"Енеїда" Івана Котляревського з’явилася не на пустому місці. У попередніх розділах уже йшлося про те, що українська народнорозмовна мова вживалася у друці дуже рідко, переважно як вкраплення в іншомовних книгах. Натомість помітне місце в українському друкарстві XVII — початку XVIII ст., а в Західній Україні і пізніше, посідали тексти, надруковані "простою мовою" — книжною, але достатньо наближеною до народнорозмовної. Вихід 1798 р. у світ перших книг "Енеїди" було підготовано і дедалі більшим поширенням записів українського фольклору. Попри наявність і раніше окремих друків, в основі україномовних, але досить різних за своїм мовним обличчям, значення твору, орієнтованого на впровадження у книговидання нової літературної мови, важко переоцінити. Друкована "Енеїда" сприяла зацікавленню українським словом і стала стимулом для наступних ініціатив у галузі українського за змістом і мовою книговидання. Але нове пробивало собі шлях повільно, долаючи великі труднощі. Здавалося б, перша половина XIX ст. була часом відносно сприятливим для швидкого розвитку українського друкарства. Більшість населення України становило селянство, яке поспіль розмовляло українською мовою; процеси його денаціоналізації на той час практично не починалися. Проте більшість селян були неписьменними. Якщо ж говорити про українське панство та духовенство, то значна їх частина в побуті теж іще користувалася мовою українською, інші мови вживала як писемні, в основному в спілкуванні із зовнішнім світом. З часом більш масове, ніж раніше, поширення імпортованих книжок, а потім і книжок, друкованих в Україні російською, польською, латинською чи французькою, в Галичині та Буковині німецькою, на Закарпатті угорською мовами, було чинником розвитку освіти і, попри вплив на втрату елітами рідної мови, сприяло в кінцевому підсумку поширенню патріотичних настроїв, а отже, вело до усвідомлення частиною освічених людей ролі мови національної. Починалося це часто із зацікавлення фольклором, розповсюдження його записів, і тільки згодом приходила думка, що сферу вжитку народної мови слід поширювати на інші ділянки інтелектуального життя. А поки що найбільша на той час в Україні друкарня Києво-Печерської лаври, як і раніше, друкувала головно релігійні тексти мовою церковнослов’янською в її русифікованому варіанті. При ній продовжувала діяти друкарня Київської академії, яка видавала релігійні і світські книжки російською мовою "гражданськими" літерами. Розширення світського друкарства у Києві значною мірою пов’язане з діяльністю вченого-краєзнавця і бібліографа митрополита Євгенія Болховитинова. Він надав Лаврі право на видання своїх описів Києво-Софійського собору і київської ієрархії (1825, перевидання 1831, 1847 і пізніше) та Києво-Печерської лаври (1826, перевидання 1831, 1847 і далі). Якщо раніше на виданнях "гражданського" шрифту як місце друку вказувалася друкарня Київської академії при Печерській лаврі, то з цього часу дедалі частіше "гражданські" російськомовні друки почали виходити з вказівкою на друкарню лаврську 1. Таким шрифтом у Києві спочатку видавалися підручники для початкового навчання, календарі, пізніше і періодичні видання. Поряд з лаврською, книжки "гражданкою" виходили в світ з друкарні при губернському правлінні, яка забезпечувала регіон бланками і різними друками, пов’язаними з адміністрацією. Подібною діяльністю займалися урядові друкарні в інших губернських центрах — Харкові, Чернігові, Кам’янціПодільському, Житомирі. 1837 р. надійшло розпорядження про видання у центрах губерній "Губернских ведомостей", які мали вміщувати не тільки офіційні матеріали, але й статті, цікаві для людності. Принципово нову сторінку друкарства України відкрив Харківський університет. Ще перед офіційним його заснуванням розпочалася підготовка до створення тут друкарні. Вже 1804 року з ініціативи фундатора університету В. Каразина куплено чотири друкарські верстати, матриці для 12 кириличних і трьох латинських шрифтів, численні інші матеріали, крім того, ляйпцізькій словолитній фірмі Брайткопфа і Гертеля замовлено матриці не тільки літер, але й цифр, математичних і календарних знаків, нот 2.
1 400 лет.., с.303; Петров С. О. Книги гражданського друку, видані на Україні XVIII — перша половина XIX ст., Київ 1971, с. 78. 2 Петров С. О. Книги гражданського друку.., с. 16.
