Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804 pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виник-нення Сонячної системи з величезної газової туманності. В зага-льній формі він стверджував діалектичну думку про те, що при-рода має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий «критичний» пе-ріод, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агности-цизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 p.), «Пролегомени» (1783 p.), «Критика практич-ного розуму» (1788 p.). У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих про-блем, порівняно з попередніми представниками різних філософ-ських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від мета-фізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрі-бно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам спогля-дання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кі-лькість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не ство-рюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пі-знання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між ма-теріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так зва-ний категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідо-мості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імпера-тиву надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта» з дисципліни «Філософія»
