Підстави виникнення права державної та комунальної власності
Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди. 1. Націоналізація — це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Водночас з націоналізацією відбувалося утвердження соціалістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація — це не ли-и "„-•.,
ше політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об'єкти. При цьому анулювалися права попередніх власників — капіталістів, поміщиків, царської сім'ї, церковних організацій без грошової чи іншої компенсації. Чинний Закон України "Про власність", проект нового Закону "Про власність", проект нового ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 р. не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). В ст. 41 Конституції Україна прямо записано, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану — з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, уже сьогодні в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об'єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації). Первісне державна власність України була утворена шляхом розщеплення (розподілу) єдиної державної власності Союзу РСР і союзних республік відповідно до Декларації про державний суверенітет України та прийнятих на виконання ц положень законодавчих актів. При цьому в Декларації проголошувалося право України не лише на всі багатства, розташовані на її території, а й на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України. 2. Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.
3. Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів. 4. Певну частину державної власності становлять податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств та організацій, з доходів робітників і службовців, громадян — суб'єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на "колгоспних" ринках, з громадян за вивіз деяких товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнародних поїздок. 5. Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення. Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдову- U-
вального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз і матиме місце реквізиція. Конфіскація— це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦК). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо), а також багатьох некорисливих злочинів (державна зрада, шпигунство, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави та ін.). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил). Поширеною є конфіскація предметів, які були безпосередніми об'єктами порушення митних правил, і предметів із спеціально виявленими тайниками. Предмети, щодо яких винесено митними органами постанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження цієї постанови конфіскуються, причому незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні (ст. 149 Митного кодексу України). Наказом Державного митного комітету України від 15 жовтня 1993 p. затверджено Тимчасовий порядок обліку, оцінки і використання конфіскованого митними органами майна, валюти та цінностей, безхазяйного майна, товарів та інших предметів, за якими не звернувся власник (втратив чинність). Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 p. № 1340 затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави, та
розпорядження ним'. Положення цього нормативного акта поширюються, зокрема, на: 1) майно, конфісковане на основі рішень суду; 2) майно, термін зберігання якого під митним контролем закінчився, а власник не звернувся за ним у встановлений Митним кодексом України термін; 3) товари з обмеженим терміном зберігання, вилучені правоохоронними органами чи затримані митними органами як предмети порушення митних правил, у тому числі товари, затримані у справах про контрабанду; 4) майно, визнане безхазяйним; 5) предмети-знахідки, предмети та цінності, втрачені чи залишені в готелях, транспорті, театрах, інших громадських місцях, якщо вони не були витребувані їх власниками протягом встановленого законом терміну; 6) скарби, передані фінансовим органам; 7) майно, яке у порядку спадкування перейшло у власність держави; 8) майно, подароване державі власником; 9) невручен! міжнародні і внутрішні поштові відправлення, а також грошові перекази після перебігу строків зберігання підприємствами зв'язку, визначених законодавством, у разі неможливості видати їх одержувачам і повернути відправникам; 10) валютні цінності, що пересилаються в міжнародних поштових відправленнях з порушенням нормативних актів Всесвітнього поштового союзу і законодавства України; 11) знаряддя незаконного добування природних ресурсів і незаконно добуті природні ресурси чи продукти, виготовлені з них, або їх вартість. Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо. Думається, що існуюча в Україні законодавча конфіска-ційна політика має бути переглянута і приведена у відповідність зі ст. 41 Конституції України, відповідно до якої конфі- ' Бизнес. — 1998. — ЗО ноября.
