Реферати статті публікації

В економіці країни цей період характеризувався явищами гі-перінфляції, стрімким падінням курсу національної валюти, постій-ним підвищенням рівня облікової ставки (до 300 % на 25.10.1994 р.). Усе це (як і недостатньо жорсткий контроль за діяльністю комерційних банків з боку НБУ) забезпечувало банкам значні прибутки (навіть гіперприбутки) без використання складних методів управління. На початковому етапі ці, загалом негативні в масш-табах економічної системи явища, забезпечили банківському сектору низку істотних економічних переваг. Серед них — можли-
вість установлювати високі відсоткові ставки (на рівні 200—300 % річних), що у свою чергу уможливлювало доведення рівня відсоткової маржі до 30—40 % і вище. Так, за твердженням С. Соколовського, «…маржа часто сягала 100 і більше відсотків. Банки виплачували акціонерам дивіденди у розмірі 200—500 від-сотків річних» [176, с. 31]. Постійне зростання курсу долара до карбованця давало великі прибутки за рахунок курсової різниці та проведення валютообмінних операцій. Високі темпи інфляції призводили до знецінення неповернених кредитів, що давало змогу безболісно проводити їх списання. Експортно-імпортна орієнта-ція економіки, що склалася за цих умов, стимулювала високодохідне комерційне кредитування торгового обороту в гуртовій торгівлі.
Усе це робило економічно невиправданим застосування склад-них підходів до управління, адже високий рівень прибутковості забезпечували й традиційні види діяльності, які не потребували застосування досконалих прийомів аналізу та методів управління. Загалом у цей період сталося значне збільшення кількості бан-ківських установ, було створено інфраструктуру ринку, необхід-ну законодавчу базу, сформовано мережу підготовки та перепід-готовки банківських фахівців, тобто склалися базові передумови для повноцінного функціонування банківських інституцій, і в ос-новному сформувалася банківська система України.
У другому періоді (1996—1997 рр.) в країні було досягнуто (хоч і хисткої) економічної рівноваги, яка мала наслідком стабілізацію курсу гривні (1997 року курс знизився всього на 0,5 та система-тичне зниження відсоткових ставок. Так, облікова ставка НБУ зі 105 % на початку 1996 року знизилася протягом року до 16 % (на 05.08.1997). У цей період сталися також якісні зміни основних умов та загального економічного середовища діяльності комерцій-них банків. У сфері грошово-кредитної політики було запровадже-но жорсткі стандарти, засновані на засадах монетаризму. Уведення багатьох обмежень на валютному ринку для стабілізації курсу грив-ні різко знизило дохідність валютних операцій. Серед обмежень найважливішими були: установлення лімітів відкритих валютних позицій, уведення системи розрахунків «валюта проти платежу», ліцензування валютних операцій банків, уведення та неодноразове послідовне продовження валютного коридору, обмеження величи-ни маржі між курсом купівлі та продажу іноземних валют.
У кінцевому підсумку ці заходи призвели до значного зни-ження дохідності основних ринків, насамперед валютного, та за-стосовуваних фінансових інструментів. Відбулося звуження кола контрагентів і клієнтської бази комерційних банків, значно жорст-кішим стало регулювання з боку держави. Вимоги Національного банку щодо виконання економічних нормативів посилилися, роз-ширився перелік централізовано контрольованих сфер банківської діяльності. Зокрема, у цей період комерційні банки (під наглядом НБУ) почали формувати резерви для відшкодування неповерне-них кредитів. Загострилася проблема підтримування банківської ліквідності та платоспроможності, якій НБУ надавав першочер-гового значення. Через це рентабельність банківської діяльності різко знизилася, і банки, котрі не спромоглися пристосуватися до нових умов ведення бізнесу, збанкрутували.
Хоч можливості комерційних банків щодо одержання значних прибутків за рахунок інфляційних очікувань та спекулятивних операцій з валютними коштами в цей період суттєво знизилися, але ситуація на фінансовому ринку в цілому була прогнозованою. Це давало змогу аналізувати та оцінювати управлінські рішення за допомогою нескладних прийомів і не стимулювало банки до впровадження сучасних управлінських систем. Увагу комерцій-них банків було зосереджено в основному на забезпеченні своєї життєдіяльності, а про збільшення ефективності управління в цей період не йшлося.
