Форми міжнародного представництва транснаціональних банків
Банки беруть участь у міжнародних банківських операціях шляхом установлення кореспондентських відносин або викорис-товуючи ту чи іншу форму організаційної структури на міжнародних ринках. Нині вирішального значення набуває розвиток організаційних структур ТНБ, які забезпечують раціональність налагоджених го-сподарських зв’язків не тільки у самому транснаціональному ба-нку, а й між ТНБ та його зовнішнім середовищем. Велику роль відіграють фактори науково-технічного розвитку: підвищення кваліфікації та стимулювання роботи персоналу, методи активі-зації новаторства у вигляді надання клієнтам нових послуг тощо. Організаційна структура є формою, яку наповнюють відносини між її внутрішніми частинами та її зовнішні відносини з іншими структурами. Від раціональної організації залежить успішне фу-нкціонування транснаціонального банківського капіталу. Розвиток нових фінансових інструментів, розширення ринку позичкових капіталів, збільшення кількості банківських послуг привели до зростання ролі принципу так званої дивізіональної організації. Згідно з цим принципом у центральному апараті зо-середжуються лише стратегічні рішення, втручання у поточні операції відділень мінімальне. Ця структура поєднує предметну спеціалізацію ланок і відносну децентралізацію контролю. Вона виявилася ідеальною з погляду ефективного управління банком. На формування організаційної структури у цілому впливають тенденції, які діють у світовій економіці. До них відносять обсяги експансії банківського капіталу за межі країни, універсалізація банківської діяльності, диверсифікація, науково-технічний розви-ток і впровадження його досягнень у банківську справу, а також політичні дії на світовій арені. Організаційна структура ТНБ має сприяти розв’язанню за-вдань, які стоять перед банком, проведенню банківської політики на внутрішньому і зовнішньому ринках, відповідати принципам і основним напрямам його діяльності тощо. Організаційна структура банку є важливою складовою для ус-пішного досягнення цілей міжнародного банківського менедж-менту. Як відомо, досить часто недоліки в організаційних струк-турах банків призводили достатньо сильні банки до стану банкрутства. Тому вибір організаційної структури, що відповідає як внутрішнім, так і зовнішнім чинникам, які визначають специ-фіку діяльності банку, є стратегічною метою міжнародної банків-ської справи та основою диверсифікації банківського обслугову-вання. Сьогодні банки спеціалізуються на здійсненні різного роду послуг, мають різні цілі менеджменту, тому їхні організаційні структури можуть набувати досить різних форм. Кожен вид такої структури має свої переваги та недоліки, які беруться до уваги в міжнародному банківському менеджменті з урахуванням конкре-тної ринкової ситуації. Організаційна структура банку повинна забезпечувати раціональну роботу банківських службовців, ус-пішне здійснення всіх функцій управління, максимальне задово-лення потреб клієнтів тієї чи іншої країни та досягнення цілей, які стоять перед банківським менеджментом. Хоча мета діяльно-сті банку визначає розмір його операцій, але важливу роль віді-грають і такі фактори, як досяжність ресурсів, знання та досвід персоналу, а також знання ринку та технологічні можливості. Центральним аспектом при виборі банківської організаційної форми роботи на зовнішніх ринках є визначення пріоритетних ринків, а також факторів, які ведуть до успіху на цих ринках про-дукції, послуг, людських ресурсів та технології. Для цього має розроблятися стратегія діяльності банку на різних рівнях його організації. Корпоративна стратегія банку відбиває його загальні завдання, визначає нормативи прибутковості операцій, які повинні виконуватися щороку 9, с. 89 Стратегія підрозділу формулює завдання банку на конкретних ринках, визначає коло банківських продуктів, основні потреби щодо персоналу, розподіл видів дія-льності. Стратегії будь-якого рівня повинні охоплювати такі шість категорій управління: ризикові (дохідні) активи; зобов’язання; доходи від комісійних та платних послуг; продуктивність; контроль; персонал (штати). Банки в багатьох країнах світу історично діяли під захистом економічної політики держави, яка підтримувала зростання та прибутковість певних фінансових інституцій та перешкоджала розвитку конкуренції. Наприклад, вимоги до статуту та капіталу банку контролюють вхід у певну галузь, створюючи перешкоди для нових конкурентів та обмежуючи створення нових відділень і філій, тоді як транснаціональна діяльність промислових, сільсь-когосподарських та комерційних фірм вимагає від країни знімати обмеження на створення закордонних організаційних форм. Однією з основних організаційних форм банківської діяльнос-ті на міжнародних ринках є встановлення кореспондентських відносин, з допомогою яких банки різних країн спрощують вико-нання міжнародних фінансових операцій для своїх клієнтів. Кореспондентські відносини — це традиційна форма банків-ських зв’язків, яка використовується в основному при обслугову-ванні зовнішньої торгівлі і включає сукупність усіх можливих форм співробітництва між банками. Збільшення обсягів міжна-родних банківських операцій, розширення їх видів за одночасно-го збільшення ризиків за подібними операціями викликали зміну традиційних поглядів на кореспондентські відносини. Якщо ра-ніше банки відводили кореспондентським відносинам другоряд-ну, суто технічну роль, то нині вони розглядаються банками як один з інструментів зниження ризиків і, що найважливіше, як джерело одержання додаткового прибутку. Під кореспондентськими відносинами в їх сучасному значенні слід розуміти стосунки, що опосередковують проведення між ба-нками взаємних операцій, які вони здійснюють за дорученням своїх клієнтів і від власного імені. Поняття «кореспондентські відносини» включає форми, методи й умови здійснення операцій та порядок їх проведення. Отже, поняття «кореспондентські відносини» сьогодні вийш-ло за традиційні рамки тільки домовленості між банками про по-рядок здійснення взаємних операцій і поширилося практично на всі сфери банківської діяльності, у тому числі на широкий ком-плекс міжбанківських взаємовідносин, роботу з удосконалення практики міжнародних розрахунків, якість банківського обслуго-вування клієнтури, які є базою для трансферту коштів (валютних переказів) для невеликих банків та можливість отримання опера-ційних послуг на основних фінансових ринках і кредитні лінії для підтримання своїх документарних операцій. Для великих ба-нків кореспондентські відносини створюють можливість доступу до ресурсів регіональних грошових і фінансових ринків. Корес-пондентська мережа є відносно менш дорогою для банків, ніж організаційно-інституційна форма проникнення банків у формі закордонної філії та дочірнього банку за кордоном, хоча її під-тримання теж не є дешевим. Кореспондентські відносини можна розглядати з двох боків: коли відкривається ностро-рахунок та коли відкривається лоро-рахунок. Ностро-рахунок для одного банку, а дія іншого банку, в якому відкривається такий рахунок, є лоро-рахунком 13, с. 83. «НОСТРО» — «НАШ» — «Due from account». Такий рахунок може бути номіновано у трьох типах валют: 1) у валюті іноземної держави, у якій відкрито цей рахунок; 2) у валюті третьої країни; 3) у вітчизняній валюті банку, якому належить цей рахунок. Записи за ностро-рахунком відображаються: • коли фактично надходять валютні кошти (повідомлення про кредитування свого рахунка від іноземного банку-утримувача цього рахунка); • коли він здійснює платіж в іноземній валюті за цим рахун-ком (надсилає відповідне повідомлення у банк-утримувач рахун-ка з вимогою дебетувати цей рахунок на користь третьої особи). Водночас банк — власник рахунка розраховуватиме у вітчиз-няній валюті еквівалент такої операції і робитиме відповідні за-писи для своєї офіційної фінансової звітності. У зв’язку з цим но-стро-рахунок також має назву двовалютний рахунок. Ностро-рахунки відкриваються: 1) у країнах, валюти яких необхідні для торговельної діяльно-сті інвалютних трейдерів самого банку на форексному та грошо-вих ринках; 2) у тих країнах, у валютах яких клієнти банку повинні вико-нувати платежі та отримувати надходження. Як правило, банки не мають бажання відкривати зайві ностро-рахунки, принаймні більш ніж це необхідно йому для надання послуг. Зміст рахунка лоро 1. Лоро (від лат. loro — «їх») — це депозити на вимогу цього банку, а доходи від їх використання (грошовий ресурс у вигляді відсоткового спреду + комісійні за операції, що проводяться за цими рахунками), як правило, перевищують витрати банку отри-мувача операційних послуг, пов’язаних з такими рахунком. 