Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу
Вирішення питання щодо вступу України до Європей-ського Союзу об’єктивно вимагає від нашої держави енергійних кроків на шляху зближення, гармонізації національного законо-давства із законодавством даного міжнародного об’єднання. При цьому варто зауважити, що одна з найголовніших особливостей правової природи згаданого інтеграційного об’єднання полягає в тому, що його правова система, яка сформувалася на базі націо-нального та міжнародного права і в умовах їх взаємодії, має ознаки як міжнаціонального, так і наднаціонального характеру. Дослідження цього правового феномену викликає значний теоре-тичний інтерес як юристів, наукових працівників, студентів, так і всіх, хто цікавиться проблемами міжнародного права. Навіть сам процес розроблення правової системи Європейського Союзу, який відбувається з використанням найкращих досягнень міжна-родно-правової науки, досвіду в галузі розвитку національних правових систем окремих країн, може слугувати зразком розум-ного підходу до організації законотворчої діяльності. Вивчення права Європейського Союзу є значущим для нашої держави і з практичного погляду. Адже Україна традиційно під-тримує та розвиває економічні, торговельні, культурні та інші зв’язки з країнами, що входять до складу цього інтеграційного об’єднання, вживає заходів щодо активізації відносин у рамках зазначеної Угоди про партнерство та співробітництво між Украї-ною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. Безумовно, досконале знання права Європейського Союзу, яке є важливим інструментом здійснення інтеграційних процесів, особливо в галузях, що регулюють економічні відносини, стає ва-гомою передумовою успішного розвитку міжнародних відносин нашої держави у цій сфері. Розглядаючи систему права Європейського Союзу, слід зазна-чити, що однією з обов’язкових умов успішного функціонування міжнародних (міждержавних, міжурядових) організацій є необ-хідність належного правового регулювання їхньої діяльності. Близько 500 міжнародних організацій нараховує система цих суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на їх чисельність, розмаїття цілей і функцій, розгалужену організаційну структуру, систему повноважень тощо, всі вони потребують не лише відпо-відного правового врегулювання своєї спільної діяльності, а й чіткого визначення правового статусу держав-членів, що входять до складу конкретної організації. Вже те, що дані організації створюються на основі міжнародного договору, який є, як відо-мо, одним із найпоширеніших джерел міжнародного права, свід-чить, що їх формування має підґрунтям міжнародно-правову до-говірну базу: саме установчі договори міжнародних організацій є правовим фундаментом їх діяльності. У міжнародному праві сис-тема норм, які закріплюються в названих договорах, називається первинним правом. Ці норми інколи порівнюють з національними конституційно-правовими нормами. Система права міжнародних організацій включає не лише первинне право, а й систему міжнародно-правових норм і принципів, закріплених в установчих договорах відповідних міжнародних організацій, а також так зване вторинне право, систему якого становлять ті міжнародно-правові норми, які віддзеркалюють зміст правових актів, що приймаються міжнародними організаці-ями та їх структурами в межах компетенції, закріпленої в устано-вчих договорах. Саме в цих міжнародно-правових актах і знахо-дять юридичне вираження міжнародно-правові норми як юридично обов’язкові приписи, що діють у межах конкретної міжнародної організації. Іншими словами, це вторинне право є «внутрішнім» правом, адже воно здебільшого спрямоване на регулювання від-носин внутрішньоорганізаційного характеру, що виникають у процесі діяльності певної міжнародної організації. Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що саме такий ме-тодологічний підхід і буде використано при з’ясуванні сутності права Європейського Союзу (далі — Євросоюз). Водночас варто зазначити, що, аналізуючи це питання, необхідно враховувати внутрішню структуру даної міжнародної організації, котра, як і правові системи її складових, істотно впливає на формування права Євросоюзу, відображає його правову природу. Так, Євро-союз має три складові: Європейське Співтовариство (раніше мало назву Європейське Економічне Співтовариство, далі — ЄЕС), Європейське співтовариство з вугілля та сталі (далі — ЄСВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (далі — Євроатом). Кожне з цих Співтовариств має власну правосуб’єктність та пра-вову систему, витоки яких — у трьох установчих договорах, що, у свою чергу, базувалися на нормах і принципах міжнародного права. Якщо зробити хоча б загальний аналіз цих договорів (Па-ризького 1951 р. про заснування ЄСВС, а також Римських 1957 р., які заснували ЄЕС та Євроатом), то дійдемо висновку, що їх зміст головним чином визначає правове регулювання європейсь-кої економічної інтеграції. Звичайно, специфічні особливості ма-ли Договори про заснування ЄСВС та Євроатому. Створення на основі Договору про Європейський Союз (Маа-стрихтського договору), який був підписаний 7 лютого 1992 р. (набув чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма дер-жавами-членами), Євросоюзу передбачало не лише зближення Співтовариств на базі спільного та єдиного ринку, а й вирішення питань політичного співробітництва в Європі. Про це, приміром, свідчать розділ V «Положення про спільну зовнішню