Інноваційний чинник конкурентоспроможності національних економік
Сучасна науково-технічна революція здійснила зміни в продуктивних силах, джерелах і ресурсах економічного зростання, прискорила процес інтернаціоналізації світового господарства, за-гострила масштаби конкуренції. Кожна держава в умовах глобалі-зації прагне зайняти вигідну позицію в багатосторонньому і мобі-льному міжнародному поділі праці, максимально використати ті переваги, які виникають унаслідок інтеграції та поглиблення зов-нішньоекономічних зв’язків, і забезпечити власну економічну без-пеку. Використання досягнень НТР відкриває широкі можливості для оперативного реагування на зміни ринкового попиту, онов-лення товарної номенклатури, зниження витрат тощо. Згідно з концепцією еволюціоністів, світова економіка за-знає циклічних коливань через зміну технологій з подальшим підвищенням конкурентоспроможності виробництва, поглиб-лення інтеграції. Тому інновації відіграють вирішальну роль у циклах економічного розвитку, становлять основу перетворень соціально-економічних систем, визначають темпи і масштаби економічних процесів. Не випадково нововведення стали од-ним з основних чинників конкурентоспроможності національ-них економік. Звісно, що коли довгі хвилі генеруються в економіці індустрі-альних країн, то в умовах глобалізації з допомогою міжнародного обміну і трансферту вони передаються іншим. Крім того, для су-часного етапу розвитку світового господарства характерна аксе-лерація інноваційних хвиль, яка призводить до скорочення останніх із 60—50 років до 40—30, завдяки зменшенню терміну між винаходом новинок та початком їх серійного виробництва, швидкому падінню вартості наукомістких продуктів та станов-ленню інформаційного суспільства. На думку відомого англійського економіста К. Фрідмена, дов-гохвильове піднесення радикальних нововведень — це процес дифузії технологічної парадигми від лідерів у певних секторах економіки до економічної системи в цілому. Значне поширення технологій можливе в результаті соціальних та інституціональ-них змін, таких як: — кооперація та конкуренція в підприємництві; — організація науково-дослідної роботи; — стимулювання інноваційної діяльності; — національні й міжнародні режими економічного регулю-вання. Тому в епоху глобалізації на початку п’ятого великого циклу (початок 90-х років ХХ ст.) у високорозвинутих країнах можна очікувати дифузію інновацій до найбільш підготовлених для цьо-го процесу країн. Згідно з розрахунками фахівців, імпульси інно-ваційної активності, які виходять із центру інноваційного поля, можуть призвести в першому десятилітті ХХІ ст. до структурних перетворень в економічних системах країн, що перебувають на перехідному етапі. Інноваційні зміни в підприємництві порушу-ють рівновагу, але створюють внутрішню енергію зростання кон-курентоспроможності та можливості переходу економічної сис-теми в нову якість. Тому очевидно, якщо немає дієвих механізмів нововведень, то неможливо підвищувати і підтримувати конку-рентоспроможність національної економіки. Серед чинників, які визначають конкурентоспроможність на-ціональної економіки, дедалі більшого значення набувають такі конкурентні переваги, як рівень технології, якість інноваційних систем, ефективність використання людського капіталу, інститу-ційне середовище тощо. Рівень конкурентоспроможності багатьма вченими розглядається як результат функціонування національ-ної системи, ураховуючи поряд з економічними характеристиками соціологічні, політичні та правові. Першим з економістів розглянув конкурентні переваги М. Портер, уважаючи, що відомо чимало спроб пояснити промисловий успіх через міжнародну торгівлю. Класичний підхід базується на ідеї порівняльних переваг. Конкурентна перевага має для еконо-містів особливий зміст, оскільки термін «порівняльна перевага» вживається нині в ширшому значенні. Країна отримує порівняльні переваги в тих сферах, де інтенсивно використовуються чинники, які є в надлишку. Відповідно, продукція цих галузей експорту-ється, а імпортуються ті товари і послуги, у виробництві яких країна має порівняльну недостатність