скація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін ; "конфіскація". Проте, на наш погляд, можливість стягнення -майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за правилами ст. 49 ЦК України необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію. Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність. 6. Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до ст. 137 ЦК майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку зі сплином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщо власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім. ' Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпосередньо у державний бюджет (грошові суми в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації та ін.). Певне майно в період існування СРСР реалізовувалося у порядку, передбаченому Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до дер
жави, і скарбів, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 p.1. Нині в Україні ці відносини регламентуються вищезгаданим Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави, і розпорядження ним від 25 серпня 1998 p. та Інструкцією про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке за правом спадкування перейшло у власність держави, і скарбів, затвердженою наказом Міністерства фінансів України і Головної державної податкової інспекції України від 18 червня 1993 p. № 202. Визнання майна безхазяйним і навіть наступна його реалізація не виключає можливості пред'явлення відповідних майнових вимог власником (правонаступником), який після цього з'явився. Він має право вимагати від органу, рішенням якого майно визнане безхазяйним, повернення майна або грошової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійснених у зв'язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог можуть розглядатися у судовому порядку з додержанням правил про позовну давність. 7. З додержанням правил ст. 138 ЦК у власність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний негайно повідомити про це особу, що загубила її, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація, не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до чинних на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не потрібно спеціального судового чи іншого рішення. Статтю 139 ЦК присвячено правовим наслідкам виявлення бездоглядної худоби. Вона встановлює обов'язок громадя- ' СП СССР. - 1984. -№ 24. - Ст. 127. Бизнес. — 1998. — 30 ноября.
нина, який затримав бездоглядну або приблудну худобу, негайно повідомити про це власника і повернути йому худобу або повідомити у 3-денний строк міліцію чи виконком селищної, сільської ради народних депутатів про цей факт. Зазначені органи вживають заходів до розшуку і на цей час передають худобу на утримання і у користування найближчому радгоспові або колгоспові. У разі невиявлення у встановлені цією статтею строки власника (протягом 6 місяців — власника робочої або великої рогатої худоби і 2 місяців — власника дрібної худоби з дня прийняття її на утримання) худоба переходить безоплатно у власність колгоспу, а худоба, що утримувалася у радгоспі, — у власність держави і включа-ється^до складу майна цього радгоспу (сьогодні — КСП). 8. Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або внаслідок закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, що його виявила, фінансовому органові і переходить у власність держави (ч. 1 ст. 140 ЦК). Державна власність у такому разі виникає автоматично без спеціального судового чи іншого рішення. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі 25 відсотків вартості зданих цінностей. Не виплачується винагорода особам, у коло службових обов'язків яких входять розкопки і розшуки відповідних цінностей. Вони можуть бути заохочені при виявленні цінностей на загальних підставах (грошовою премією, цінним подарунком тощо). Відносини, пов'язані з виявленням скарбу та його здачею, регулюються також вищезгаданою Інструкцією про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів. 9. Наступна підстава виникнення права державної власності є вилучення безгосподарно утримуваного майна, що є пам'яткою історії та культури (ст. 136 ЦК). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значимості його, а також з обов'язку власника піклуватися про свою власність. Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам'яткою історії чи культури, державні органи охорони пам'яток повинні попередити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред'явлення
позову можливе і без попередження, якщо існує невідкладна потреба забезпечити збереження пам'яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам'яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам'яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання (ч. 2 ст. 136 ЦК). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам'яток суд може вилучити у нього пам'ятки історії та культури. Перелічені підстави виникнення права державної власності сформувалися переважно у період існування єдиної загальнонародної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності, з'являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності. Згідно зі ст.1 Закону України "Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність" від 20 грудня 1991 p. усе майно КПРС і майно Компартії України, а також майно партійних комітетів Компартії України в м. Києві визнано загальнодержавною власністю, а майно, передане на баланс Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів, крім м. Києва, визнано комунальною власністю Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 14 лютого 1994 p. майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, оголошено тимчасово загальнодержавною власністю до законодавчого визначення суб'єктів права власності такого майна Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переданого у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними підприємствами, податкових пла- Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 13. — Ст. 181. Урядовий кур'єр. — 1994. — 26 лютого.
тежів та за іншими підставами, не забороненими законом. Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 p.' визначені правові засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. У ньому, зокрема, визначено: об'єкти передачі; порядок прийняття рішень про передачу^ умови передачі; оформлення передачі. Законом встановлено, що передача об'єктів здійснюється безоплатно і оформляється відповідним актом приймання-передачі, який водночас засвідчує момент переходу права власності від одного власника до іншого. § 3. Право повного господарського відання і право оперативного управління — основні форми здійснення права державної та комунальної власності Якою б важливою не була діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади у сфері управління державною власністю, однак у їх функції не входить використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, їх реалізація тощо. Для цього уповноважені органи виконавчої влади утво-і рюють державні підприємства та державні установи, за якими законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання і на праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, як правило, права держав-; ної власності спеціально створеними суб'єктами різних орга-і нізаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи. Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, пра- ' Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 228.