2. Депозитні рахунки «на вимогу» мають різні назви та дещо різне наповнення в різних країнах: «due to» (США) депозити на вимогу, що підтримуються іноземним банком-кореспондентом у вітчизняному банку; «vostro» (vostro — ваш) підтримуються іноземним банком у банку-резиденті в місцевій валюті або у валюті третьої країни, або навіть у національній валюті іноземного банку. Наприклад: доларовий рахунок «Lloyds Bank», який підтримує там «Укрексімбанк», рахунки у доларах комерційних банків України, які під-тримуються в його книгах. Потужні великі банки підтримують лоро-рахунки багатьох іноземних банків з усього світу. З відкриттям рахунків «лоро» можна зафіксувати початок міжбанківських кореспондентських відносин. Такі рахунки корисні не тільки для банків-власників, а й для комерційних банків, що їх підтримують. При цьому, маючи такий рахунок, перші банки-кореспонденти можуть здійснювати прямі платежі на користь інших країн, отримувати надходження в іноземній валюті, проводити розрахунки за траттами в межах відкритого акредитива. Технічно відкрити такі рахунки у провід-них банках не важко. Лоро-рахунки частіше за все є прибуткови-ми для банку, де їх відкрито і де вони підтримуються, оскільки дають можливість залучати податкові ресурси та отримувати до-ходи у вигляді комісійних за здійснення розрахунків. Крім того, наявність великої мережі лоро-рахунків є не лише прибутковою, а й корисною з огляду на використання при виборі маршруту проходження платежу та його оптимізації. Так, наприклад, коли встановлені кореспондентські відносини з провідними банками розвинутих країн, які мають розгалужену географічну структуру кореспондентської мережі, число їх кореспондентів зазвичай ви-мірюється тисячами. Кореспондентські відносини можуть установлюватися з від-криттям рахунка та без його відкриття. Коли, кореспондентські відносини встановлюються без відкриття відповідних рахунків, за домовленістю між банками, розрахункові операції відобража-ються на рахунках, відкритих в інших банках-кореспондентах даного банку або в банку на ім’я інших банків-кореспондентів. Це, як правило, пов’язано з додатковими труднощами: вимага-ються додаткові гарантії, розрахунки проводяться з використан-ням третіх банків, що веде до затримок у здійсненні платежів і до збільшення комісійних та поштово-телеграфних витрат. Установлення кореспондентських відносин між двома банка-ми з відкриттям кореспондентського рахунка передбачає укла-дення кореспондентської угоди (кореспондентський договір або договір про встановлення кореспондентських відносин). Це, у свою чергу, означає, що банки, обмінявшись контрольними до-кументами (альбомами зразків підписів осіб, уповноважених під-писувати банківську документацію, ключем для ідентифікації те-леграфного листування або SWIFT-ключами), виконують різноманітні операції за дорученням один одного в межах установлених лімітів на проведення тих або інших операцій. Кореспондентський договір — угода між двома або кількома кредитними установами про здійснення платежів та розрахунків за дорученням та за рахунок іншого. Кореспондентською угодою, яка передбачає відкриття банка-ми рахунків один в одного, визначаються: 1) вид і валюта, у якій відкривається рахунок, порядок нара-хування відсотків, можливість переказування коштів із рахунків в інші країни, право конверсії на рахунках в іншу валюту; перелік надходжень і платежів, що можуть здійснюватися за