Суб’єкти інноваційної діяльності: моно і мікрорівень
Серед чинників, які визначають конкурентоспромож-ність національної економіки, дедалі більшого значення надають таким конкурентним перевагам, як рівень технології та ефектив-ність інноваційних систем. Проблеми сутності і трансформації інноваційних систем під час переходу до нового технологічного укладу залишаються малодо-слідженими. Теорія формування національних інноваційних систем (НІС) розвинулася на початку 80-х років завдяки працям амери-канських дослідників Р. Нельсона, К. Фрімена та В. Лундвалла. Нині не має єдиного визначення НІС, не розроблено і методоло-гію їх формування. Проте можна визначити основні концептуа-льні підходи до їх вивчення. Так, англійські вчені Д. Тідд, Д. Бессант, К. Павітт вважають, що на інноваційні процеси мають вплив два чинники: по-перше, національні інноваційні системи, у яких функціонують фірми; по-друге, ринкова стратегія підприємств у порівнянні з конкуре-нтами, що визначає можливості для нововведень, а також загро-зи, з якими вона стикається [167]. Інноваційна система, на думку відомого угорського дослідника Б. Санто, складається з таких нових чинників (наукових, вироб-ничо-технічних, управлінських, маркетингових тощо), які через функціональний взаємозв’язок з раніше нагромадженими і в ре-зультаті спільних дій створюють позитивну якісну технічну зміну [88, с. 133]. Я. Парк визначає НІС як «структурно-функціональний про-філь нації, що закладений в основу взаємозв’язку технологічних інновацій та економічної діяльності [172, с. 241]. Ю. Бажал характеризує НІС як комплекс інституційних, пра-вових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стра-тегічних переваг і ефективної міжнародної конкурентоспромож-ності як на внутрішньому, так і на світовому ринках [14, с. 39]. Н. Іванова під НІС розуміє сукупність взаємопов’язаних орга-нізацій (структур), які зайняті виробництвом та комерціалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів, — малі та великі компанії, університети, держлабораторії, технопа-рки й інкубатори. Інша частина НІС — комплекс інститутів пра-вового, фінансового і соціального характеру, що забезпечує міц-не національне коріння, традиції, політичні і культурні особливості [41, с. 24]. Автори монографії «Інноваційна стратегія українських ре-форм» зазначають, що на першому етапі нової інноваційної стра-тегії необхідна «організація спеціальної загальнонаціональної ін-новаційно-технологічної системи, до складу якої входитимуть технологічні й інноваційні науково-виробничі зони, технопарки, технополіси та техноінкубатори [23, с. 118]. Але зауважують, що не існує однозначної думки щодо того, чи адекватний термін «на-ціональна» стосовно інноваційних систем. Аргументують це тим, що система інститутів, які підтримують технологічні інновації в одній галузі, суттєво відрізняється від аналогічної системи, харак-терної для іншої галузі. Крім того, ця система може бути трансна-ціональною чи охоплювати конкретний регіон держави. Учені погоджуються з аргументами Ч. Едквіста щодо доціль-ності застосування категорії національна «інноваційна система», ураховуючи, що: — існують значні міждержавні відмінності між інноваційними системами; — державна політика, яка націлена на стимулювання іннова-цій, реалізується передусім на національному рівні. Проте новий етап розвитку НІС полягає в їх об’єднанні в єдину мережу. Так, нині закінчується формування національних інно-ваційних систем у країнах ЄС. Одночасно відбувається їх об’єднання з метою побудови динамічної економіки, що базується на знаннях і забезпечить ЄС лідерство на світовій арені. А подаль-ший розвиток НІС буде спрямований на їх об’єднання в глобальні системи, а в перспективі — і на створення всесвітньої інновацій-ної системи. Отже, інноваційна система ототожнюється певними авторами як інноваційна інфраструктура або комплекс інституцій. На