вом оперативного'управління, отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник'. Однак дія такого принципу має ефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об'єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб'єкгів-невласників. У світовій практиці сформувалися різні моделі відмежування від права власності права управління нею та введення так званої розщепленої власності. Великим досягненням світової цивілізації стала поява акціонерних товариств, завдяки яким з'явилася можливість зосереджувати великі капітали за рахунок об'єднання фінансів як багатих комерсантів, так і широких верств населення, що в свою чергу забезпечувало швидке здійснення великих виробничих проектів. У зв'язку з цим справедливим було твердження К. Маркса, що без акціонерних товариств "світ і досі залишався без залізниць, якщо б довелося чекати поки накопичення не доведе деякі окремі капітали до таких розмірів, що вони могли б впоратися з побудовою залізниці"2. В англо-американській правовій системі головною правовою формою реалізації права власності невласником став інститут "довірчої власності", який утверджує абсолютність прав володіння, користування і розпорядження титульного користувача майном довірчого власника. Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) під- Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К., 1995. 2 Маркс К, Енгельс Ф. - Cm. - Т. 23. - С. 642.
приємства, публічні корпорації і державні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган. Особливості розвитку соціалістичної економіки зумовили утвердження особливих правових форм здійснення права державної власності. Жовтнева революція 1917 р. в Росії призвела до утворення панівного державного сектора внаслідок націоналізації приватної власності. Вже першими цивільними кодексами державні підприємства, їх об'єднання, державні установи визнавалися юридичними особами (статті 16 і 19 ЦК РРФСР 1922 p., статті 16 і 19 ЦК УРСР 1922 р.). Проте у перших цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР нічого не говорилося про те, на якому праві за державними підприємствами та установами закріплювалося державне майно. Водночас у ст. 19 ЦК УРСР 1922 p. було застереження, що державні підприємства та їх об'єднання, які переведені на господарський розрахунок і не фінансуються в кошторисному порядку, виступають в обігу як самостійні і не пов'язані з казною юридичні особи, а за їхні борги відповідає лише майно, яке перебуває в їх вільному розпорядженні. Тому перед юридичною наукою постала складна проблема обгрунтувати правову належність майна державним юридичним особам, що виявилося досить складною справою. Лише в 40-х pp. наукові пошуки завершилися результативно. Це вдалося зробити академіку А. В. Бенедиктову, який у 1948 p. сформулював теорію оперативного управління, що дістала підтримку наукової громадськості, а також законодавче оформлення В Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. У ст. 21 Основ було записано, що державне майно, закріплене за державними організаціями, перебуває в оперативному управлінні, що його здійснюють у межах, установлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном. Це положення було повністю
відтворено в усіх цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР (у т. ч. у ст. 89 ЦК УРСР 1963 p.). Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органами необхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, А. В. Венедиктов зазначав, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, на його погляд, державний орган здійснює надані йому правомочності саме у порядку оперативного управління, а не як власник'. Таку позицію А. В. Бенедиктова підтримали багато цивілістів (С. Н. Братусь, М. М. Агарков, О. С. Иоффе, Ю. К. Толстой, С. М. Корнєєв та ін.)2. З цього приводу висловлювалися й інші погляди3. Так, Я. Ф. Мико-ленко висловив думку про можливість визнання права власності на державне майно як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплено4. Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприємствами та установами майна на праві оперативного управління дискусії щодо правової природи правомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майно втратили гостроту і перейшли в стадію коментування конкретного змісту інституту оперативного управління, адже принципова незгода з введенням законодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичної громадськості, більше того, могла мати для автора опозиційної думки негативні наслідки. Інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб'єктнос-ті державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб'єктами здійснення права державної власності, ад- Венедчктов А. В. Государственная социалистическая собственность, — М.-Л, 1948. - С. 347. Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве. — М., 1947. — С. 107; Иоффе О. С. Спорные вопросы учения о правоотношении // Очерки по гражданскому праву. — ЛГУ, 1957. — С. 300; Толстой Ю. К. Понятие права собственности // Вопросы гражданского и административного права. — ЛГУ, 1962. — С. 56; Корнеев С. М. Право государственной социалистической собственности в СССР. — М., 1964. — С. 134—137. Корнеев С. М. — Указ. соч. — С. 136—142. Микаленко Я. Ф. Государственные юридические лица в советском гражданском праве // Советское государство и право. — 1951. — № 7. — С. 52.
