Частково провал в історії першого-третього тисячоліть д.н.е. заповнює "Молодша Едда", згідно з якою Одін (Один) був не тільки правителем в Асгарді, але й володів Фракією. У Фракії (пониззя Дунаю) жили племена фракійців-одрисів, які вже в середині першого тисячоліття д.н.е. мали свою державу, якою послідовно керували государі Терес, Садко, Котко . Впродовж століть держава одрисів зберігала самостійність (більше 600 років), та все ж в першому столітті д.н.е. була підкорена Римом. Саме тоді багато племен одрисів (так їх називали греки, а вони називали себе русами) пішли до Подніпров'я, де змішались з місцевим населенням і дали початок Русі. Можливо також, що територія держави одрисів сягала далеко на північ, об'єднувала кілька десятків фракійських племен, в тому числі бессов, тиудів, чудь, мерю та інших, відомих ще з другого тисячоліття д.н.е., і дала початок балтам, полякам, словенам і всім слов'янам взагалі. Порівнюючи слов'янські та фракійські імена, імена богів і назви племен, можна стверджувати, що це дійсно був той самий народ . Гомер, оповідаючи в "Одіссеї" про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею кімерійців. Кіммерійці – це перші кочові племена на території України, про яких залишились історичні згадки. В VII столітті д.н.е. під натиском скіфів кіммерійці відійшли в Малу Азію. До цих же часів відноситься хронологія "Велесової книги", згідно з якою ще до 626 року д.н.е. в Малій Азії вже існували дві держави русів. В 626 році д.н.е. відбувся "Карпатський ісход", коли племена русів перейшли Карпати і "відновили" Київ. Проте в ніяких інших літописах про цю подію не згадується. Більш вірогідно, що під час "Карпатського ісходу" до Подніпров'я переселилась під натиском набираючих силу греків частина слов'янських племен. Цікаво, що у "Велесовій книзі" мова йде про початок слов'янського календаря взагалі, а саме з 19423 року д.н.е., коли у Землі з'явився супутник Місяць. Остаточно на свою нинішню орбіту Місяць перейшов 11822 року д.н.е. Це дата всесвітнього потопу, коли утворилася Босфорська протока, і Чорне море з переповненого "по вінця" озера стало морем. Найбільш дивовижним є те, що "Велесова книга" стверджує, що "...все, що є в Біблії до Ноя – то є наше". В ті ж часи Геродот, що мандрував північним Причорномор'ям, пише: "В середньому Подніпров'ї живуть скіфи серед яких вирізняються гелони (сонцепоклонники). Гелони займаються землеробством і столиця у них місто Гелон –місто Сонця. Править гелонами князь, закони приймає народне віче, а на чолі дружини знаходиться воєвода. В першому столітті н.е. уже Пліній згадує про 12 міст на території Русі, серед них Любеч, Чернігів, Бусовград. Пліній називає Бусовград Метрополісом – матір'ю міст руських. В збірниках скандінавських переказів того часу мова йде вже про державу полян. В третьому столітті до нашої ери інший грецький історик Птоломей розповідає про союз слов'ян зі столицею в Полянії. В цей час зеніту досягає Черняхівська культура, повштох якій, найбільш вірогідно, дали одріси. В Причорномор'ї кочових скіфів змінюють сармати. Початок історичного занепаду скіфів поклав Філіп Македонський, батько Олександра Македонського, який в 339 році д.н.е. завдав їм нищівної поразки. Сторіччя по тому скіфів завоювали і асимілювали сармати – остання хвиля арійських, іраномовних кочових племен. Серед сарматів виділялись племена язигів, роксоланів та аланів. Сармати були високі на зріст, вродливі і світловолосі, а їх дружини ні в чому не поступалися чоловічій статі. Той же Птоломей говорить про Київ, як столицю сарматів, а також про те, що саме сармати витіснили скіфів на Кримський півострів. Та уже на початку першого тисячоліття н.е. в степах Дону та Кубані, а згодом вздовж усього північного берега Чорного моря на зміну сарматам приходять булгари – перші тюркомовні орди кочівників. З середини другого століття н.е. на арені з'являються племена готів. По походженню кельти, готи з невідомих причин почали рухатись в зворотному напрямку, з північного заходу на південний схід, витісняючи сарматів і розселяючись в нижньому Подніпров'ї між булгарами з півдня і гуннами з півночі. Столиця готів знаходилась біля першого порога на Борисфені (Дніпрі) і мала назву Гельмольд . Саме з цього часу в деяких літописах, особливо в скандінавських, русів іменують гуннами . З легкої руки російських істориків, в світі поширена версія китайського походження гуннів. Жило-було собі нікому не відоме китайське плем'я "хунну", яке чомусь знялось з насиджених місць і пішло завойовувати світ. По дорозі до нього приєднувались всі, кому "не ліньки", та й докотилась та страшна хвиля аж до Риму, майже зруйнувавши велику імперію. З точки зору науковця, ця версія не витримує ніякої критики, тим більше, що майже за сто років свого існування імперія гуннів не залишила по собі ніяких археологічних слідів поховань та побуту китайського або хоча б тюркського походження на території Європи. Зате скрізь знаходять сліди землеробної, аграрної культури, якою володіли руси. І мабуть більш надійною буде версія скандінавських літописців, які називали Київське князівство полян хунуланд – країна жінок, країна амазонок (це вже перси), бо у всіх народів визивала подив рівність чоловіка і жінки у полян. Жінки, як і чоловіки, обробляли землю, добре їздили на конях і ставали до лав захисників Вітчизни під час двобою з ворогами . В одному з грецьких літописів розповідається про гунно-готську війну 342 року н.