наш погляд, акцент необхідно робити не тільки на структуру, що є ві-дображенням внутрішніх елементів організації, а й на механізм взаємозв’язку. НІС відповідає суспільно-економічним взаємовід-носинам і рівню розвитку продуктивних виробничих сил держа-ви, на території якої вона функціонує. Тому й інноваційні систе-ми формуються індивідуально в кожній країні. Проте в разі сильної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів до кожного з них необхідний індивідуальний підхід, який має бути сформований на рівні держави за участю адміністрації регіонів. Тому можна говорити і про регіональні ін-новаційні системи, і про галузеві, а також транснаціональні та всесвітні. На наш погляд, доцільним є використання поняття «державна інноваційна система» (ДІС), під якою необхідно розу-міти економічні відносини, що виникають між суб’єктами госпо-дарювання з приводу створення та комерціалізації інновацій. Інноваційні системи розглядаються на таких трьох рівнях: • мікрорівень, де відбувається постійне оновлення продукції на базі (поліпшених) ординарних інновацій; • мезорівень — зміна поколінь техніки, яка проходить у роз-винутих країнах світу з періодичністю раз на десять років; • макрорівень — зміна технологічних укладів на основі ради-кальних інновацій з періодичністю п’ятдесят років (хоч цей пері-од скоротився до 30—35 років). Основною функцією інноваційних систем є виробництво но-вих знань, різного роду новинок та їх комерціалізація. Аналізую-чи ці системи, необхідно використовувати системний підхід і ви-ходити з ефективності їх функціонування. Для цього будь-яка інноваційна система повинна мати стратегічну мету і шляхи реа-лізації. НІС різних країн істотно відрізняються одна від одної, перед ними здебільшого ставляться неоднакові цілі. Проте загальна мета національної системи полягає в підви-щенні рівня життя населення шляхом: створення додаткових робочих місць у народному госпо-дарстві; збільшення обсягів наукомісткої продукції; підвищення освітнього рівня населення; вирішення власних економічних і соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій. Основними елементами інноваційної системи є такі підсистеми: — сфера НДДКР; — освіта і професіональна підготовка; — інноваційна інфраструктура; — виготовлення продукції та послуг; — інституції правового, соціального та фінансового характеру. Базовим елементом структури інноваційної системи є сфера НДДКР — сукупність організацій, які виконують фундаменталь-ні і прикладні дослідження і розробки. Інноваційна система є ефективною, якщо інформація вільно рухається в обох напрям-ках, коли кожний елемент інноваційної структури відповідає своєму призначенню, а перехід від одного етапу інновації до ін-шого здійснюється з мінімальними витратами. Виготовлення наукомісткої продукції здійснюється як вели-кими корпораціями, так і малими підприємствами. Саме інноваційні системи мають забезпечити механізм взає-мовідносин великих, середніх та малих фірм і фінансування їх-ньої діяльності. До суб’єктів, які функціонують на моно- та мікрорівнях, зде-більшого належать малі та великі компанії, університети та нау-кові заклади, венчурні фірми. На мезорівні — ТНК, науково-технічні комплекси, національні компанії, а на макрорівні — держави з інноваційними системами. У потужних інноваційних системах мають породжуватись і ко-мерціалізуватись кластери як радикальних, так і ординарних ново-введень. Проте це не під силу всім країнам. Ефективність функціо-нування таких систем потребує не тільки сильної науки та освіти, а й інституційних умов, серед яких учені переважно виділяють: • конкурентоспроможний підприємницький сектор; • пріоритет державної політики в розвитку освіти, науки і технології; • інтеграція в глобальну інноваційну систему. На нашу думку, найуспішніше функціонують НІС в американсь-кій економіці. Високий рівень інноваційних переваг американських