Початком третього періоду можна вважати друге півріччя 1998 року, коли відсоткові ставки на внутрішньому ринку почали зростати. Характерною особливістю цього періоду стала неви-значеність кон’юнктури ринку. Так, протягом 1998 року облікова ставка НБУ змінювалася 6 разів, причому як у бік підвищення, так і в бік зниження. У 1998 році хистку економічну рівновагу, досягнуту на внутрішньому ринку в попередній період, було по-рушено через негативний вплив світової фінансової кризи. Унас-лідок цього курс гривні протягом 1998 року знизився на 80 %, в 1999 році — на 52 %. Рівень відсоткового ризику суттєво зріс унаслідок значного ускладнення прогнозування напряму та швидкості руху відсоткових ставок на внутрішньому ринку. Конверсія облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) в довгострокові цінні папери у вересні 1998 року перетворила ситуацію на прак-тично неконтрольовану банками.
Сукупний вплив негативних чинників зовнішнього та внутріш-нього середовища на діяльність вітчизняної банківської системи в цілому та конкретних банків зокрема призвів до виявлення та-ких тенденцій, як системне зниження прибутковості на фоні під-вищення загальної ризикованості банківської діяльності. Зрозу-міло, що банки — це не благодійні організації і головною метою їхньої діяльності є одержання прибутків від банківських операцій та фінансових послуг. Аналіз динаміки одного з головних показни-ків, які характеризують ефективність банківської діяльності, — при-бутковості активів (ROA — відношення чистого прибутку до серед-ніх активів) — показує, що протягом останніх років його значення в банківській системі України систематично та досить стрімко знижу-ється.
Зауважимо, що в розвинених країнах аналогічний показник коли-вається на рівні 0,75—1,5 %. Наприклад, у США середнє значення ROA (за даними компанії KPМG про діяльність 49 великих і серед-ніх американських банків за 1996—1998 рр.) становило 1,14 %, а прибутковість власного капіталу — 14,97 %. У Європейському бан-ку реконструкції та розвитку (ЄБРР) показник ROA у 2000 р. дорів-нював 1,34 %. Беручи до уваги ці орієнтовні значення, тенденцію зниження прибутковості активів протягом 1998 року можна вважати закономірною, проте, з певними застереженнями щодо взаємо-зв’язку таких категорій, як прибуток і ризик, котрі, як відомо, пе-ребувають у прямій залежності. Так, зниження прибутковості роз-глядається як виправдане за умови відповідного зменшення ризику. Хоч рівень сукупного ризику, що пов’язаний з діяльністю вітчизня-ної банківської системи, не піддається точному вимірюванню, але й так зрозуміло, що казати про адекватне зменшення ризикованості тут просто недоречно.
Нагадаємо, що в процесі аналізу динаміки, крім абсолютних значень показника, суттєву роль відіграє характер виявленої тен-денції (стабільність, зростання, спад). Оскільки прибутковість активів банківської системи за півтора року знизилася з 8,83 % (на 1.01.1998) до 0,58 % (на 1.07.1999), або в 15,5 раза, то були ва-гомі підстави визнати ситуацію критичною. І хоч за підсумками 1999 року прибутковість активів зросла до 2,21 %, але вже в пер-шій половині 2000 року негативна динаміка виявилася знову і се-реднє значення ROA становило лише 1,05 %, причому нижню від-мітку падіння дохідності банків ще не було пройдено. За підсумками 2000 року загальна прибутковість активів банківської системи на-брала навіть від’ємного значення –0,05 % річних [145, с. 7]. За та-ких обставин проблеми аналізу ефективності основних банківсь-ких операцій стали першочерговими. Ситуація, що склалася, не залишила комерційним банкам вибору — надалі посилення їхніх ринкових позицій значною мірою залежатиме від тих засобів аналізу, які забезпечуватимуть вибір оптимальних варіантів залу-чення і розміщення ресурсів. На нашу думку, розв’язання про-блеми підвищення ефективності банківської діяльності до належного рівня залежить не лише від створення сприятливого зовнішнього середовища (хоч і це є дуже важливим), а передовсім від самих банків, від сприйняття ними сучасних методів аналізу та впровадження їх у щоденну практику.