чинників [79, c. 29]. Дослідження М. Портера по-новому пояснюють процеси міжна-родного обміну у взаємозв’язку порівняльних переваг з міжнародною конкуренцією. Він уперше вводить поняття «конкурентна перевага», уважаючи, що конкуренція — динамічний процес, який розвивається. Конкурентні переваги виражаються чи в низьких витратах, чи в спроможності змінювати і контролювати ціну з надбавкою, що пере-вищує додаткову вартість зміни цін (диференціація продукції). Він стверджує, що компанії досягають конкурентних переваг, якщо по-купці в цій країні дуже вимогливі до товарів та послуг, тобто попит дозволяє конкурувати як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Проте, на наш погляд, саме радикальні інновації, які зумовлені процесами глобалізації світової економіки, уможливлюють на-буття вагомих конкурентних переваг і лідерство серед великої кі-лькості конкурентів. М. Портер побудував систему детермінантних конкурентних переваг, які перебувають у взаємодії і змінюють потенційні рівні конкурентних переваг. Вони охоплюють факторні умови (квалі-фікована робоча сила, капітал, інфраструктура, технології тощо); умови внутрішнього попиту; наявність підтримуючих галузей, а також стратегію, структуру фірм та характер їх суперництва. До загальної системи детермінант М. Портер долучив ще «ви-падкові події», до яких відніс: винахідництво, великі технологіч-ні прориви, різкі зміни цін на ресурси, зміни на світових фінансо-вих ринках, форс-мажорні обставини та «дії уряду». На нашу думку, випадкові події можуть настільки змінити пози-ції конкурентів, що зовсім зникнуть попередні конкурентні перева-ги, які використовувались для зростання конкурентоспроможності. Особливо це стосується інноваційної діяльності, унаслідок якої ко-мерціалізуються радикальні інновації, що зумовлюють значні тех-нологічні зсуви. Побудувати конкурентоспроможну економіку в час становлення «нової економіки» у світовій спільноті неможливо без ефективної інноваційної діяльності, яка створює стратегічні конку-рентні переваги для компаній. Крім того, роль уряду в цих процесах зростає. Деякі урядові рішення, норми, стандарти, стимули можуть зовсім припинити інноваційні процеси в економіці або, навпаки, створити творче «інноваційне середовище». Тільки правильна уря-дова політика спроможна підвищити національну конкурентоспро-можність, здійснити потужний вплив на всі детермінанти конкурен-тних переваг. Стратегічним напрямом державної політики, з погляду М. Портера, є створення такого середовища, у якому націо-нальні фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. То-му «національний ромб» є дещо неповним для формування середо-вища, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти створенню конкурентних переваг за умови включення до «ромба» ще двох детермінант — «інноваційна система» та «уряд». А випадкові події мають охоплювати попередні чинники, за винят-ком винахідництва та технологічних змін. Розвитку суб’єктів господарювання, на думку М. Портера, сприяє правильно вибрана стратегія і конкурентне середовище. Під перева-гою вчені розуміють вигоди в порівнянні з чимось. Тому конкурент-на перевага носить порівняльний характер, а тому відносний і не аб-солютний. Виняток у цьому разі становлять товари, послуги, ті економічні об’єкти, які мають унікальні властивості й не мають ана-логів. Тому результатами інноваційної діяльності можуть бути об’єкти, що створять інноваційні переваги на ринку (табл. 3.5). Конкурентні переваги економічних об’єктів і суб’єктів характе-ризуються такими економічними показниками, як прибуток, рента-бельність, ринкова частка, обсяги продажу. Можна вважати, що конкурентні переваги — це всі позитивні чинники, які забезпечують конкурентоспроможність економічних суб’єктів та виявляються під час реалізації товарів (послуг) або у взаємодії із суб’єктами конку-рентного середовища. Конкурентні переваги випливають з усієї си-стеми видів діяльності, а не завдяки специфічним індивідуальним силам, основним навичкам, вмінню та ресурсам. Тобто конкурент-них переваг досягають завдяки операційній ефективності — кра-щому виконанню