товаровиробників підтверджується рейтингами США (1—2 місця) у Звіті про міжнародну конкурентоспроможність за 2000 рік, опуб-лікований Всесвітнім економічним форумом (табл. 1). Таблиця 1 ІННОВАЦІЙНІ ПЕРЕВАГИ ВИСОКОРОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ [174] Показники Місця в рейтингу Дові-дково Укра-їна— місця в рейтингу 1-ше 2-ге 3-тє 4-те 5-те 1. Інновації 1.1. «Технологічна досконалість» США Фін-ляндія Ізраїль Японія Швеція (51) 1.2. «Науково-дослідні організа-ції» США Ізраїль Швей-царія Вели-кобританія Авст-ралія (28) 1.3. «Приватні ви-трати на НДДКР» США Японія Фін-ляндія Німеч-чина Іслан-дія (51) 1.4. «Захист інте-лектуальної влас-ності» Люксембург США Вели-кобританія Авст-рія Фін-ляндія (59) 1.5. «Технологічний розвиток» Фін-ляндія США Ізраїль Німеч-чина Швеція (29) 2. Технологія 2.1. «Витрати на НДДКР як питома вага ВВП» Швеція Пів-денна Корея Японія Фін-ляндія США (25) Закінчення табл. 2.1 Показники Місця в рейтингу Дові-дково Укра-їна— місця в рейтингу 1-ше 2-ге 3-тє 4-те 5-те 2.2. «Користувачі Інтернету на тися-чу жителів» США Іслан-дія Фін-ляндія Норве-гія Данія (45) 2.3. «Вища освіта» Канада США Авст-ралія Фін-ляндія Тай-вань (22) 3. Можливість для підприємництва 3.1. «Венчурний капітал» США Ізраїль Фін-ляндія Вели-кобританія Нідерланди (44) 3.2. «Простота створення нового бізнесу» Гон-конг Іслан-дія США Сінга-пур Люксембург (55) Важливе значення в інноваційних процесах мають суб’єкти моно- і мікрорівнів, оскільки за їх участю нові знання генеруються та успішно комерціалізуються на ринку. Основним продуцентом інновацій у високорозвинених країнах є державні лабораторії, науково-дослідницькі організації та університети. Активну всебіч-ну підтримку цим закладам надає держава. Заохочення до прове-дення фундаментальних досліджень у сфері високих технологій чи нових знань нині вважається основою економічного зростання. Так, згідно з оцінками американських фахівців, на 1 долар, вкла-дений у НДДКР, припадає 9 доларів зростання ВВП [32, с. 166]. У різних державах історично склались і різні структури, які проводять наукові дослідження і конструкторські розробки. У Нідерландах це Організація прикладних наукових досліджень, Організація наукових досліджень. У Німеччині — Товариство Макса Планка, Товариство Фраунгофера. У США — потужні фе-деральні лабораторії (наприклад, лабораторія Національного ін-ституту охорони здоров’я), кількість яких перевищує 700. Вони обладнані найсучаснішими приладами і технікою, незамінними для дослідницької діяльності університетів, приватних корпора-цій та для збереження конкурентоспроможних позицій американ-ської продукції на світовому ринку. Основний обсяг фінансування фундаментальних досліджень у НІС надходить з бюджету. Особливістю американської інноваційної системи є значна федеральна підтримка НДДКР в університетах, оскільки саме там здійснюється більша частина довгострокових стратегічних нау-ково-технологічних досліджень. Крім того, потенціал цих закла-дів є привабливим для приватних корпоративних лабораторій та промислових підприємств, студентів США і всього світу. Поточні федеральні витрати останнім часом становлять близько 1 % від ВВП США (загальні витрати на НДДКР за останні три роки сяг-нули 220—225 млрд доларів), що забезпечило успішну наукову діяльність у багатьох новітніх технологіях. Американський уряд підтримує прогресивні форми кооперації бізнесу з університетами в процесі проведення НДДКР. Промисло-вість отримує конкурентні переваги внаслідок партнерських відно-син у наукових дослідженнях з цими закладами. Багато великих корпорацій виділяють значні кошти на фінансування досліджень. Так, у 1998 р. витрати на ці цілі у великих світових корпораціях (у млрд доларів США) становили: «Дженерал моторс» — 7,9; «Форд» — 6,3; «Даймлер Крайслер» — 5,8; «Сіменс» — 5,5 [40, с. 16]. Тобто, американський уряд разом з приватними