рахунками; можливість одержання і надання кредиту у формі овердрафту або в іншій формі; ліміт такого кредиту і захисне застереження щодо сальдо рахунків та ін.; 2) перелік установ та філій банку, яким надається право здійс-нювати операції за рахунками із вказівкою їх точної адреси, но-мерів телексів та інших необхідних даних (в Україні, наприклад, здійснення операцій за дебетом рахунка (списання коштів) має право лише головний офіс, через який здійснюються операції клієнтів усіх філій, а при зарахуванні коштів філії самостійно ви-значають банк-кореспондент, на рахунок у якому необхідно здій-снити зарахування коштів); 3) форми і порядок розрахунків (порядок відкриття, авізування, підтвердження і виконання акредитивів, умови рамбурсування, порядок здійснення інкасових та інших розрахункових операцій); 4) порядок стягнення комісійної винагороди і відшкодування поштових, телеграфних та інших витрат; 5) канали зв’язку. Зазвичай основним каналом обміну інфор-мації є SWIFT, додатковим — телекс, оскільки останній менш безпечний та швидкий, а тому є альтернативним і використову-ється у виняткових випадках; 6) інші питання, що становлять спільний інтерес. У передбачені договором строки банки-кореспонденти спіль-но вивіряють записи на кореспондентських рахунках. За необхід-ності для зручності розрахунків банки-кореспонденти відкрива-ють один одному кореспондентські рахунки в різноманітних валютах. Банкам, з якими встановлені кореспондентські відносини, на-дається альбом зразків підписів співробітників, уповноважених підписувати документи і кореспонденцію від імені банку, інші необхідні контрольні документи, такі, наприклад, як статут бан-ку, ліцензія на здійснення банківських операцій, установчий до-говір, свідоцтво про реєстрацію, довідка про реєстрацію як плат-ника податків. На кожний банк, з яким установлені кореспондентські відносини, ведеться досьє, або, як офіційно на-зивається, юридична справа. У ньому зберігаються справжні (пе-рші) примірники розпоряджень про порядок розрахунків із бан-ком-кореспондентом, угоди про встановлення кореспондентських відносин, різноманітна фінансова звітність, надана кореспонден-тами одне одному на взаємній основі, інші документи і листи, що стосуються відносин із даним банком. Установлення кореспондентських відносин — дуже поширена форма співробітництва між українськими банками та банками країн СНД і Балтії. У відповідних договорах досить детально окреслені умови співробітництва — режим рахунка, розмір про-центних ставок, тарифи, права та обов’язки сторін, відповідаль-ність та форс-мажорні обставини, строк дії угоди, повні реквізити сторін. Тексти та зміст договорів дуже подібні. Незначні розбіж-ності містяться в пакеті документів, необхідних для відкриття ра-хунка та його обслуговування. В Україні встановлення кореспондентських відносин здійсню-ється згідно з чинним законодавством на підставі Закону України «Про національний банк України», «Про банки та банківську дія-льність», іншими законодавчими актами України та нормативно-правовими актами НБУ, Інструкцією про міжбанківські розраху-нки в Україні, яка затверджена постановою Правління НБУ від 27 грудня 1999 р. № 621. Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні визначає шляхи, порядок та умови проведення міжбанківських розрахун-ків у грошовій одиниці України та в іноземній валюті за кореспондентськими рахунками банків-резидентів, відкритими в банківсь-ких установах України. Закордонне представництво банку — територіально відо-кремлений структурний підрозділ, що не здійснює банківської діяльності. Завданнями представництва є: присутність у закордонному фінансовому центрі, але тоді коли обсяг операцій, що обліковуються, недостатній для утво-рення філій або дочірньої структури; допомагати своїм клієнтам здійснювати бізнес у закордон-ній країні, шляхом передання заяв у головний офіс; збір фінансово-економічної інформації про країну базуван-ня (початкові, регулятивні та ринкові умови функціонування). Представництва відкриваються в тому разі, якщо