Беручи до уваги високий рівень ізотропності РВ, можна покласти, що поява згаданих вище взаємно відокремлених структур (галактик і їх скупчень) обумовлена дією – упродовж певного часового інтервалу – передусім сили тяжіння і деяких “допоміжних” чинників. Упродовж кількох століть була актуальною і дотепер заслуговує особливої уваги «конденсаційна» точка зору, за якою галактики формувалися внаслідок стиснення (конденсації) речовини. Цю точку зору висловив ще Ньютон в своєму листі Річарду Бантлі, ректору Трініті Коледжа в Кембриджі (1692 р.): “Мені здається, що якби речовина нашого Сонця й планет і взагалі вся речовина Всесвіту була рівномірно розподілена по всьому простору небес, а кожна частинка речовини відчувала б природжене тяжіння до всіх інших, і повний об’єм простору, в якому розсіяна ця речовина, був би скінченним, то речовина з країв цього об’єму прагнула б завдяки тяжінню до усієї тої речовини, що в середині, і тому падала б до центра цього простору і вклалася б там у єдину велику сферичну масу. Але якби ця речовина була рівномірно розподілена в нескінченному просторі, вона ніколи не злилася б у єдину масу; якась його частина згущувалася б в одну масу, інша – в іншу, так що виникло б нескінченне число великих мас, розкиданих по всьому цьому нескінченному простору на великій відстані одна від одної. І так могли б утворитися Сонце і нерухомі зорі, якщо припустити ще, що за своєю природою ця речовина світилася. Але яким чином речовина могла б розділитися на дві частини і та, що підходить для цього, злилася в тіло, яке світиться, тоді як інша залишилася темною або перетворилася на темну, коли перша залишилася незмінною, – це вже, на мій погляд, не можна пояснити одними лише природними причинами і я повинен приписати це думці і діянню, виконаного волею Творця”. Як вже знаємо, у XX ст. питання “чому зорі світяться, а планети ні” вирішене, так би мовити, природним шляхом: у надрах зір завдяки достатньо високій температурі і густині «забезпечується» звільнення енергії за рахунок реакцій ядерного синтезу. Ідею ж Ньютона про гравітаційну нестійкість нескінченного однорідного середовища математично обґрунтував (1902 р.) англійський астроном Джеймс Джинс. Він встановив критерій гравітаційної нестійкості: нескінченно протяжне однорідне середовище, що має густину ρ і температуру Т, внаслідок випадкових збурень (скажімо, проходження звукових хвиль) під дією сили тяжіння розпадається на окремі ущільнення з розміром (4.1) Тут а – швидкість звуку, А = 8,3 Дж/моль/К – газова стала, γ – відношення питомих теплоємностей, μ – молекулярна маса. Внаслідок цього утворюються фрагменти речовини з початковим об’ємом λJ3 і джинсовою масою (4.2) де ρ – густина речовини. Ці співвідношення, з точністю до сталої можна вивести із таких елементарних міркувань. Нехай у середовищі, що має густину ρ і температуру T, випадково з’явилася однорідність, в якій – дещо більша густина: тож є потреба розглядати баланс сил. Адже на кожен елемент маси на межі згущення діє спрямована в бік його центра сила тяжіння, яка цей згусток намагається стиснути. Але оскільки тиск у згустку вищий, ніж поза ним, сила пружності, спрямована назовні, намагається відновити початковий стан. Тобто: коли сила тяжіння “перемагає”, речовина, що перебуває всередині сфери радіуса r ≈ λ, стискається, стаючи зародком зорі чи ізольованої хмари, з якої в подальшому і таким же шляхом формуються галактики й окремі зорі. Усе це – здобуток класичної космогонії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «У рамках класичної космогонії» з дисципліни «Фрагменти космології»