фондами та венчурним капіталом забезпечує фінансування фундаменталь-них наукових досліджень. Отже, наука отримує можливість брати участь у приватному бізнесі, університети — патентувати виро-би, які ними розроблені. Таке патентування забезпечило в США значну частину фінансування фундаментальної науки, яку через різноманітні програми всебічно підтримують також регіональні владні структури окремих штатів. Тому не безпідставно більшість дослідників уважає, що в ці-лому економіка США технологічно й інноваційно найдинамічніша у світі. Хоч економіці країн ЄС і Японії також властивий високий ступінь інноваційності, але вони значно відстають від США щодо зв’язків університетів і приватного бізнесу, які покликані залучати в господарський обіг нові ідеї. Крім того, університети здебіль-шого мають право вести комерційну діяльність і володіти патен-тами власних винаходів. Важливе значення університетів полягає у формуванні значної мережі інноваційної інфраструктури. У них створюються і розви-ваються різноманітні центри передавання технології, інноваційні центри, бізнес-інкубатори, технологічні парки, які сприяють від-бору перспективних наукових розробок та їх поширенню, нада-ється різноманітна допомога малому бізнесу. Переважно це від-бувається з допомогою місцевої влади. Учені та провідні науковці університетів мають змогу створювати власні компанії або брати участь у портфельному інвестуванні. Світовий досвід показує, що технологія, наука та освіта — єдиний сегмент ринку. У провідних країнах питома вага інвести-цій в освіту становить від 12 до 21 % ВВП. У політиці кожної держави з питань розвитку професійної освіти є свої особливості, проте скрізь вона зорієнтована на формування людського капіта-лу. Європейська система вищої освіти не поступається за якістю підготовки науковців американській системі. Але остання швид-ше реагує на появу нових технологій і галузей, розширюючи під-готовку необхідних спеціалістів та дослідження критичних тех-нологій. У Німеччині, наприклад, значна увага приділяється спеціаль-ним програмам, за допомогою яких випускники отримують до-свід і кваліфікацію для створення власних компаній. У країнах Бенілюксу особливе значення надають забезпеченню можливості молодим спеціалістам, отримавши професію, брати участь у між-народних науково-технічних програмах. В англійських універси-тетах намагаються залучати до співпраці іноземні фірмі, які пра-цюють у сфері електроніки, машинобудування тощо. Створення конкурентних інноваційних переваг залежить від взаємодії фундаментальної науки, що дає початок новим техно-логіям, та її комерціалізації в нових виробах і процесах виробни-цтва. Якщо наукові дослідження (особливо фундаментальні) зде-більшого проводяться в некомерційних закладах, то впровадження інновацій проходить у ринкових умовах, головним чином на підприємствах. Інноваційні системи мають на державному рівні добре нала-годжені інституціональні механізми взаємовідносин усіх суб’єктів господарської діяльності та їхніх інвесторів. У структурі сучасної ринкової економіки співіснують та орга-нічно взаємодоповнюються малий, середній та великий бізнес. Між дослідниками протягом останніх десятиліть ведуться супе-речки щодо ролі цих підприємств в інноваційних процесах. При-хильники великого бізнесу стверджують, що розробки і комерці-алізація технологічно складних інновацій доступні саме цим структурам. Адже такі процеси потребують значних зусиль вели-ких колективів та потужної матеріально-технічної бази. Крім того, ці фірми мають змогу вести багатоцільові дослідження, об’єднуючи вчених у різних сферах знань, а у випадку неефективності досліджень перейти на інший напрям. Прихильники неокласичної теорії констатують важливе значення цих структур в інновацій-них процесах. Вони вважають, що великим підприємствам влас-тиві менші витрати та вищі прибутки і тому в них більші переваги у