Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час панувати в суспільстві, як і раніше, орієнтували на духов-ність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності. Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об’єктом існу-вання для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина. Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної реальності. Бог продовжує віді-гравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з’являється лю-дина. Формально вона залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатніс-тю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає ві-дігравати роль істоти, співрівної Богові. Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого об-разу, ні особливих зобов’язань, щоб місце, обличчя і обов’язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина повинна насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізня-ється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідо-млює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним гос-подарем над природою. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а то-му фігура художника — творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу. Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки. У стародавніх греків споглядання вважалось вищим за діяль-ність. У середні віки ставлення до діяльності змінюється. Хрис-тиянство розглядає працю як спокуту за гріхи, але вищою фор-мою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це молитва, богослужіння, чи-тання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча дія-льність набуває сакрального, тобто священного, характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу і творить най-вище, що є у світі — саму себе. В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. То-му нерідко зустрічається судження про те, що в цей час фор-мується поняття особистості та індивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти. Індивіду-альність — це категорія естетична, особистість — категорія морально-етична. Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому разі єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що ж стосується особистості, то головне в ній — це здатність розпізнавати добро і зло, й поводи-тись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Діалектика епохи Відродження» з дисципліни «Філософія»