е., коли готські воїни вийшли назустріч дружині гуннів залишивши свою столицю без належного захисту. Цією обставиною скористались булгари і зруйнували столицю готів, після чого останні покинули землі на Дніпрі і відійшли на захід. В ці часи набуває поширення ще одна версія походження слова "руси". Греки Скиліц та Кедрін пишуть, що Київська Русь має кельтське походження. Кельти називали себе rutheni (рутені, русені), поклонялись півневі, а тому південних кельтів називали галлами. За твердженням Скиліца та Кедріна, частина племен галлів-русинів, рятуючись від римського свавілля спустилася по Дунаю до Чорного моря. Частина з них зупинилась в Карпатах та Прикарпатті, де змішалась з місцевим населенням і заснувала місто Галич, а самі жителі стали називатись галичанами. Ті ж, що розселились в Закарпатті і зріднилися з тамошнім слов'янським населенням – стали русинами і гуцулами. Інша частина галльських племен пішла до Дніпра і, змішавшись з полянами, дала їм назву руси. Існує ще одна версія походження галичан і, взагалі, русів-українців. Коли в Ізраїлі розповсюдилась слава про месію Ісуса, як про царя єврейського народу, в Галілеї почали організовуватись загони воїнів, що мали визволити свою країну від римлян. Ізраїль в ті часи поділявся на дві споріднені території: на Ізраїль і Галілею. Багатша частина євреїв була з ізраїльтян і мала привілеї від Риму, а тому не дуже бажала змін свого становища. Можливо саме тому всі апостоли, як і Ісус Христос, були галілеянами. Після того, як Христос відмовився від "царства" і, замість білого коня, в'їхав в Єрусалим на ослі, ізраїльська верхівка добилась його розп'яття. Звільнення євреїв від Риму не відбулось, а Тіберій II, римський імператор, почав переслідування послідовників Христа, особливо галілеян. Останні, рятуючись, були змушені емігрувати на північно-західну частину Причорномор'я, де, змішавшись з місцевими слов'янами, дали початок слову "галичани". Незважаючи на деяку екзотичність, ця версія цілком вірогідна, бо дає пояснення тій обставині, чому перший апостол Христа Андрій Первозванний хрестив Русь і в 55 р. н.е. поставив хрест на київських горах, віщуючи про велике майбутнє міста на Дніпрі. В п'ятому столітті князівство гуннів досягає найвищого розквіту. В 418 р. батько знаменитого вождя гуннів Атіли, князь Мундиух, збудував в Києві першу церкву з арійським хрестом на шпилі. Мундиух, син гунського царя Доната та руськоланської княжни з Приазов'я, мав двох синів, одного з яких звали Атілою. Народився Атіла в 401 р. в Києві. Свою сестру Либідь віддав за Атілу князь руськоланів Кий, який потім був полководцем і соратником Атіли. Підкоривши величезні простори і безліч народів, Атіла створив імперію гуннів. Як вже згадувалось вище, спочатку гунни завдали тяжкої поразки Римській імперії, а в 476 році вже германські племена на чолі з Одоакром поставили останню крапку в історії Римської імперії. Сам Атіла зазнав нищівної поразки на Каталаунських полях в 451 році і після його смерті в 453 році імперія гуннів розпалась. В цей час у Києві послідовно правили роксолани (руськолани) за походженням: Лебедян, Веренез, Велик і Сережень, що були царями держави антів, яка охоплювала більшу частину нинішньої території України і яка проіснувала майже два століття. В шостому столітті, за свідченням Іордана, на берегах Дніпра жили венеди, анти, скіфи та гунни. На півдні Європи, як пише Іордан, жили дві групи слов'ян: склавіни і анти. Перші складали західну групу, другі – східну, що мешкала між Дунаєм і Сіверським Дінцем. "Історія готів" Іордана донесла від четвертого століття розповідь про союз племен антів на чолі з Божем. У шостому столітті анти мешкали по північному кордону Візантії. За свідченням візантійських письменників, анти були високими, дужими людьми, які легко переносили холод і спеку. В одному з датських літописів розповідається про те, як датський конунг (король) Фротон одружився з княжною гуннів Ганідою . Рятуючись від наговорів королівських лакеїв, Ганіда втікає на Русь. Батько Ган збирає дружину і йде на датчан, але терпить поразку від Фротона, після цього Русь стає частиною Датського королівства. Як сказано в літописі, в склад королівства входили Гольмгард (новгородська земля), Коногард (земля полян) і Саксонія (земля лужських сербів) .
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Походження назви "Русь"» з дисципліни «Русь»