Підсумково можемо висновувати, що процеси, які відбува-ються в банківській системі України в перехідний період, є над-звичайно складними. Аналіз діяльності комерційних банків за останні роки свідчить про завершення екстенсивного етапу роз-витку банківської системи України. Починаючи з 1996 року до-сить чітко простежується тенденція до зменшення кількості бан-ків і поліпшення їхніх якісних характеристик, що є свідченням концентрації банківського капіталу. Так, протягом 1999 року за-гальна (балансова) сума капіталу банківської системи зросла на 21,4 %, а за 2000 рік — на 9,7 % і становила 6499,6 млн грн. з од-ночасним зменшенням кількості банків (табл. 1.2) [180].

Таблиця 1.2
КІЛЬКІСТЬ ТА СТАТУТНИЙ ФОНД
КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ В 1995—2000 рр.
Рік
Показник 1995 1996 1997 1998 1999 2000
Кількість банків за реєстром — усього 230 229 227 214 203 195
У т. ч.:
— державні 2 2 2 2 2 2
— акціонерні товариства 169 177 184 178 173 167
— товариства з обмеженою від-повідальністю 1 2 6 9 8 26
Кількість банків за участі інозем-ного капіталу 12 14 22 28 30 31
у т. ч. зі стовідсотковим інозем-ним капіталом 1 2 6 9 8 7
Кількість банків, які мають ліцен-зію Національного банку України на здійснення валютних опе-
рацій 134 146 157 161 153 149
Сплачений статутний фонд дію-чих комерційних банків у грив-невому еквіваленті, млн грн. 541 1098 1636 2103 2910 3666
Кількість банків, ліквідованих у зв’язку з порушенням банківсь-кого законодавства та з інших причин 1 11 10 16 11 5

За останні роки в Україні зареєстровано лише один новий ко-мерційний банк — «Мікрофінансовий банк» зі статутним фондом 47,7 млн грн. у 2000 році [145, с. 2]. Постійно змінюється і струк-тура системи комерційних банків у напрямі зменшення кількості малих банків та збільшення великих (за величиною активів). На-приклад, протягом 1999 року кількість малих банків зменшилася з 32 до 6, а великих, навпаки, зросла з 21 до 37 [65, c. 18]. За 2000 рік майже в 5 разів зменшилася кількість банків, які мають нижчий від норми обсяг регулятивного капіталу (на початку 2001 р. їх за-лишилося лише 6). Крім того, із зареєстрованих в Україні станом на 01.01.2001 р. 195 банків ще 38 (або 19,5 перебувають у ста-дії ліквідації. Зрозуміло, що сама по собі кількість комерційних банків не дає змоги робити висновки про рівень їхньої достатності, але цей показник важливий для оцінки темпів зростання. Зокре-ма, комерційні банки України мають близько 16 тисяч своїх фі-лій, у тому числі мережа Ощадного банку налічує майже 13 тисяч установ. Структура банківської системи за формами власності є такою: 2 банки — Державний Ощадний банк України і Держав-ний Експортно-Імпортний банк України — перебувають у дер-жавній власності; 167 — це акціонерні товариства, у тому числі 118 відкритих і 49 закритих; 26 банків — товариства з обмеже-ною відповідальністю [145, с. 2].
Усе це дає підстави ще раз наголосити, що етап екстенсивного розвитку банківської системи України завершився і почався етап формування основної моделі її діяльності. Підсумовуючи здобут-ки та аналізуючи прорахунки в діяльності банків за останнє деся-тиріччя, не слід забувати, що це був період становлення, котрий, як відомо, і за більш сприятливих обставин рідко буває безпроб-лемним. За десять років незалежності фактично побудовано нову банківську систему. Незважаючи на економічні та організаційні труднощі, головного результату досягнуто — в Україні функціо-нує цілісна керована та контрольована банківська система, здатна виконувати свої основні функції, оснащена сучасними засобами зв’язку та технологіями.