же радянська юридична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками. Інститут оперативного управління майном виявився досить пристосованим до адміністративно-правової економіки і проіснував кілька десятків років у незмінному вигляді. Крім того, він набув широкого практичного застосування. Так, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 травня 1985 p. норму про оперативне управління майном, закріпленим за державними організаціями, було вилучено із ст. 89 ЦК УРСР і водночас цим же Указом було введено нову ст. 87' "Оперативне управління майном", положення якої про оперативне управління майном були поширені як на державні, так і міжколгоспні та інші державно-кооперативні організації1. Після 1985 р. у період проголошення так званих перебу-довних реформ відновилися дискусії щодо інституту оперативного управління, і його ефективність було поставлено під сумнів. Певною мірою це вплинуло і на формування законодавчої практики. Так, у Законі СРСР "Про державне підприємство (об'єднання)" від ЗО червня 1987 p.2 взагалі нічого не згадувалося про закріплення за державними підприємствами (об'єднаннями) майна на праві оперативного управління (з 7 березня 1991 p. цей закон втратив чинність). В останні роки існування СРСР велися роботи з підготовки проектів прогресивних на той час законів, у т. ч. Закону СРСР про власність. Відповідно в країні активізувалися наукові дискусії з проблем власності, в тому числі щодо перспектив існування інституту оперативного управління. В ході дискусії висловлювалися різні погляди на цю проблему. Аналізуючи право державної власності, А. Г. Биков звернув увагу на можливі моделі реалізації відносин державної власності: речово-правову (за якої держава здійснює своє господарювання і таким чином повноваження власника через підприємства, що володіють правом оперативного управління) і зобов'язально-правову (за якої майно для господарю-Відомості Верховної Ради УРСР, - 1985. - № 23. - Ст. 542. 2 Законодательство о коренной перестройке управления экономикой. — М, 1988. - С. 8-48.
вання передається повністю підприємству державою, яка, юридичне залишаючись власником, передає всі свої правомочності зі здійснення права власності). При цьому автор визнав перспективнішою другу модель і запропонував впровадити її шляхом укладення відповідного договору між підприємством (за участю трудового колективу) і вищестоящим органом господарського керівництва1. Пропозиція автора, безперечно, цікава, вона близька до існуючого в багатьох країнах інституту довірчого управління. Проте шляхи її реалізації не можна визнати вдалими, оскільки "вищестоящий орган господарського керівництва" завжди прагнув зберегти адміністративний контроль за державним підприємством. Не визначив автор також правових засад участі трудового колективу в укладенні договору. На думку В. І. Семчика низька ефективність виробництва в СРСР була спричинена не дією інституту права оперативного управління, а існуванням передбачених у концепції А. В. Бенедиктова та в законодавстві правомочностей підприємства, встановленням значних обмежень у використанні майнових фондів. Тому будь-яка заміна права оперативного управління іншим поняттям, на його думку, не може усунути необхідність надавати підприємству ті самі правомочності, що охоплюються інститутом оперативного управління2. Безперечно, автор цілком справедливо звернув увагу на те, що при визначенні правомочностей підприємства не враховувалися інтереси як самого підприємства, так і його трудового колективу. Однак автор не дав власної конструкції оптимального співвідношення прав та обов'язків, які мають надаватися державним підприємствам, що, безумовно, є надскладним завданням у вирішенні досліджуваної проблеми. Відзначаючи позитивну роль юридичної науки у формуванні інституту права оперативного управління, необхідно зазначити, що та ж юридична наука не запропонувала необхідних концепцій реального змісту правомочностей володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за державними підприємствами на праві оперативного управління. Державні органи управління використовували цей вакуум Право собственности: Проблемы, дискуссии, предложения. — М., 1989. - С. 73-82. 2 Право собственности: Проблемы, дискуссии, предложения. — С. 106—107.