подібних видів діяльності порівняно з конкурен-тами. Учені вважають, що конкурентні переваги — це не потенційні можливості об’єктів чи суб’єктів, а приведені в рух і зафіксовані да-ні в результаті реального споживчого попиту. Таблиця 3.5 СТРАТЕГІЧНІ ПЕРЕВАГИ НА ОСНОВІ ІННОВАЦІЙ [167] Механізм Стратегічна перевага Приклади Новизна в това-рі (послузі) Пропозиція унікального товару чи послуги Упровадження першого у світі плеєра, фотоапарата, чорнильної ручки тощо Новизна в про-цесі Пропозиція товарів і по-слуг унікальним методом: швидше, дешевше, якісні-ше Виготовлення скла, бесеме-рівський процес виплавки сталі, банківські послуги і продаж книг через Інтернет Складність Пропозиція такого продук-ту чи послуги, які важко освоїти іншим Двигуни для Ролс-Ройс і авіаційні двигуни Правовий за-хист інтелекту-альної власності Пропозиція на ринку про-дуктів (послуг), які не мо-жуть бути запропоновані іншими, доки не придба-ють ліцензію Відомі ліки: Zantac, Prozac Створення або вдосконалення чинників кон-курентоспро-можності Змінювати предмет конку-ренції: ціну товару, якість, асортимент тощо Японські виробники автомо-білей постійно змінювали характер конкуренції — з ці-нової на конкуренцію на ос-нові якості, гнучкості тощо Випередження в часі Переваги першопрохідни-ка: захоплення значної ча-стки ринку нового товару Компанії «Amazon.com» та «Yahoo» й інші Надійний ди-зайн Пропозиція продукту чи послуги, що стає основою, на базі якої здійснюються поліпшувальні інновації Боїнг-737 (модель, яка 30 років на ринку) Нова концепція Пропозиція нової концеп-ції продукту чи процесу — іншого методу ведення справ, ніж традиційний Друкування на машинці і комп’ютерна техніка; елек-трична і газові лампи Зміна методів Зміна методів взаємодії між елементами систем, розроблення ефективніших мереж тощо Фірма «Тойота» в системі менеджменту, постачання С. Ємельянов уважає, що методика аналізу конкурентоспро-можності повинна виходити з таких основних положень [32]: — конкурентні переваги можуть бути різної якості — об’єктивні, які історично склалися, і створені різними суб’єктами; — рівень конкурентних переваг (конкурентоспроможність) не пов’язаний ні з рівнем технології, ні з галузевою належністю ви-робника; — характер конкурентних переваг, на які спираються вироб-ники виявляється в їхній ринковій політиці; — ступінь залежності фірми від змін у зовнішньому середо-вищі вказує на характер конкурентних переваг; — напрями та інструменти економічної політики держави ві-дображають якість конкурентних переваг, які використовуються національними виробниками, також необхідні з погляду держави зміни в конкурентних перевагах національних фірм. С. Ємельянов спирався на тезу М. Портера про те, що висока конкурентоспроможність — не обов’язково наслідок високих технологій, дохідними є й деякі звичайні галузі. На наш погляд, це не зовсім правильний підхід. Крім того, М. Портер у своїх подальших працях стверджує, що «компанії дося-гають конкурентних переваг внаслідок інновацій. Після того, як компанія досягає конкурентних переваг завдяки нововведенням, во-на може їх утримати тільки з допомогою постійних поліпшень … у напрямі складніших форм» [79]. А конкурентоспроможність конк-ретної нації залежить від спроможності її промисловості впрова-джувати новинки та модернізуватись. Не відповідає дійсності твер-дження щодо галузевої належності виробника. Чи можна порівняти рівень конкурентних переваг у комерційній торгівлі та вугільній промисловості або у виготовленні суперкомп’ютерів та приймачів? Важливе значення в теорії конкурентоспроможності відво-диться кластерам — сконцентрованим за географічними ознака-ми групам взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постача-льників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаним з їх діяльністю організаціям у певних сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу [79]. Кон-цепція кластера являє новий метод бачення національної еконо-міки, указує на нові ролі компаній, урядів, що намагаються під-вищити конкурентоспроможність. Високу конкурентоспроможність і економічне зростання визнача-ють