У цілому за темпами розвитку та просування в напрямі інтег-рації в міжнародний бізнес вітчизняна банківська система значно випереджає виробничу сферу. Підтвердженням може бути хоча б те, що українські банки першими здійснили перехід на засади міжнародних стандартів ведення бухгалтерського обліку та скла-дання фінансової звітності (МСБО) і успішно працюють за таки-ми стандартами вже з 1998 р. Вітчизняні банки встановили коре-спондентські відносини з провідними банками всіх країн світу, а включення у світову систему S.W.I.F.T. дає змогу здійснювати міжнародні розрахунки в режимі реального часу. Система елект-ронних платежів України (СЕП), на думку експертів, не має ана-логів серед постсоціалістичних країн і максимально наближаєть-ся до рівня платіжних систем Європи.
Нещодавно схвалено основні закони, які служать правовою базою банківської діяльності, а саме: Закони України «Про банки і банківську діяльність» [159] та «Про Національний банк Украї-ни» [160]. Зазначимо, що чинний до січня 2001 р. Закон України «Про банки і банківську діяльність», схвалений 1991 року, фак-тично вичерпав себе і значною мірою гальмував дальший розви-ток банківської системи. У новому законі, прийнятому Верхов-ною Радою України 7 грудня 2000 р., знайшли відображення основні положення чинного законодавства, зокрема Закону «Про Національний банк України», міжнародні стандарти регулювання банківської діяльності та реалії вітчизняної практики. На думку фахівців, «…новий правовий акт значно розширює можливості ве-дення банківського бізнесу, водночас сприяючи його прозорості та надійності» [96, с. 2].
Ухвалення нового Закону «Про банки і банківську діяльність» ознаменувало перехід до якісно нового етапу розвитку банківсь-кої системи України. Так, уперше здійснено чітку диференціацію діяльності та конкретизацію статусу банківських установ і об’єднань. За характером діяльності банки поділяються на універсаль-ні та спеціалізовані. Останні у свою чергу можуть бути ощадни-ми, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). За організаційно-правовою формою передбачено діяльність акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та кооперативних банків (місцеві кооперативні та центральний коо-перативний банк). За територіальною ознакою виокремлено регі-ональні (діяльність обмежена територією однієї області) та між-регіональні (здійснюють діяльність на терені всієї України) банки. Також урегульовано статус державних банків, системоутворю-
ючих банків, банків з іноземним капіталом, банківських філій та представництв. Уперше у вітчизняній практиці передбачено право комерційних банків об’єднуватися в банківські корпорації, бан-ківські холдингові групи, фінансові холдингові групи, банківські спілки та асоціації [159]. Усе це уможливило практичне втілення диференційованого підходу до регулювання банківської діяльності через установлення спеціальних значень економічних нормативів для різних банків [70].
Отже, без огляду на проблеми та недоліки, пов’язані з діяльніс-тю українських банків, маємо підстави казати і про певні здобутки на цьому шляху: впровадження нових банківських технологій, розширення спектра банківських послуг, створення законодавчого та нормативного поля в банківській сфері, поліпшення якості об-слуговування клієнтів, зростання професіоналізму фахівців банків.
Разом з тим слід визнати, що банківська система України ще не створила оптимальної моделі функціонування, про що йшлося, зокрема, на IX з’їзді Асоціації українських банків (АУБ). За оцінками АУБ, до проблем, які перешкоджають ефективній роботі комерційних банків, слід віднести: недосконале законодавство, яке захищає інтереси не кредитора, а позичальника, низьку діло-ву активність у країні, неефективність та «тінізацію» економіки, високу ризикованість банківських операцій, правовий нігілізм правоохоронних органів, обмеженість обсягів кредитних ресурсів [7, с. 3]. Негативний вплив на банківську діяльність справляє і нерозвиненість внутрішнього фінансового ринку, що коливається від загальної недосконалості фондового та валютних ринків аж до браку їх окремих сегментів, зокрема строкового ринку.