уряд країни, яка приймає, заперечує відкриття відділень або дочірніх банків, або представництва є початковою стадією на шляху до відкриття відділень чи дочірніх банків. Вони не здійснюють банківських операцій, але забезпечують інформаційні послуги та підтримують постійний контакт з головним банком. Згідно з Законом України про банки та банківську діяльність, реєстрація представництв банків-нерезидентів здійснюється На-ціональним банком України за умов подання нотаріально завіре-них документів, які легалізовані в консульській установі України. Національний банк України може відмовити у реєстрації пред-ставництва іноземного банку у разі порушення порядку реєстра-ції, невідповідності наданих документів законодавству України, недостовірності інформації, а також недотримання умов реєстра-ції або перевищення повноважень щодо сфер діяльності представництва. Зарубіжні відділення — це юридична форма розширення операцій «батьківського» банку, а не окрема корпорація, акції якої належать батьківській фірмі, як це буває стосовно дочірньої компанії. Відділення використовуються для отримання доступу до міс-цевого капіталу або євровалют, а також часто-густо вони відкри-ваються для уникнення залежності від кореспондентських відно-син та для забезпечення доступу до місцевих клієнтів. Наприклад, відкриття зарубіжних відділень завжди було і буде основним засобом проникнення та розміщення капіталу амери-канських банків за кордоном, тому що це найбільш гнучка фор-ма, яка дає можливість контролю і має низьку вартість. Іноземні відділення банків відіграють важливу роль, оскільки: по-перше, вони стають великою конкурентною силою на внутрішніх грошових і банківських ринках країни, яка прийамає. У цьому розумінні вони фактично перебудували ринки Лондона, Сінгапура; по-друге, вони є головним фактором розвитку ринку єврова-лют, який на сьогодні є основним міжнародним грошовим ринком; по-третє, вони спрощують здійснення банківських операцій між головним банком та клієнтом у будь-якій країні світу і таким чином постають інтеграційним механізмом, котрий пов’язує фінансові ринки. Відділення утворюються, як правило, на всіх міжнародних ва-лютних ринках, їхня діяльність передбачає повний набір банків-ських послуг для національних та міжнародних компаній, фізич-них осіб та урядів, зарубіжні відділення можуть здійснювати місцеві фінансові послуги в будь-якій країні світу. Відділення можуть надавати кредити для місцевого використання, а також прямі фінансові послуги тоді, коли відбуваються торговельні від-носини між двома країнами, в яких розташовані ці відділення. Регіональна характеристика зарубіжних відділень. Англія — операції на оптовому грошовому ринку, надання послуг багатонаціональним компаніям (американським), торгівля євродоларами, свопові операції. Взагалі європейські відділення мають оптовий напрям. Латиноамериканські відділення, навпаки, мають роздрібний напрям. Вони виконують такі функції, як загальні фінансові по-слуги, місцеві платежі між торговими фірмами, фінансування зо-внішньої торгівлі, облік доларів для головної організації. Відділення Азії здійснюють обмін коштів між місцевим валютним ринком та ринком азіатських доларів, отримуючи прибуток за такими операціями. (Азіатські долари — це банківські депози-ти, які розміщуються в Сінгапурі й використовуються за межами США.) Відділення Африки здійснюють змішані послуги з фінансу-вання розвитку, загальні роздрібні банківські послуги, фінансу-вання торгівлі та послуги місцевим філіям багатонаціональних компаній. Середньосхідні відділення використовують нафтові багатства країн — експортерів нафти. Однак у часи низьких цін на нафту ці джерела ліквідності можуть загасати. Слід зауважити, що уряди деяких країн застосовують націона-льне законодавство стосовно іноземних банків, які відкривають відділення на їх території. Так, закон про міжнародні банківські операції в США в 1978 р. був уведений з метою регулювання та скасування несправедливих умов, від яких страждали американсь-кі банки при розширенні