чинники, які стимулюють поширення нових технологій, особливо характер і структура взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні кластери мають у своїй основі стійку систему поширення нових знань, технологій, продукції, котру називають технологічною мережею. Підприємства кластера ма-ють можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюю-чи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій. М. Портер уважає, що економіку необхідно розглядати через призму кластерів, адже вони краще узгоджуються з характером конкуренції й джерелами досягнення конкурентних пере-ваг; краще, ніж галузі, охоплюють важливі зв’язки, взаємодоповне-ність між галузями; поширення технології, навичок, інформації, марке-тингу і розуміння вимог замовників щодо фірм та галузей. Компанії кластера виявляють сприятливі можливості для коор-динації дій і поліпшень у сфері загальних інтересів без загрози кон-куренції або обмеження інтенсивності суперництва. Державні чи приватні інвестиції приносять одночасно користь відразу багатьом фірмам. Особливістю кластерів є наявність у їхньому складі гнуч-ких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурно-го, що дає змогу формувати інноваційні «точки зростання». Кластери являють собою одну з чотирьох сторін портерівського ромба, але розглядати їх учений рекомендує в системі. Кластери впли-вають на конкурентну боротьбу трьома методами: унаслідок підви-щення продуктивності праці фірм, які ввійшли до нього; унаслідок стимулювання нового бізнесу, що підтримує інновації і розширює ме-жі кластера, та підвищення інноваційності компаній кластера в цілому. Найбільш конкурентоспроможні компанії, які функціонують у кластері, передають іншим суб’єктам — постачальникам, спожи-вачам — конкурентні переваги. Висока споживча цінність това-ру, котрий виготовлений конкурентоспроможною компанією, безпосередньо сприяє підвищенню конкурентоспроможності й компанії споживача. Більшість учених, які розглядають переваги кластерів, перед- усім виділяють інновації. Учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особли-вість — це наявність у кластерах венчурного капіталу, за допомо-гою якого і фінансується більшість нововведень. Варто зазначити, що в США понад 50 % біотехнологічних фірм фінансувалися венчурним капіталом у кластерах на початкових ета-пах («start-up»). Кількість біотехнологічних фірм у кластерах зрос-тає. Так, якщо в 1988 р. їх було 27, то у 2000 р. — 228. Серед них 58 % мали локальну підтримку від фондів венчурного капіталу (а в 1988 р. — лише 33 %). Із 208 компаній венчурного капіталу в амери-канських кластерах 86 % вкладають свої кошти в біотехнології до виходу цих компаній на фондову біржу (IPO), а 73 % з них вклада-ють кошти після випуску цінних паперів. Особливість венчурного фінансування до IPO полягає в тому, що кошти надаються в менших розмірах — у середньому 229 млн дол. А після IPO інвестиції збіль-шуються до 400 млн доларів, які спрямовуються в більші за розмі-рами компанії та на пізніх етапах їхнього розвитку. Крім того, ком-панії венчурного капіталу, акумулювавши значні кошти, починають фінансування високотехнологічних фірм поза кластерами [154]. Потужний Бостонський кластер США, крім біотехнологічних, має компанії, які випускають і програмні продукти, та інші висо-котехнологічні компанії. А ризиковані проекти фінансуються ве-нчурними фондами. Проте М. Портер застерігає, що за певних умов участь у кластері може і сповільнювати процеси нововведень, а саме, якщо в кластері за-стосовується один підхід до конкуренції. Підприємства кластера можуть не підтримувати впровадження радикальних інновацій, які змінюють стару рутинну поведінку. Але, не зважаючи на деякі негативні чинники, кластери відіграють важливу роль у конкурентній боротьбі, що веде до підвищення конкурентних переваг для різних суб’єктів кластера. Отже, носіями високої конкурентоспроможності зрештою є не одна компанія, а кілька компаній, що передають по технологіч-ному ланцюжку товари з високою споживчою цінністю. Конкурентні переваги і конкурентоспроможність тісно між собою пов’язані. Конкурентні