На відміну від розвинутих країн питома вага сучасного бан-ківського сектору України в народному господарстві є незнач-ною. Так, загальні активи комерційних банків на 01.01.2000 р. становили (у доларовому еквіваленті) 16,6 % від валового внут-рішнього продукту (ВВП), тоді як у провідних державах Заходу загальні активи банків у 1,5—2 рази перевищують ВВП. Крім то-го, заборгованість за кредитами, що їх надано комерційними банками, становила на 01.01.2000 р. (у доларовому еквіваленті) 11,1 % від річного обсягу ВВП. Серед основних причин цієї заборгова-ності — дефіцит платоспроможності позичальників, їхня низька ділова активність, високі кредитні ризики [181, с. 6—7].
На сучасному етапі перед банківською системою України по-стають проблеми, від успішного розв’язання яких залежатиме як дальший розвиток цієї сфери в цілому, так і життєздатність кож-ного окремого банку. Найактуальніші — це капіталізація банків та поліпшення якості активів. Оскільки формування капіталу українських банків відбувається на тлі поступового знецінення національної грошової одиниці, то проблема поповнення капіта-льної бази залишається постійно актуальною майже для всіх бан-ківських установ.
Під час фінансових криз 1997 і 1998 рр. близько третини капі-талу українських банків, який формується в національній грошо-вій одиниці — гривні, було втрачено. У зв’язку із цим на початку 1999 р. більшість банків не змогли виконати нормативи НБУ, якими передбачено перерахунок суми капіталу в гривнях в екві-валент євро. У 1999 р. зростання реального капіталу відновилося. Але внаслідок девальвації гривні протягом 1998—99 рр. обсяг капіталу в доларовому еквіваленті все ж таки зменшився майже наполовину.
Протягом останніх двох років спостерігається чітка тенденція до збільшення статутного капіталу, причому темпи його зростан-ня випереджають темпи зростання балансового капіталу. Заува-жимо, що оскільки статутний капітал є найстабільнішою части-ною банківського капіталу, то структурні зрушення в бік його збільшення завжди характеризуються як позитивні. Уперше по-зитивні зміни в структурі капіталу сталися 1999 року. Так, на 01.01.2000 р. сума сплачених статутних фондів українських бан-ків становила 2913,8 млн грн. (67,6 % від обсягу нормативного капіталу), що на 813,8 млн грн. (або 38,7 більше проти почат-ку року [65, с. 18]. На 01.01.2001 р. загальний обсяг сплачених статутних фондів становив 3666 млн грн., або 74,2 % від загаль-ного обсягу нормативного капіталу і зріс проти початку року на 752,2 млн грн., або на 25,8 % [145, с. 2].
Очевидно, що стабілізація банківської діяльності та нарощу-вання капітальної бази перебувають у тісному взаємозв’язку. Цей процес може відбуватися не лише за рахунок залучення коштів акціонерів, а також і внаслідок реорганізації банків, їхнього злит-тя чи приєднання. Пошук оптимальних способів нарощування капітальної бази не може бути успішним без застосування сучас-ного аналітичного інструментарію, який забезпечує можливість оцінки альтернативних джерел його поповнення.
До суттєвих рис вітчизняної банківської системи належать ви-сокий рівень монополізації та концентрації. Ці тенденції виявля-ються в зосередженні капіталу, активів, прибутків, банківських продуктів у порівняно невеликій кількості банків. Щодо капіталу, то вісім найбільших банків (банки першої групи) на 01.01.2001 р. володіли 37,9 % балансового капіталу з тенденцією до збільшення. Тим самим банкам належало на той час 51,6 % сукупних активів. Крім того, 51 % прибутків, одержаних 2000 року банківською сис-темою в цілому, забезпечили лише одинадцять комерційних бан-ків [188].
Ринок банківських послуг в Україні характеризується як оліго-полістичний, тобто з переважанням кількох великих монополістів. Основна причина такого явища — це успадкована від планової економіки система державних банків, що складалася з чотирьох велетенських банківських установ — Ощадбанку, АКБ «Украї-на», «Промінвестбанку» та «Укрсоцбанку». Завдяки збереженню своєї спеціалізації за галузевими та функціональними ознаками, розгалуженої мережі філій та відділень у всіх регіонах країни та постійної клієнтури ці банки перетворились на монополістів на ринках розрахунково-касового обслуговування клієнтів, кредиту-вання, залучення вкладів. Наймонополізованішим є ринок залу-чення грошових вкладів від фізичних осіб, де безперечне лідерство і досі зберігає Ощадбанк.