і вкладали своє розуміння правомочностей володіння, користування і розпорядження державним майном, закладаючи в затверджувані ними стаґути державних підприємств обмеження, які можливо прямо і не суперечили чинному на той час законодавству, але й не сприяли підвищенню ефективності їх діяльності. Необхідно відзначити надмірну нормативну зарегульова-ність діяльності соціалістичних державних підприємств (об'єднань) та установ. Особливо велику роль у регулюванні їх діяльності відігравали Основи цивільного законодавства, цивільні кодекси і Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 p., Положення про виробниче об'єднання (комбінат), затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР від 27 березня 1974 р.1, та інші нормативні акти. Визначальними тут стали норми ст. 22 Основ та ст. 91 ЦК УРСР, згідно з якими порядок передачі державних підприємств, будівель, споруд, устаткування та іншого майна, віднесеного до основних засобів державних підприємств, іншим державним організаціям, а також колгоспам та іншим кооперативним і громадським організаціям повинен був визначатися законодавством СРСР і УРСР. При цьому державні підприємства, будівлі і споруди могли передаватися від однієї державної організації до іншої безоплатно. Така передача здійснювалася в порядку, що визначався постановою ЦБК і РНК СРСР "Про передачу державних підприємств, будівель і споруд" від 29 квітня 1935 p.. Постановою РНК СРСР "Про порядок передачі державних підприємств, будівель і споруд"2 від 15 лютого 1936 p.. Положенням про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будівель і споруд, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 p.3. Особливістю цих та інших нормативних актів радянського періоду було те, що вони: а) надавали право приймати рішення про передачу майна відповідним органам державного управління; ' ' СП СССР. - 1965. - № 19-20. - Ст. 155; СП СССР. - 1974. - № 8. -Ст. 38. 2 СЗ СССР. - 1935. - № 28. - Ст. 221; СЗ СССР. - 1936. - Ст. 93. 3 СП СССР. - 1979. - № 26. - Ст. 172.
б) передбачали прийняття рішення про передачу майна на підставі адміністративних актів без згоди на це самих підприємств; в) не передбачали можливості судового оскарження таких рішень. Викладене дає підстави стверджувати, що передача майна державних організацій іншим організаціям на зазначених умовах являла собою фактично приховане примусове, безоплатне (у разі передачі майна іншим державним організаціям) вилучення майна з оперативного управління державної організації, що є безперечною ознакою адміністративно-командних методів управління економікою. Спеціальний порядок встановлювався також щодо розпорядження державними підприємствами устаткуванням та іншим майном, що належало до основних засобів, яке було зайвим чи невикористовуваним. Відповідно до Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство таке майно могло бути продане на розсуд самого державного підприємства іншим підприємствам і організаціям лише за умови відмови вищестоящого органу від перерозподілу лишків або у разі неодержання від нього відповіді протягом одного місяця після надіслання повідомлення про наявність лишків. Обмеженою була також правомочність державних організацій з розпорядження оборотними засобами і продукцією. Вони могли розпоряджатися сировиною, паливом, матеріалами, напівфабрикатами, готовою продукцією, грошовими та оборотними засобами відповідно до цільових призначень цих засобів і згідно з затвердженим планом (ст. 92. ЦК УРСР у первісній редакції). При цьому навіть оборотні засоби за певних умов (якщо вони навіть були понаднормативними) могли вилучатися у державного підприємства вищестоящим органом за показниками річного звіту підприємства або в разі зміни нормативів власних оборотних засобів, зумовлених збільшенням чи зменшенням виробничого плану підприємства (п. 12 Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство). Нарешті, державні підприємства були позбавлені права вільної реалізації виготовленої продукції та віл
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Підстави виникнення права державної та комунальної власності» з дисципліни «Цивільне право України»