переваги характеризують стан об’єктів і суб’єктів господарювання, тобто є факторними ознаками, а результативною ознакою є конкурентоспроможність. Виходячи з теорії М. Портера, зрозуміло, що конкурентоспроможність є проявом сукупності рі-зних чинників, які створюють різні конкурентні переваги залежно від конкурентного середовища. Необхідним елементом ринкового механі-зму є конкуренція, яка в умовах глобалізації зростає, а її суть, форми, методи змінюються. Згідно з теорією конкурентних переваг кожний суб’єкт конкуренції має індивідуальні переваги, такі як: кваліфікація і знання персоналу, менеджмент, продуктивність бізнесу тощо. Поло-ження, сформульовані М. Портером, передбачають зосередження пе-реваг на факторах виробництва, інвестиціях та багатстві. Вони харак-теризують послідовність економічного зростання, яке ґрунтується на підвищенні конкурентоспроможності національної економіки. Конкурентоспроможність на основі факторів виробництва пе-редбачає досягнення конкурентних переваг за рахунок ресурсів (людських, фізичних). На цій стадії економіка надто чутлива до випадкових подій у світовій економіці. На стадії інвестицій конкурентна перевага досягається за раху-нок ефективної інвестиційної політики. Конкурентоспроможність характеризується розробленням і впровадженням поліпшуючих технологій, збільшенням вкладень у наукомістке виробництво, роз-виток ефективної науково-технічної інфраструктури. На стадії нововведення конкурентні переваги базуються на основі стимулювання введення нової техніки та технологій. М. Портер підкреслює, що конкурентні переваги на основі ново-введень створюють вищий рівень конкуренції в порівнянні з кон-курентними перевагами на основі факторів виробництва. Стадія конкурентоспроможності на основі багатства, на відмі-ну від попередніх, веде до спаду виробництва і поступової втрати своїх позицій у міжнародній конкуренції. Отже, перевага має надаватись перебуванню країни на стадії постійних нововведень, чим і характеризуються високорозвинені країни Європи, Азії й Америки. Проте, на нашу думку, в умовах глобалізації країни намагаються одночасно використовувати різні можливості, що і створює істотні конкурентні переваги. Особливо це стосується стадій інвестицій та нововведень. Адже у високорозвинених країнах інвестиції здебіль-шого здійснюються в різні види інновацій. Чим ефективніше інвес-тиції обслуговуватимуть нововведення, тим конкурентоспромож-нішою буде економічна система загалом. А інновації перетворились в основний інструмент завоювання конкурентних переваг. Відомий учений Р. Берт провів унікальне дослідження більше як 3 тис. інновацій, установивши, що поліпшені інновації станов-лять близько 80 % від загальної кількості. Тоді як радикальні — лише 14 %, але віддача від них надзвичайно висока і становить майже третину всіх прибутків, отриманих західними компаніями від інноваційної діяльності. З допомогою радикальних інновацій створювались принципово нові сфери діяльності, яких ще не бу-ло в 90-х роках минулого століття. Інтенсивний розвиток комп’ютерної індустрії, інформаційних технологій, засобів нагромадження й обробки знань у всіх сферах діяльності на базі їх інформаційної інтерпретації та комп’ютерної обробки привели до утворення постіндустріального інформаційного суспільства у високорозвинених країнах. Основний рушій «нової економіки» — це інформаційні технології як високопродуктивний інструмент, що може будь-яку проблему представити у вигляді сис-темної моделі за будь-якого поєднання умов, ресурсів та інших чинників з отриманням найкращих обґрунтованих рішень. Нині формується глобальне середовище постіндустріальної інформаційної цивілізації, у якій роль основного виробничого чинника відіграє інформація, а вирішального — нові знання, які безперервно накопичуються і створюють принципово нові виро-бничі можливості. Інформація і знання як фактори виробництва дають змогу подолати відносну обмеженість природних ресурсів, здійснювати швидкі й ефективні маневри в будь-яких сферах фі-нансової й економічної діяльності. Тому ефективність економіки, зростання її конкурентоспроможності залежать