Щодо регіональної концентрації, то аналіз розподілу мережі кредитних установ свідчить, що основну їх масу, у тому числі і найбільших за обсягом капіталу та активів банків, зосереджено в кількох великих містах. Зокрема, лише в Києві та Київській об-ласті в 2000 р. діяло 78 банків (або 50,3 % від загальної кількос-ті), а концентрація банківських філій була ще вищою — 82,4 %. Банкам цього регіону належало 61,3 % балансового капіталу бан-ківської системи (або 3555 млн грн.), в тому числі 59,8 % (або 1832,3 млн грн.) статутного капіталу, та 76,1 % (або 47 638 млн грн.) сукупних активів [74, с. 11].
Отже, аналіз сучасних тенденцій розвитку банківської діяль-ності свідчить, що лише близько десяти найбільших банків Укра-їни можуть працювати на рівні, близькому або майже близькому до загальновживаних у міжнародній практиці стандартів. Біль-шість же невеликих і навіть середніх банків досі неспроможні повноцінно виконувати всі свої функції. За таких обставин неве-ликі банки для того, щоб вижити, змушені братися за будь-які операції, у тому числі й з високим ризиком. Увага інших виму-шено зосереджується на найпростіших банківських операціях з вузьким колом клієнтури, тоді як спеціалізовані операції, що по-требують досвіду та висококваліфікованого персоналу, залиша-ються поза увагою. Як наслідок, із зареєстрованих 195 комерцій-них банків 63, тобто 32,3 % визнано проблемними. З них 20 перебувають у режимі фінансового оздоровлення, один — у ре-жимі санації, у двох призначено тимчасову адміністрацію, два реорганізуються, а 38 банків підлягають ліквідації [145, с. 2]. Зрозуміло, такі явища не сприяють налагодженню цивілізованих ринкових відносин у банківській сфері.
Одним з наслідків незадовільного стану вітчизняних банків стала реальна небезпека їх поглинання іноземними банками (у т. ч. російськими). Нині це одна з гострих проблем, розв’язання якої залежить і від самих банків, і від державної політики у сфері бан-ківського бізнесу. Нині в Україні зареєстровано 31 банк, створе-ний при участі іноземного капіталу, у тому числі 7 банків — зі стовідсотковим іноземним капіталом. У цілому частка іноземно-го капіталу в банківській системі України на 01.01.2001 р. стано-вила 14,5 % (проти 13,4 % у 1999 р. та 10,1 % — в 1997 р.) і має постійну тенденцію до зростання [65, с. 145].
Орієнтуючись на відкритість як на стратегію розвитку банків-ської системи України, слід усе ж таки враховувати реальну си-туацію в цій сфері, яка характеризується неготовністю вітчизня-них банків до конкурентної боротьби, існуванням цілої низки банків ще не зміцнілих, з поганим технічним оснащенням, недо-статнім рівнем професійної підготовки працівників. Водночас, як показує досвід інших країн, жорсткий протекціонізм та обмежен-ня діяльності іноземних банків призводять до значних втрат як для економіки в цілому, так і для самих банків, оскільки за бра-ком сильних конкурентів інші втрачають стимули для самовдос-коналювання.