діяльності іноземних банків у США. До зарубіжних банків почали застосовувати національне законодавст-во. Базельська угода 1988 р. ввела єдині вимоги до капіталу між-народних банків. Прийняття цієї угоди було викликане необхід-ністю зниження ризику в діяльності банків. Агентства — це така форма міжнародного банківництва, за якої виконується широкий спектр банківських операцій, але забо-роняється приймати вклади. Агентства використовуються там, де відділення заборонені, де основною метою міжнародного банків-ського менеджменту є не залучення коштів (наприклад, кредиту-вання). У 60—70 роки минулого століття японські банки викорис-товували форму агентства для кредитування японських компаній, включаючи великі торгові доми. Канадські банки використовували форму агентств у Нью-Йорку для управління коштами в амери-канських доларах, які були вкладені в нью-йоркський грошовий ринок. Японські банки використовували свої нью-йоркські агентства для обліку великих доларових кредитів. Закордонні дочірні банки — це така форма міжнародного банківського менеджменту, яка здійснює загальну банківську діяль-ність та може створюватися як нове підприємство або шляхом поглинання діючого банку. Така форма утворюється в тих краї-нах, де вітчизняний банк не має контрольного пакета, і тоді, коли в країні базування діють обмеження щодо міжнародного пред-ставництва. Вони в основному орієнтовані на місцеві ринки та роздрібні банківські операції. Завдання закордонного дочірнього банку: поліпшення міжнародних конкурентних позицій; мінімізація податкових зобов’язань; можливість ефективно оперувати в країнах, де заборонено створювати іноземні філії; обслуговування місцевих клієнтів та функціонування в ін-тересах материнських банків, виконуючи операції, які заборонені для головного офісу в країні походження. Спеціальні міжнародні банківські корпорації використову-ються залежно від їх можливостей та здібностей. Наприклад, внутрішні банки США мають можливість створювати корпорації на підставі «закону Єджа» (Edge Act corporations) у межах Спо-лучених Штатів для проведення міжнародних операцій. Згідно з цим законом банк має право створювати компанії в різних містах за межами свого штату, однак, за умови, що він проводить між-народні, а не внутрішні банківські операції. Вони також викону-ють такі основні функції: загальну міжнародну банківську спра-ву, пайові вкладення в акції, спеціалізоване фінансування. Банківський консорціум створюється тоді, коли кілька банків із різних країн об’єднують свої ресурси для створення ще одного банку, який здійснює міжнародні операції. Така форма дає змогу банкам-учасникам у разі необхідності користуватися підтримкою у своїх партнерів. Наприклад, через депоненти в іноземних валю-тах, функціонування відділень у різних країнах, використання досвіду в проведенні банківських операцій особливих видів. Дочірні фінансові компанії засновуються в тих країнах, де просування іноземного банку було заборонено або обмежено (Австралія, Тайвань, Південна Америка). Вони здійснюють опе-рації, які не дозволені банківським компаніям, — лізинг та бро-керська діяльність на ринку цінних паперів. Торгові банки — існують у Лондоні і здійснюють міжнародні банківські операції: здійснюють управління портфелем цінних паперів та надають послуги корпораціям. Міжнародні банківські служби — характерна форма міжна-родного представництва для США, яка може приймати термінові депозити від іноземних клієнтів, не враховуючи діючих в Амери-ці вимог щодо створення обов’язкових резервів. Тобто ці операції нагадують операції з євродоларами. Вони майже однакові за роз-міром процентних ставок та іншими параметрами. Американські компанії можуть отримати доступ до фінансування з боку МБС через свої іноземні філії або дочірні компанії, але при цьому вони повинні довести те, що фінансування необхідне для іноземних операцій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Форми міжнародного представництва транснаціональних банків» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
