Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає суку-пність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстрак- цією, це поняття має два реальні втілення — окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від ін-ших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спіль-ного всім людям. Людство в цілому складається з окремих людей, і кожна окрема людина є членом людської спільноти. Людина та сус-пільство є предметом вивчення багатьох наук — анатомії, психоло-гії, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх ці-кавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті її проявів піддається осмисленню тільки засобами та мето-дами філософії. Людина в цілому .безвідносно до світу та суспільс-тва, є предметом вивчення такої дисципліни, як філософська антро-пологія; соціальне буття людини вивчає соціальна філософія. Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило собі людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родо-видове визначення, як наприклад: люди-на — це політична тварина, людина — це розумна тварина, лю-дина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв’язати проблему сутності люди-ни, можна умовно розподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теорії соціологічні. Перші теорії ви-ходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові. Теоретична не-спроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділя-ла людину від інших живих істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної орга-нізації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінце-вому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природного добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні. Вони намагаються звес-ти сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною су-спільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості. Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих па-раметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну власти-вість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Люди-на не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Уперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він виявля-ється вже у відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікро-космом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму — великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія — все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні ви-знати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії виді-ляли різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та ду-ша, матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими на-чалами людини є тіло та душа. Тіло — це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа — це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямому розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину, яка не може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але, будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духов-них проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Са-ме до такої єдності матеріального та духовного в людині зверта-ються нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне, людина, проте, є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо виділити дві ду-ховні потенції людини — розум та волю. Вони є невід’ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але недостатньою для людської дії, бо, об-думавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити. Не-від’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь-який людський вчинок. Аналіз цих начал показує, що, розглядаючи людину, як ціліс-ність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої лю-дини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський ор-ганізм, чи достатньо цього, щоб примусити функціонувати влас-ний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запи-таннями, ми можемо дійти того висновку, з якого постає філосо-фія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зо-всім не випливає існування окремої людини. Швидше — навпаки, існування окремої людини є первинним відносно людської сут-ності, тобто кожен із нас, навіть будучи ознайомленим з усім до-свідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ри-зик, відповідати на питання, які висуває перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй належить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою — на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспіль-ства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як домаш-ні тварини, що виростають в умовах людської сім’ї, цілком від-повідають природі свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від наро-дження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати лю-диною. Свобода волі людини має два виміри — негативний та по-зитивний. Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати «ні» будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати «ні» будь-якій спробі її ци-вілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому від-ношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні щодо свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною, і може сказати «ні» тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі люди-ни передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє стано-вище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось. Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина зав-жди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчин-ком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики людини — її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін, запозичений з юрис-пруденції, особистість — з етики. Вона акцентує увагу на соціа-льно значущих рисах людського індивіду. І особа, і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа — це людина, наділена негативною свободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина від-повідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свобо-дою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповіда-льності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, люди-на здатна на добрі та погані вчинки. Поняття особи та особистості не слід сплутувати з поняттям ін-дивіду та індивідуальності. Особа — це член суспільства, особис-тість є рівновеликою суспільству, в той час як індивід — частина су-купності індивідів, окремо взятий представник людського роду, а індивідуальність — це те, що відрізняє окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунту-ється на загальних властивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має ці атрибути, не-обхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цін-ністю для неї самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином. Існування окремої людини є первісним щодо людської сутно-сті. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвла-дне власне існування. Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і ви-рішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є її здатність до самотрансценденції — виходу за власні межі як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради то-го, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна для створення матеріальних цін-ностей, які безпосередньо не випливають з її існування; людина зда-тна долати межі свого існування через віру, надію, любов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Філософська антропологія про людину» з дисципліни «Філософія»