створенні нових робочих місць чи розширенні виробництва. «Дослідницький потенціал, масштаби концентрації ресурсів, гнучкість у перерозподілі ресурсів з неперспективних на най-більш пріоритетні напрями характеризують особливу функцію корпорацій як лідерів у процесі створення і комерційної реаліза-ції нововведень. Вони визначають рівень і тенденції інноваційної діяльності кожної окремо взятої країни, виконуючи функції, які не можуть взяти на себе інші сектори НІС — університети, держ-лабораторії, неприбуткові організації» [43, с. 34]. Еволюційна теорія доводить важливу роль малого бізнесу в інноваційних процесах. Й. Шумпетер підкреслював велике зна-чення як великих, так і малих підприємств в економічному роз-витку. Він зазначав, що підприємницька функція переходить від капіталіста до груп спеціалістів, під якими розуміють малі фірми чи внутрішні венчури. Малий бізнес уважають найдинамічнішим елементом струк-тури народного господарства. Він є одним із засобів усунення диспропорцій на окремих товарних ринках, створення додаткових робочих місць, швидкого насичення ринку товарами чи послуга-ми, активізації інноваційних процесів, розвитку конкуренції. І це підтверджує практичний досвід у багатьох державах світу. Так, у 70-ті роки 500 великих корпорацій забезпечували 20 % ВВП США, а сьогодні — не більше 10 %; у 1996 р. половина амери-канського експорту припадала на фірми з чисельністю зайнятих менше ніж 19 осіб, а на структури з 500 та більше співробітника-ми — тільки 7 % [32, с. 66]. Американський економіст Р. Стиперман, який вивчав історію появи шістдесяти найбільших винаходів нашого століття, відзна-чає, що великі корпорації, для яких одержання прибутку є голо-вним стимулом організації досліджень, не беруться за «неперспек-тивні» розробки. Здебільшого тут виявляють ініціативу невеликі фірми. Він наводить приклад про те, що такі компанії проводили ризиковані дослідження, пов’язані зі створенням ксерографії (маг-нітного звукозапису), на що великі не звертали серйозної уваги. Винахідливість і гнучкість, властиві невеликим фірмам, допома-гають їм проникати в нові галузі. Важливо, що кількість нововведень на долар витрат на науко-во-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в малих фірмах у 24 рази перевищує кількість таких у компаніях з чисельністю за-йнятих понад 10 тис. чоловік. Так, у США на малі фірми за останні роки припадає 25—30 % великих винаходів. Витрати на один винахід у малих фірмах становлять близько 87 тис. доларів проти 2 млн доларів у великих корпораціях 49. У малих венчурних фірмах у структурі працюючих велика пи-тома вага інженерів і вчених, а також значні витрати на НДДКР. Статусу підприємців віддають перевагу багато вчених, які зали-шають університети і лабораторії для того, щоб випробувати свої сили у венчурному бізнесі, тобто створенні венчурних фірм для доведення і впровадження окремих винаходів з метою їх подаль-шої прибуткової реалізації. Однією з причин успіху дрібних і середніх фірм, які здійсню-ють НДДКР, у «генерації» нових ідей є, звичайно, і та обставина, що для цього не потрібно великих матеріальних витрат. У США, наприклад, витрати НДДКР на один винахід і отримання патенту становлять лише 5 % витрат, необхідних для доведення цього ви-находу до комерційного прибутку. Сама по собі «генерація» но-вих ідей потребує найменшої питомої ваги фінансових засобів у процесі створення нових виробів і доведення їх до споживача. Але це вимагає залучення висококваліфікованих і талановитих спеціалістів та створення відповідних стимулів для винахідниць-кої діяльності. Виділимо сильні сторони малого бізнесу в інноваційних про-цесах, а саме: швидка реакція на зміни в науково-технічній сфері; орієнтація на попит споживачів; вузька спеціалізація виробництва; висока мотивація праці; мінімальна тривалість інноваційного циклу (крім венчурних фірм); гнучкість і швидкість