у другій половині XIX ст. А взагалі така політика на початку XX ст. почала втрачати своє значення і поступилася міс-цем протекціонізму — системі економічних законів держави, спря-мованих на захист національної промисловості і сільського госпо-дарства від іноземної конкуренції, а також на проникнення на зовнішні ринки і загарбання їх. Найважливішим знаряддям при цьому є введення і здійснення відповідної митної політики, яка зво-диться до встановлення мита під час імпорту й експорту товарів. Держави можуть здійснювати і ліцензування ввезення або ви-везення товарів (така практика широко використовується, напри-клад, у США). Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природни-ми та іншими ресурсами, а також над їх економічною діяльністю випливає із загального принципу державного суверенітету. Юри-дичне закріплення цей принцип знайшов насамперед у Деклара-ції 1974 р. і в Хартії 1974 р. Так, у п. 1 ст. 2 Хартії зазначено: «Кожна держава може і повинна вільно здійснювати повний по-стійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на воло-діння, використання та експлуатацію». У Декларації 1974 р. п. 4 «г» передбачає право країн, що розвиваються, або тих, які перебува-ють під колоніальним і расовим пануванням, іноземною окупа- цією, на своє звільнення і відновлення контролю над власними природними ресурсами та економічною діяльністю. У розвиток цієї ідеї ст. 16 Хартії проголошує право і обов’язок усіх держав індивідуально і колективно боротися за ліквідацію колоніалізму, апартеїду, расової дискримінації, неоколоніалізму і всіх зовнішніх форм агресії, проти окупації і панування та всіх економічних і політичних наслідків, що випливають із цього. Держави, які проводять політику примушування, несуть економі-чну відповідальність перед країнами, територіями і народами, повинні відшкодовувати чи повністю компенсувати використан-ня і скорочення їх природних та інших ресурсів. Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природни-ми та іншими ресурсами, а також їх економічною діяльністю діс-тав розвиток і юридичну фіксацію у ряді міжнародних угод, кон-венцій. Водночас слід зазначити, що такі держави, як США, Англія і ряд інших капіталістичних країн, намагалися через голо-сування перешкодити включенню цього принципу у зміст Хартії 1974 р. і Декларації 1974 р. І лише активна і послідовна позиція насамперед країн — членів колишньої Ради Економічної Взаємо-допомоги дала можливість юридично закріпити цей принцип. Відповідно до принципу найбільшого сприяння (коли він включається до міжнародного договору) кожна сторона (держава) зо-бов’язується надати другій стороні (державі) такий режим у тій чи іншій галузі співробітництва (пільги, привілеї, переваги то-що), який вона надасть у майбутньому будь-якій третій стороні (державі). Дотримання цього принципу дає можливість ставити в однакові умови держави та інших суб’єктів міжнародних еконо-мічних відносин. Цей принцип знайшов своє закріплення в Принципах 1964 р. і Хартії 1974 р. Так, у загальному восьмому прин-ципі записано: «Міжнародна торгівля повинна бути взаємовигідною і здійснюватися на основі режиму найбільшого сприяння; у межах торгівлі не повинні застосовуватися дії, які завдають шкоди торговельним інтересам інших країн». Майже аналогіч-ною є редакція ст. 26 Хартії 1974 р. Практична реалізація принципу найбільшого сприяння здійс-нюється через його закріплення у відповідних договорах, угодах та інших міжнародних актах. Практика міжнародних економічних відносин має приклади, які свідчать про недотримання цього принципу з боку окремих держав. Так, у середині 80-х років режим найбільшого сприяння був нада-ний Сполученими Штатами Америки понад 120 країнам світу, од-нак у ньому було відмовлено СРСР, що певною мірою негативно позначилося на експорті його товарів. Це була не лише одна із форм політичного тиску, а й акт дискримінаційного характеру. Одночасно слід підкреслити, що в окремих випадках як виня-ток із принципу найбільшого сприяння є надання країнам, що розвиваються, преференційних поступок. Це — правомірні винятки, передбачені Принципами і Хартією. Принцип національного режиму вказує на те, що у кожній державі, яка виступає суб’єктом міжнародних економічних від-носин, юридичним і фізичним особам іншої держави надаються такі самі права і вони мають такі самі обов’язки, що й юридичні та фізичні особи першої держави, тобто іноземні суб’єкти прирівнюються у своєму правовому статусі до власних національних суб’єктів. Цей принцип нерідко застосовується в інтересах окре-мих держав, коли в умовах економічної нерівності принцип наці-онального режиму надається сильнішому іноземному партнеру, а не національному партнеру, що дає можливість фактичного отримання переваг іноземному партнеру. Зазначений принцип широ-ко використовується в торговельно-договірних відносинах США. Така загальна характеристика спеціальних принципів міжна-родного економічного права.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Характеристика спеціальних принципів міжнародного економічного права» з дисципліни «Міжнародне економічне право»