від підвищення інтелектуального капіталу нації. Адже на ринок надходить уже не власне товар у чистому вигляді, а комбінований пакет товарів, послуг та інформації як результат реалізації інтелектуальних зді-бностей індивіда. Саме тому ефективність економіки, економічне зростання більшою мірою залежать не від прогресу матеріально-го виробництва, а від розвитку здібностей індивіда. Завдяки впровадженню Інтернету розширилися структурні межі бізнесу, знижується його закритість і ризики в умовах кон-курентних ринків та проявляються переваги феномена партнерс-тва та самоорганізації. Країна, що інтенсивно конвертує наукові знання в нові техно-логії та товари, набуває можливості забезпечення стійких темпів економічного розвитку, здатності зосереджувати національні зу-силля на пріоритетних напрямах науково-технічного, соціально-економічного розвитку в межах державних інноваційних систем і посилювати свою конкурентоспроможність на світових ринках. В інноваційних системах високорозвинених країн постійно за-роджуються і комерціалізуються кластери радикальних нововве-день (сукупність інновацій у різних сферах економіки). Успішне функціонування таких систем не під силу всім країнам і, на дум-ку економістів, потребує: пріоритетної державної політики в стимулюванні інноваційної діяльності; розвинутої системи науки й освіти; конкурентоспроможного підприємницького сектору; ін-теграції в глобальну інноваційну сферу. Різні організації намагаються побудувати комплексні індекси конкурентоспроможності, ураховуючи численні чинники. Найвідо-мішим є дослідження Всесвітнього економічного форуму (щорічно проходить у Давосі), що визначає рівень конкурентоспроможності й економічне зростання в окремих країнах, коло яких постійно роз-ширюється. У 1996 р. оцінювали 49 країн, а у 2001 р. — уже 75 за такими чинниками: відкритість; уряд; фінанси; технологія; інфра-структура; менеджмент; праця; інститути. Дедалі більшої ваги на-бувають такі чинника, як відкритість, уряд, фінанси і праця, адже вони становлять найбільшу частку — 2/3 від загальної кількості, технологія й інфраструктура — по 1/9, а решта — по 1/18. Основою технологічної конкурентоспроможності є переваги вищого порядку, які базуються на техніко-технологічних, трудо-вих, управлінських, фінансових ресурсах. Розвиток цих переваг веде до примноження знань, посилення інноваційної сприйнят-ливості суб’єктів господарювання, їх мотивації до творчості, ви-сокого ступеня комерціалізації нововведень тощо. Технологічна конкурентоспроможність характеризується зростанням продук-тивності праці, ефективним використанням ресурсів, значною ча-сткою науково-технічної продукції у світовій торгівлі і високим рівнем життя населення. До джерел внутрішнього технологічного розвитку експерти зараховують такі чинники: витрати на НДДКР; державні та при-ватні витрати на НДДКР; доступність венчурного капіталу; рі-вень вищої та математичної освіти; наявність висококласних учених й інженерів; наявність НДІ світового рівня; зв’язок уні-верситетів і НДІ з промисловістю. Найбільший інтерес для науковців і аналітиків, які намагаються оцінити і спрогнозувати технологічний розвиток у деяких країнах, становлять загальний індекс конкурентоспроможності та індекс мі-кроконкурентоспроможності. Індекс конкурентоспроможності відо-бражає дію трьох груп характеристик: технологій, інституцій, мак-роекономічного середовища. Відповідно індекс мікроконкурентоспроможності складається з двох субіндексів: рівня розвитку національних компаній, якості національного бізнес-середовища. Найдинамічнішим виявився індекс технологій, який до 1999 р. містив такі характеристики, як: технологічні переваги; рівень ви-користання інформаційних технологій; комерціалізація дослі-джень; власні нововведення; власні відомі торгові марки; ліцен-зування іноземної технології; технологічний трансферт унаслідок прямих іноземних інвестицій; упровадження нової технології. Але з 1999 р. цей показник охоплює також захист інтелектуальної власності, використання електронної пошти і комерції та Інтер-нету. Немає таких характеристик, як власні нововведення, коме-рціалізація