у прийнятті управлінських рішень; відсутність бюрократичних систем управління підприємством; низькі накладні витрати. Слабкими відповідно можна вважати такі: обмежені можливості в проведенні наукових досліджень; неможливість значно диверсифікувати діяльність; обмежені можливості в залученні зовнішнього фінансування; високий підприємницький ризик; недостатні можливості щодо задоволення попиту споживачів. Американська антимонопольна політика не вважає величину фірми важливою для визначення сили конкуренції на ринку. «Дійсно, можна, ймовірно, обґрунтувати теоретичне положення, що величина позитивно впливає на інновації, як і те, що впливає негативно чи не впливає зовсім» [32, с. 349]. Хоч наводяться дані, що інвестування в наукові дослідження призводить відповідно до більшої кількості патентів у малих фірм, ніж у великих. Тобто малий бізнес має більше інновацій на кожний вкладений долар у дослідження. Проте стверджується, що не всі патенти еквівалентні за своїм значенням, та не обов’язково всі результати науково-дослідних робіт патентуються. А підра-хунок патентів — недосконалий показник для визначення інно-ваційної ефективності. Отже, не обов’язково великі компанії є кращими новаторами, не зовсім правильною є і думка, що вони неефективні для технічного прогресу чи економічного зростання. Щоб стати конкурентоспроможними на ринку й утримувати свої позиції в майбутньому, великі компанії проводять реструк-туризацію, застосовують корпоративний венчурний капітал, на-магаються використати переваги малих фірм. Водночас малий бі-знес вступає в кооперацію з великими компаніями, щоб отримати ефект масштабу, залучити потрібні кошти, досягти успіху на ри-нку в умовах високої конкуренції. Проте в конкурентній боротьбі нині виграє той, хто може не тільки якісніше і швидше розробляти нові знання та технології, краще втілювати їх у конкретний продукт, а й вийти з ним на сві-товий ринок. Інноваційна спроможність суб’єктів відіграє вирі-шальну роль у визначенні того кола галузей і компаній, які бу-дуть конкурувати на світовій арені у ХХІ ст. Виклик міжнародній конкуренції зроблено американськими науково-технологічними партнерствами. У їхню основу закладена нова парадигма держа-вно-приватних взаємовідносин, у яких уряд та приватний сектор є партнерами щодо розробки та використання нових технологій. При цьому вказані партнерства визначаються як коопераційні угоди, що поєднують у різних комбінаціях приватні промислові компанії, університети й урядові відомства, організації й науково-дослідницькі лабораторії для мобілізації ресурсів з метою спільного досягнення конкретних науково-технологічних результатів. Парт-нерства покликані взяти від кожного учасника все найкраще для підвищення загального рівня наукових досліджень, протистояти ринковій конкуренції. Після ухвалення низки законодавчих актів, що зняли деякі антитрестівські обмеження для міжфірмових об’єднань у сфері науки та технологій, приватні компанії, які здійс-нюють пріоритетні НДДКР, фінансовані урядом, і є єдиними розро-бниками такої техніки, наділяються правом утворювати кооперати-вні об’єднання, дослідницькі альянси, консорціуми, спільні підприємства, партнерства, трести, концерни. Така форма організації НДДКР стала потужним засобом державної підтримки приватному бізнесу, який створює технології в критичних напрямах НТП. Отже, щоб економіка держави функціонувала у світовому го-сподарстві як технологічно найдинамічніша і в майбутньому мо-гла успішно забезпечувати свою конкурентоспроможність, вона має так побудувати свою інноваційну систему, щоб поєднувати потужність інновацій з комплексом економічних закладів, які підтримують і сприяють забезпеченню швидшої комерціалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суб’єкти інноваційної діяльності: моно і мікрорівень» з дисципліни «Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації»