НБУ надає важливого значення пошукам оптимального варіан-та включення іноземного капіталу в банківську систему України. Ним ухвалено постанову про ліцензування банків при участі іно-земного капіталу, згідно з якою дозвіл надається лише тоді, коли іноземний банк належить до провідних банків світу. Щодо форм організації зарубіжної банківської діяльності, де найпоширені-шими є представництва, відділення, дочірні та інші структурні підрозділи, то перевага віддається дочірнім банкам. Дочірній банк, на відміну від інших правових форм, є юридичною особою і (згідно із законодавством України) є підзвітним Національному банку України. Це уможливлює контролювання діяльності та аналіз впливу такого банку на розвиток вітчизняної економіки. Проте для позитивного розв’язання цієї важливої проблеми полі-тика Національного банку має поєднуватися із зусиллями самих банків щодо посилення своїх конкурентних позицій. Сподіватися на успіх не варто аж доти, доки керівництво кожного банку не усвідомить, що ситуація на ринку банківських послуг уже доко-рінно змінилася, конкуренція надалі постійно зростатиме і подо-лати її можна буде тільки через застосування всього арсеналу су-часних методів управління у сферах фінансового, кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Як показує практика, лояльність клієнтів банку з часом меншає, вони очікують усе якісніших послуг і з готовністю переводять свої рахунки туди, де запропоновано вищий рівень обслугову-вання, різноманітніший спектр послуг, менші комісійні. Банкам, які хочуть залишитися в цьому бізнесі, необхідно переходити до західних стандартів у системі розрахунків, у комплексному тех-нічному обслуговуванні клієнта, у здійсненні операцій на всіх світових валютних, кредитних, інвестиційних, фондових, ф’ючерсних та інших ринках, запроваджувати нові фінансові інструменти та аналітичні методики.
Крім проблем, які характеризують внутрішній стан банківсь-кої системи України, на її діяльність впливає низка негативних чинників макроекономічного середовища: недосконалість зако-нодавчої бази, недовіра вкладників до банків, нестабільність по-літичного становища, нерозвиненість фінансового ринку. Зрозу-міло також, що на успіхи в одній окремо взятій ланці економічної системи годі й сподіватися за незадовільного стану національної економіки в цілому. Негативну роль у цьому процесі свого часу відіграла й помилкова політика владних структур, котрі часто розглядали комерційні банки тільки як систему мобілізації кош-тів на потреби держави, а не як інструмент фінансового забезпе-чення необхідного рівня кредитно-банківського обслуговування національної економіки.
Як бачимо, названі «проблемні зони» стосуються насамперед стану екзогенного середовища, тобто є непідвладними впливу окремих банків. Проте варто ще раз наголосити, що в процесі до-слідження банку як системи за одну з найважливіших системних ознак беруть адаптивність, тобто здатність пристосовуватися до умов складного середовища. Успішна діяльність окремих вітчиз-няних банків доводить, що й за реальних обставин нашого еко-номічного життя можна досягти достатнього рівня прибутковості. Отже, розв’язання проблеми підвищення ефективності економіч-ної роботи банку до рівня, якого потребує розвиток сучасних економічних відносин, на нашу думку, полягає не тільки у ство-ренні сприятливих умов для ведення бізнесу, але також у вдоско-наленні систем управління в самих банках.
Справді, сучасні умови ведення справ у банківській сфері, які характеризуються ускладненням взаємозв’язків клієнтських, регіональних та макроекономічних фінансових потоків, швидкою змі-ною умов екзогенного середовища, зниженням дохідності тради-ційних банківських операцій (у сукупності з процесами концентрації банківського капіталу) призводять до зростання ці-ни помилкового управлінського рішення. Покладатися на інтуї-тивні підходи до управління за таких обставин було б щонайме-нше легковажно. Тому вдосконалення систем управління фінансовою діяльністю, всебічний науково обґрунтований аналіз та інтегрований підхід до оперативного управління фінансовими потоками банку нині є найважливішим завданням та запорукою стабільного розвитку будь-якої банківської установи.
Варто, однак, зазначити, що у вітчизняній банківській практи-ці сформувалися погляди, згідно з якими розроблення та впрова-дження аналітичних методів та засобів розглядають тільки як внутрішню справу кожного банку: комплексних наукових дослі-джень цієї складної проблеми з урахуванням особливостей внут-рішнього фінансового ринку практично нема. Не заперечуючи необхідності врахування специфіки конкретного банку для побу-дови інтегрованої системи управління, усе ж треба визнати той очевидний факт, що не кожна банківська установа може розв’язати це складне завдання власними силами.
