Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філо-софів цього часу. Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник нової форми анг-лійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної на- уки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівно-правними властивостями матерії, що ставило його та інших філо-софів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином аб-солютний спокій перетворюється на рух, і навпаки? Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цьо-го принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фак-тично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивіду-альних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідо-лів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі). У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання — сила» ви-ражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає люди-ні практичну користь. Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. От-же, він визнавав існування двох істин: божественної і земної. У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і ви-ступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про роз-виток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Го-ловною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 p.) (написаної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»). Р. Декарт (1596—1650 pp.) — видатний французький філо-соф, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «На-чала філософії» та ін. В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного само-стійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстан-цій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людина, за Де-картом, це механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі-знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві суб-станції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціона-лізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі. Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Пер-ший — це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Дру-гий — правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пі-знання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціона-льного пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціона-льного джерела знань. Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в фор-муванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв’язання питання про пі-знання світу, що постійно розвивається. Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632—1667 pp.). З точки зору Спінози, світ — це не-скінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вжи-ває не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям ма-теріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існу-вання чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спі-нози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїс-тична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до бо-гослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існуван-ня єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотриму-ються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден. Д. Локк (1632—1704 pp.). Вклад Локка в розвиток матеріаліз-му пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунту-ванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це резуль-тат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти. Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній — це джерело постачання ін-формації про об’єктивний світ. Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові. Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно. За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розмі-ром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первин-ними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки, — вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філо-софських поглядів Локка. До когорти англійських філософів Нового часу належить та-кож Т. Гоббс (1588—1679 pp.), представник матеріалізму і номі-налізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один — це резуль-тат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існу-вання субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними власти-востями. Держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини. Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецько-го філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646—1716 pp.), великого ма-тематика і логіка. Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субста-нції, Декарт — про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взає-мопов’язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, ві-рив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б зві-льнити світ від конфліктів та небажаних протиріч. Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись суб’єктивний ідеалізм. Найбільш ві-домими виразниками суб’єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі — Берклі та Юм. Дж. Берклі (1684—1753 pp.) виступив з обґрунтуванням суб’єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування мате-рії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом. Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711—1776 pp.), але іншим шляхом. Він стверджував, що люди-на не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей — дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, фі-лософія Юма є не тільки суб’єктивно-ідеалістичною, а й агности-чною.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи» з дисципліни «Філософія»