досліджень, власні відомі торгові марки в рейтингу. У 2001 р. лідером серед країн світу, що були відібрані для рей-тингу, є Фінляндія, яка ще у 2000 р. була п’ятою (таб 1). Друге місце як за індексом конкурентоспроможності, так і мікроконку-рентоспроможності посіли США. Хоч з 500 найбільших промис-лових компаній світу (за рейтингом «Financial Times» FT-500) майже половина американські й одна фінська. Таблиця 1 ЗІСТАВЛЕННЯ УКРАЇНИ З РЯДОМ КРАЇН ЗА ІНДЕКСАМИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТА МІКРОКОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ У 2000—2001 рр. [174] Показники Україна Росія Естонія Китай Корея Сінгапур США Фінляндія Індекс конкурентоспро- можності 2000 р. 56 54 — 40 28 2 1 5 2001 р., 69 63 29 39 23 4 2 1 у т. ч.: — індекс технологій 63 60 8 53 9 18 1 3 — індекс інституцій 71 61 29 50 44 6 12 1 — індекс макроекономіч- ного середовища 73 57 43 6 8 1 7 10 Індекс мікроконкуренто-спроможності 2000 р. 56 52 — 26 27 9 2 1 2001 р., 60 58 27 29 28 10 2 1 у т. ч.: — індекс рівня розвитку національних компаній і стратегій 62 54 32 30 26 15 1 2 — індекс якості націона-льного бізнес-середовища 60 56 26 28 30 9 2 1 Варто зазначити, що одні країни мають переваги в мікроконку-рентоспроможності, а інші — в індексі конкурентоспроможності. Наприклад, Сінгапур відповідно 10-те місце і 4-те; Китай — 29-те і 39-те. Крім того, за даними цього дослідження можна визна-чити сильні і слабкі сторони тієї чи іншої країни. Так, технологічну складову конкурентоспроможності Сінгапура оцінюють як 18-те мі-сце у світі, а макроекономічне середовище — як 1-ше, і в підсумку — 4-те місце за конкурентоспроможністю. А США, згідно з індексом технологій, посідає першу позицію у світі, Фінляндія — третю. Серед постсоціалістичних країн вражаюче підвищила свою конкурентоспроможність Естонія, зайнявши 29-ту позицію і ви-передивши окремі високорозвинені країни світу. Ця країна, згідно з індексом технологій, посідає 8-ме місце, але її макроекономічне середовище відповідає, за оцінками фахівців, 43-й позиції. Якщо розглянути основні чинники, що впливають на інноваційну сприйнятливість (табл. 3.7), то можна визначити, за якими напрямами держави мають конкурентні переваги. Сінгапур створив найкращі умови для захисту інтелектуальної власності. У США функціонує по-тужний венчурний капітал і сприятливі умови для наукової діяльнос-ті. А найбільшу частку у ВВП витрат на НДДКР у 2001 р. має Шве-ція, випередивши Японію, яка довго була лідером за цим показником. Якщо розглядати конкурентоспроможність української еко-номіки серед розвинутих держав світу і чинників, які на неї впливають, то відбулося погіршення позицій з усіх розрахунко-вих індексів. Так, у 2001 р. за індексом конкурентоспроможності національна економіка посіла 69-те місце, що нижче на 5 пози-цій, ніж у 2000 р. Згідно з індексом мікроконкурентоспроможно-сті спостерігається також тенденція погіршення рейтингу на 6 позицій. За технологічним ресурсом Україна посідає 63 міс-це — останнє серед наведених у таблиці країн (для аналізу були вибрані ті держави, які мають прогресивні тенденції в міжнарод-ній конкурентоспроможності). Серед усіх показників тільки за витратами на НДДКР у ВВП Україна посідає 25-те місце, а за решта показниками — практично останні. Тому аналіз основних індикаторів конкурентоспроможності української економіки, проведений всесвітнім економічним фору-мом, показує, що позитивних зрушень в інноваційній діяльності та створенні умов для успішної конкуренції на світових ринках немає. Наука в Україні виявилась однією з тих сфер, для яких наслідки пе-реходу до ринку носили найбільш деструктивний характер. Отже, основні можливості підвищення конкурентоспроможності необхідно шукати не в спробах модернізації існуючої системи та не у використанні поліпшуючих інновацій, а в упровадженні радика-льних нововведень у межах державної інноваційної системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інноваційний чинник конкурентоспроможності національних економік» з дисципліни «Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації»