На нашу думку, запровадження сучасних стратегій та техно-логій управління в практику роботи вітчизняних банків має роз-починатися з розроблення концептуальних засад, аналітичного інструментарію та методології аналізу, які є однаковими для всіх банків. Надалі кожен банк, спираючись на ці загальні положення, реалізовуватиме їх з урахуванням специфіки своєї діяльності і втілюватиме в конкретні програмні продукти, практичні рекомендації, методики, спрямовані на прийняття обґрунтованих управ-лінських рішень саме в цьому банку. Сучасний рівень розвитку інформаційних технологій сприяє ефективному розв’язанню цих завдань, адже наявні в системі Інтернету спеціалізовані пакети прикладних програм та програмні модулі забезпечують прове-дення багатоваріантного аналізу на базі адаптивних моделей, формулювання рішень за умов невизначеності апріорної інформації на базі теорії нечітких множин та інших елементів інтелектуалі-зації. Отже, дослідження та розроблення концептуальних засад управління фінансовою діяльністю кредитних установ на даному етапі розвитку банківської системи України залишається актуаль-ною науковою та практичною проблемою.
Не потребує доказів той факт, що успішний розвиток економіч-ної системи будь-якого рівня є неможливим поза детальним ана-лізом результатів колишньої діяльності, визначенням перспектив і орієнтирів на майбутнє та пошуком ефективних способів досяг-нення поставленої мети, тобто поза відповідним аналітичним за-безпеченням. За сучасних умов господарювання, коли об’єктивною реальністю стає багатоваріантність, можливість вибору, конкуренція та пошук методів її подолання, роль та значення економічного аналізу в діяльності банків значно зростають. Еко-номічний аналіз розглядається як невід’ємна складова процесу управління як на мікро-, так і на макрорівні. З одного боку, довіра до банку ґрунтується на результатах аналізу його фінансової зві-тності, а з другого — формування ефективної системи управління неможливе без створення відповідного аналітичного забезпе-чення в самому банку. Банківська діяльність належить до тих сфер су-
спільного життя, в яких рідко хто може дозволити собі повну не-поінформованість. Тому проблеми аналізу банківської діяльнос-ті потребують не лише розроблення прикладних питань, а й теоретичного осмислення та обґрунтування.
Усе це зумовило пильний інтерес наукової громадськості до такого напряму досліджень, як аналіз діяльності фінансово-кредитних установ. Останнім часом вийшли друком численні пере-кладні видання, навчальні й практичні посібники, монографічні дослідження з цієї тематики. Активізація банківської діяльності в нашій країні сприяла вивченню зарубіжного досвіду в цій сфері, перекладу праць визнаних у світі вчених [11; 15, 33; 90; 110; 169; 170; 174]. Серед найвідоміших — Дж. Сінкі, П. Роуз, Т. Кох, Дж. Маршалл, Р. Міллер, Д. Ван-Хуз, К. Валравен та ін. У цьому зв’язку слід наголосити, що дослідження зарубіжних авторів спираються на законодавчу базу та економічні реалії розвинутих країн (і це природно), існування стабільної банківської системи та розгалуженої інфраструктури фінансового ринку, політику економічної лібералізації, рівний і вільний доступ усіх банків до сві-тових ринків — валютного, кредитного, строкового, фондового
і т. д. Зрозуміло, що вітчизняна дійсність ще далека від таких умов. Тому наукові результати, отримані зарубіжними вченими, запропоновані ними методи, формули та моделі, як правило, на вітчизняному ринку не працюють, потребуючи перевірки, адап-тації, коригування. Отже, досягнення зарубіжної науки з банків-ського аналізу та менеджменту можуть бути використані в Україні здебільшого тільки на рівні ідей.
Численні дослідження, присвячені аналізу банківської діяль-ності, належать і російським ученим: праці Г. С. Панової, В. І. Черкасова, К. К. Садвакасова, О. І. Лаврушина, В. І. Колесникова, Л. П. Кролівецької, Л. О. Батракової, О. Б. Ширінської та ін. Не-зважаючи на спорідне

Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ В ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ» з дисципліни «Аналіз банківської діяльності: сучасні концепції, методи та моделі»

Реферати та публікації на інші теми:

Аудит запасів. мета і завдання аудиту МАРКЕТИНГОВЕ РОЗУМІННЯ ТОВАРУ Теорія оптимізації портфеля інвестицій ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ ТА ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ВАЛЮТ... ФОРМИ І ПРОЦЕДУРИ ФУНКЦІОНАЛЬНО-ВАРТІСНОГО АНАЛІЗУ