Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регі-онах людської цивілізації на початку VI ст. до. н. е. в Стародав-ній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виник-нення філософії були такі: 1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза; 2) поява товарно-грошових відносин; 3) виникнення держави; 4) зростання опозиції традиційній релігії, критика норматив-но-моральних установок і уявлень; 5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, не-обхідність його логічного і абстрактного осмислення. Спільність генези не виключає своєрідності шляхів форму-вання систематизованого філософського знання. Філософія Ста-родавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система в Ки-таї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традицій-них релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філо-софських течій. Це, в свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму — над матеріалізмом. Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на ви-знанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх’я, йога, ньяя, вайшеши-ка, миманса. До складу даршан нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найда-вніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюва-ного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, без-смертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється за-кону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і ду-ша людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває не-скінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсяк-денних життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом. Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та іс-ламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак’я-Муні, майбутній Буд-да, народився у сім’ї вельможного князя Шуддходані. Він навча-вся у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пі-знав вічні істини: 1) Життя — це страждання. 2) Страждання має свою причину. 3) Корінь страждання — жадоба до життя. 4) Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдоскона-лення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нір-вана». З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уяв-лень про переселення душ буддизм висунув догму про переро-дження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм. Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення. Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання. Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — части-нки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частин-ки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і пере-бувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов’язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів. Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує рі-зниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм запе-речував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана по-за п’ятьма групами елементів, які становлять людську особис-тість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: сві-домість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості. У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і нас-лідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зароджен-ня. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існу-вань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст. Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівню-ється до полум’я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення. Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою. Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, мате-рію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання істинним чарвака вва-жає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття до-бра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чар-ваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке за-проваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утвер-джують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Ча-рваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Давньоіндійська філософія» з дисципліни «Філософія»
