Сьогодні досить актуальним є питання методології розроб-лення боргової стратегії, адже саме набір певних заходів та ін-струментів, що дають змогу поліпшити боргове становище, про-вадити більш виважену та обґрунтовану політику щодо залучення нових коштів державою, й ототожнюється з борговою стратегією країни. Багато вчених під борговою стратегією розуміють систему врегулювання боргових проблем країн, що мають труднощі в об-слуговуванні боргових зобов’язань за зовнішніми запозиченнями і відновлення їх платоспроможності. Вважається, що боргова стратегія має включати три взаємозв’язані блоки заходів. Це, по-перше, заходи з макроекономічної стабілізації і структурних пе-ретворень, спрямовані на формування адаптивної економіки, зда-тної функціонувати в умовах глобалізації, забезпечувати подаль-ше зростання, соціально-економічний розвиток та підтримку екологічної рівноваги. Другий блок заходів у межах боргової стратегії включає рин-кові і неринкові, концесійні (з грант-елементом) і неконцесійні методи полегшення боргового навантаження і зниження зовніш-нього боргу і платежів з його обслуговування. Третій блок боргової стратегії стосується до збільшення при-пливу валютно-фінансових ресурсів у країни-боржники. Але за твердженням Стенлі Фішера, світ досі не розробив ви-черпної теорії управління державним боргом. Наприклад, Джеймс Тобін пропонує користуватися трьома критеріями, або цілями, якщо йдеться про розроблення стратегії управління дер-жавним боргом. Це: мінімізація суми процентних платежів; економічна стабілізація (підтримання фіскальної і монета-рної політики шляхом регулювання рівня та складу сукупних ви-трат); нейтральність (мінімізація впливу фінансування держав-ного боргу на стан фінансового ринку). Проте досягнення однієї з цих цілей на практиці призводить до недотримання іншої. Так, на переконання Ф. Гайаваззі та М. Пагано, мінімізація витрат можлива за короткострокових плате-жів, що, у свою чергу, впливає на стабільність фінансового ринку через ризик держави не виконати свої зобов’язання (адже, як правило, платежі вчасно не виплачуються), який зростає в умовах неконтрольованого ринку, характерного для країн з перехідною економікою. У кінцевому підсумку це веде до підвищення ви-трат, оскільки учасники ринку потребують надбавки до відсотко-вих платежів для рефінансування боргу. Економісти Світового банку використовують інші критерії для оцінки становища країни із зовнішнім боргом. Зокрема, Гай Пфефферман виділяє такі: 1) кредитні кошти мають інвестуватися в продуктивну сферу економіки. Причому ці інвестиції мають бути настільки рентабе-льними, щоб, як мінімум, відшкодувати затрати на обслугову-вання боргу. Ідеться про так звану «позитивну прибутковість ін-вестицій», тобто коли доходи від них покривають принаймні виплату боргу і процентів. У багатьох країнах ця вимога закріп-лена законом і навіть внесена до конституції. Утім в Україні фак-тично існує така ситуація: від початку перехідного етапу дефіцит бюджету набагато перевищує обсяг капіталовкладень держави; було здійснено дуже мало структурних реформ, що мо-жуть оцінюватися як інвестиції; як номінальні, так і реальні процентні ставки за держав-ним боргом є дуже високими. Загалом видається, що бюджетний дефіцит значною мірою використовувався не з метою фінансу-вання інвестицій, а для того щоб фінансувати споживання. У свою чергу, ступінь окупності державних капіталовкладень є не-відомим. З огляду на високі процентні ставки такий стан речей лягає важким тягарем на майбутнє; 2) сукупні національні заощадження мають бути настільки бі-льшими за сукупні національні інвестиції, щоб різниця покривала принаймні проценти за попереднім запозиченням; 3) приріст сукупного продукту має перевищувати приріст на-селення; 4) держава має бути здатною залучати ресурси ззовні для об-слуговування боргу (мається на увазі кредитоспроможність краї-ни). На сьогодні ситуація в Україні є такою, що не сприяє підви-щенню її кредитного рейтингу і свідчить про збільшення «суверенного ризику» (ризику того, що уряд відмовиться вико-нувати свої зобов’язання). Наведені умови успішної боргової політики не є релевантни-ми, наприклад, в ситуації, коли зовнішні запозичення здійсню-ються з метою нейтралізації наслідків кризи споживання; коли зовнішні надходження до країни різко зменшуються і кошти, за-лучені ззовні, використовуються для компенсування тимчасової нестачі ресурсів і повертаються із відновленням надходжень. Червоною ниткою проходить у всіх дослідників з даного пи-тання думка про те, що менеджмент зовнішнього боргу — скла-дова макроекономічної політики (управління платіжним балан-сом). Він дозволяє ліквідувати розрив між внутрішніми заощадженнями та інвестиціями, між експортом та імпортом то-варів і послуг. Без усвідомлення цього фундаментального поло-ження неможливо взагалі говорити про існування будь-якої логі-чної системи управління державним боргом. Оскільки теперішнє запозичення припускає витрати в майбут-ньому, необхідно враховувати перспективи економічного розвит-ку і прогноз стану платіжного балансу в середньостроковій перс-пективі при прийнятті рішень щодо нових кредитів. Частково дану інформацію надає річний бюджет і середньостроковий план розвитку. У деяких країнах у бюджеті вказуються ліміти запозичень урядом і держсектором, а також кредитів під державні гарантії. В інших країнах установлюються граничні значення показників, що характеризують стан зовнішнього боргу. Можуть також висува-тися вимоги, щоб усі позики проходили через центральний орган. У Таїланді, наприклад, існує обмеження для коефіцієнта обслу-говування зовнішнього боргу. У деяких країнах боргова стратегія включає питання вартості запозичення в різних джерелах зовнішнього фінансування, а та-кож їхньої доступності. Гранти і кредити на пільгових умовах у довгостроковій перспективі є найкращим джерелом фінансуван-ня, хоча вони надаються протягом більш тривалого часу, ніж ба-нківські кредити. У деяких країнах велику увагу влада також приділяє кореляції термінів віддачі від інвестиційних проектів і термінів погашення позики, а також вартості інвестиційних кош-тів і норми прибутку, що закладаються за проектом. У цілому рішення про необхідність залучення зовнішніх кре-дитів має ґрунтуватися на висновках про ефективність викорис-тання цих коштів: невідповідна економічна структура, торговий режим, політика обмінного курсу і надання субсидій не повинні чинити негативного впливу на рівень цін і попиту. З нагрома-дженням зовнішнього боргу держави стають більш відкритими, разом з тим зростає значення підтримання конкурентоспромож-ності цінової структури. Ефективне розміщення ресурсів передбачає ретельний аналіз інвестиційних проектів для держсектору, з тим, щоб з’ясувати, чи справді вони забезпечують чисту соціально-економічну вигоду. Утримання платіжного балансу на певному рівні означає, що як-що державні проекти передбачають іноземні надходження, то їх зовнішній соціально-економічний ефект (у вигляді зниження об-сягів імпорту чи збільшення валютних надходжень) повинен компенсувати витрати на залучення зовнішніх коштів. Невідповідність даним критеріям може призвести до проблем в обслуговуванні боргу не тільки через недонадходження дохо-дів, необхідних для покриття витрат на обслуговування боргу, а й унаслідок зниження загальної ефективності економіки. Розглянувши теоретично-методологічні аспекти боргової полі-тики, перейдемо до розгляду практичних дій щодо реалізації пев-них боргових стратегій, які мали місце в окремих країнах світу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Боргові стратегії країн» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