політику і політику безпеки» і розділ VI «Положення про співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах даного договору. Таким чином, останній став підґрунтям ство-рення на території держав-членів не тільки єдиного європейсько-го економіко-політичного комплексу, а й оборонного. Цілком зрозуміло, що норми цього установчого Договору покликані на-самперед здійснити правове регулювання питань економічного, політичного та іншого характеру, що виникають у процесі бага-тогранного функціонування Євросоюзу. Нині до названого інтег-рованого об’єднання входять 15 найбільш економічно розвину-тих європейських держав, сумарна територія яких становить 236 191,7 км2, а чисельність населення — майже 375 млн. Однією з важливих організаційних основ Євросоюзу є входження до ньо-го інших міжнародних європейських організацій, а саме: Євро-пейського Співтовариства, ЄСВС та Євроатому. У зв’язку з цим право Євросоюзу в широкому його розумінні покликане визначи-ти передусім правовий статус безпосередньо цього міжнародного утворення — Європейських Співтовариств та 15 європейських держав (Австрії, Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Да-нії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Німеччини, Португалії, Фінляндії, Франції і Швеції), що входять до його складу, а також урегулювати інтеграційні процеси, які ініціюються всередині Єв-росоюзу. Крім того, завданням права Євросоюзу є врегулювання внутрішньоорганізаційних відносин між його суб’єктами-членами та міжнародних відносин зовнішнього характеру, тобто з ін-шими міжнародними організаціями, державами, які не є членами Євросоюзу. Розгляд питання про правовий статус Євросоюзу в цілому та його структур передбачає з’ясування, зокрема, змісту первинного права даного інтеграційного об’єднання, норми якого закріплені у відповідних установчих міжнародних угодах та договорах. Це вищеназваний Маастрихтський договір, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Європейського Співтовариства) (м. Рим, 1957 р.) зі змінами, внесеними Амстердам-ськими домовленостями, Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (м. Рим, 1957 р.). Договір про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі (м. Париж, 1951 р.). Акти про приєднання 1972 р. (Велика Брита-нія, Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португа-лія), 1994 р. (Австрія, Фінляндія, Швеція) та деякі інші між- народні договори. Договір про Європейський Союз має додаткові 10 протоколів (Протокол про Статут Європейського валютного інституту, Про-токол про Економічний та соціальний комітет і Комітет регіонів та ін.) та 8 декларацій (Декларація про громадянство держави-члена, Декларація про Європейський фонд розвитку, Декларація про роль національних парламентів у Європейському Союзі та ін.). Особливістю Маастрихтського договору є те, що він зберіг у повному обсязі чинність договорів про заснування Євросоюзу, ЄСВС та Євроатому (це досить важливо з погляду уникнення можливого дублювання та колізій), а отже, зберіг і право-суб’єктність Європейських співтовариств, що входять до складу Євросоюзу. Разом з тим важливо зазначити, що цей Договір не чітко окреслив правосуб’єктність самого Євросоюзу, за винятком питань, що стосуються загальної зовнішньої політики і загальної політики безпеки, внутрішніх справ та правосуддя. Відповідна система правових норм закріплена в установчих договорах щодо створення Європейського Співтовариства, ЄСВС, Євроатому і є своєрідною підсистемою первинного права Євро-союзу. В ієрархії права, що функціонує на території держав — членів Євросоюзу, право цього інтеграційного об’єднання має пріоритет щодо національного права та найвищу юридичну силу і реалізу-ється через пряму дію. Це однозначно свідчить про те, що держа-ви-члени добровільно, на невизначений термін обмежили свої суверенні права, а відповідно й імунітет, насамперед в економіч-ній сфері. Фактично вони відмовилися від забезпечення націона-льного контролю за найважливішими секторами економіки і до-зволили наднаціональним структурам здійснювати їх повноваження на своїй території. Як відомо, побудова правового поля Євросоюзу, яка почалася після набрання чинності Договором про заснування Європейсь-кого співтовариства з вугілля та сталі, значно активізувалася з підписанням державами — членами Договору про заснування Європейського Співтовариства. Нова правова система, що при цьому виникла, стала складовою правових систем країн-членів, які погодилися на запровадження обов’язкового для них та їхніх громадян правопорядку. Нормативно-правові акти ЄЕС, по суті, стали частиною національних законодавств. Їх юридичну силу не можна змінювати за бажанням держав-членів, які вправі діяти на свій розсуд лише у випадках, коли це прямо передбачено законо-давчими актами ЄЕС. З цього приводу Суд Європейського Спів-товариства наголосив, що відповідно до ст. 189 Договору про за-снування Європейського Співтовариства постанови останнього є обов’язковими до виконання та є актами прямої дії на території країн-членів. Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та спів-робітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами (набула чинності 1 березня 1998 р.) — до-сить суттєвий крок до Євросоюзу. Виконання завдань, пов’язаних з реалізацією згаданої Угоди, є складним процесом, головними учасниками якого з боку нашої держави є Верховна Рада України, Президент України, органи виконавчої влади. Обсяг і характер нормативно-правових актів, щодо яких має здійснюватися гармонізація, а також наявність кі-лькох учасників цього процесу, що мають самостійні повнова-ження, вимагають чіткого правового регулювання останнього. Нині вже прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які регулюють участь у гармонізації Президента України та орга-нів виконавчої влади. Найважливішими з них є такі: — Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, за-тверджена Указом Президента України від 11 липня 1999 р.; — Концепція адаптації законодавства України до законодав- ства Європейського Союзу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р.; — Постанова Кабінету Міністрів України «Про запроваджен-ня механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 р.; — Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. Варто підкреслити, що органи виконавчої влади України приді-ляють значну увагу належному організаційному забезпеченню про-цесу узгодження національного законодавства нашої держави із за-конодавством Євросоюзу. Так, відповідно до положень названої вище постанови Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Євро-пейського Союзу» 4 листопада того самого року при Міністерстві юстиції України почала діяти Міжвідомча координаційна рада, за-вданням якої є забезпечення координації та взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади для вирішення про-блеми адаптації законодавства України до права Євросоюзу. Згідно з положеннями згаданої Концепції адаптації законодав-ства України до законодавства Європейського Союзу виконавча влада вважає пріоритетними напрямами законотворчої діяльності в Україні ті сфери законодавства, від узгодження нормативно-правових актів яких залежатиме зміцнення економічних зв’язків України з Євросоюзом. До їх числа можна віднести закони, що регулюють відносини, пов’язані з підприємницькою діяльністю, банкрутством, захистом конкуренції та прав інтелектуальної вла-сності, митним регулюванням, транспортом і зв’язком, стандар-тами і сертифікацією. Так, орієнтовний перелік нормативно-правових актів Євросоюзу, до яких має бути адаптоване законо-давство України протягом 2002—2006 рр., містить таке число ак-тів: з питань підприємницької діяльності — 71; транспорту і зв’язку — 26; оподаткування — 32; охорони довкілля — 56; енер-гетики (включаючи ядерну) — 40; інтелектуальної власності — 61; митного регулювання — 12; боротьби з «відмиванням» коштів — 13; банківської діяльності — 13. Процес трансформації національного законодавства передба-чається провести у три етапи. На першому з них здійснювати-меться приведення законодавства у відповідність до вимог вищеназваної Угоди й інших міжнародних договорів, які стосуються співробітництва України з Євросоюзом. На другому етапі буде проведена робота з підготовки законодавства нашої держави до асоціаційного членства України в Євросоюзі. І нарешті, на останньому етапі розпочнеться реалізація програми гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Євросоюзу з метою повної інтеграції нашої держави у спільний ринок останнього. Про обсяги роботи, яка має бути виконана, можна судити вже з того, що новим членам Євросоюзу необхідно прийняти законодавство Союзу, яке становить понад 80 тис. сторінок друкованого тексту. Варто наголосити на тому, що у національному законодавстві досі відсутні нормативно-правові акти, які б регулювали форми участі українського парламенту в гармонізації законодавства України із законодавством Євросоюзу, а також розмежовували повноваження органів законодавчої, виконавчої влади та Прези-дента України у цій сфері. Отже, існує об’єктивна необхідність прийняття законодавчого акта, присвяченого вирішенню зазна-ченого питання. Роботі в цьому напрямі, на наш погляд, заважає неврегульова-ність проблеми розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої влади та Президента України у зазначеній сфері. Адже, як відомо, реалізація вимог Угоди, про яку йшлося вище, потребує координації зусиль органів державної влади в Україні, спрямованих на реформування різних сфер національного зако-нодавства. З урахуванням стратегічної мети нашої держави, а са-ме її інтеграції до Євросоюзу, оперативне вирішення цієї пробле-ми набуває особливого значення. Аналіз діяльності з приведення національного законодавства у відповідність до Європейського права однозначно свідчить про наявність об’єктивних труднощів у даному процесі. Намагаючись будь-що прискорити процес входження до європейських струк-тур, Україна фактично зобов’язалась у надзвичайно стислі строки здійснити докорінну перебудову національного законодавства. Проте українська сторона не уявляла і не могла уявити всю складність цього процесу. Крім того, дається взнаки відсутність у на-шій державі як прийнятної і зрозумілої для всіх верств суспільст-ва концепції європейської інтеграції, так і комплексних програм установлення та розвитку відносин з міжнародними організація-ми Європи (зокрема, Євросоюзу) з чітко визначеними цілями, за-вданнями та механізмами їх реалізації. Але, незважаючи на це, наша держава повинна все зробити для зближення українського законодавства з правом Євросоюзу, інших міжнародних організацій. Адже від цього значною мірою залежать ефективність співробітництва України з країнами Євро-пи та світу, а також її міжнародний авторитет.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу» з дисципліни «Міжнародне економічне право»