Найбільше серед продукції університетської друкарні було наукових видань, а також навчальних посібників. Можна назвати для прикладу підручник риторики І.С.Рижського, курс загальної хімії Ґізе (п’ять частин), праці з математики, філології, історії, музики. У 1833-1838 рр. надруковано фольклорно-історичну збірку "Запорожская старина" І. Срезневського, на той час професора Харківського університету. Особливо слід відзначити видання українською мовою п’єс І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), посмертне повне видання "Енеїди" у шести частинах (1842). Надруковано також твори Квітки-Основ’яненка "Шельменко — волосний писар" (1831), "Сватання" (1836-1840), "Гануся" (1840), "Шельменко-денщик" та інші. Починаючи з 1812 р., у Харківській університетській друкарні виходили численні періодичні видання: газета "Харьковский еженедельник", часописи "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", "Харьковские известия", "Украинский журнал", збірники "Украинский альманах", "Украинский сборник". У них переважала українська тематика, але україномовні тексти (такі, як наприклад, вірші і переклади Петра Гулака-Артемовського) належали до винятків. Альманах "Русалка Дністровая", підготований студентами греко-католицької духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким, мав, як слушно вважають, для Галичини подібне значення, як "Енеїда" Котляревського для України Східної. Цей збірник оригінальних творів, записів фольклору та історичних матеріалів був яскравим виявом прагнення до творення нової української культури як культури загальнонаціональної 3 . У зв’язку із забороною видати цю книжку у Львові довелося друкувати її у Буді, в друкарні Пештського університету; у Відні надруковано два випуски альманаху "Вінок русинам на обжинки" (1846-1847).
Загальноукраїнське значення мали також книги, видані в Російській імперії за межами України. У Петербурзі вийшли "Кобзар" Шевченка (1840), його ж поеми "Гайдамаки" (1841), "Гамалія" (1844), альманах "Ластівка" Євгена Гребінки (1841). У Москві видано збірки українських народних пісень Михайла Максимовича (1827 і 1834), повісті Григорія Квітки-Основ’яненка (1834-1837), "Москаль-Чарівник" Івана Котляревського (1841). Важко переоцінити, зокрема, значення виходу у світ Шевченкового "Кобзаря". Він справив величезне враження на сучасників, -як показали дальші десятиліття, вплив Шевченкового слова на національне пробудження українського народу дедалі зростав. Воно стало чинником формування історичної свідомості, сприяло культурній та політичній інтеграції Галичини й Буковини з Наддніпрянською Україною. Те, що Шевченкова творчість дійшла до Закарпаття з великим запізненням, негативно відбилося на інтенсивності національно-політичного життя українців цього краю. Склалося так, що ті твори, покликані відіграти істотну роль у долі українського народу, не змогли своєчасно побачити світ. "Книги битія українського народу", сконфісковані після арешту членів Кирило-Мефодіївського братства, були опубліковані зі знайденого у поліційних архівах рукопису щойно 1918 р. Якщо б вони стали відомі загалові громадянства раніше, це могло б бути визначним явищем у політичному житті, в національному усвідомленні інтелігенції. Це ж стосується і польськомовної книги Василя Подолинського "Слово перестороги". Її єдиний примірник, датований кінцем 1848 р., який з невідомих причин не був тиражований, засвідчує зародження самостійницької думки вже у цей час 4. Втім, спадщина Кирило-Мефодіївського товариства так чи інакше знайшла свій шлях до читачів через творчість колишніх його членів Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша. Події, переломові в багатьох відношеннях для всього українського народу, відбувалися на західноукраїнських землях 1848 р. У ході революційного руху були сформульовані національні політичні програми, почала виходити перша українська газета "Зоря Галицька", яка виступила з маніфестом про соборність українського народу і його право на розвиток власної культури. Започатковано викладання української мови й літератури у Львівському університеті, видано ряд політичних брошур і листівок, що мали на меті залучення до політичного життя не тільки інтелігенції, насамперед священиків, але частково й селян, які брали участь у виборах до парламенту Австрійської монархії. У Східній Україні пожвавлення національного книговидання було пов’язане з активізацією культурного життя в кінці 50-х — на початку 60-х рр. За кваліфікованою оцінкою С.Єфремова, на зміну спорадичним спробам українського книговидання приходить дедалі систематичніша діяльність у цій царині окремих відданих українській національній ідеї діячів. Про початок нової доби у цій справі засвідчило видання Кулішем в 1856-1857 рр. фольклорно-історичного збірника "Записки о Южной Руси" (надрукованого "кулішівкою" — розробленим ним фонетичним правописом, яким ми користуємося дотепер) і заснування друкарні в Петербурзі 5. Ініційовані й фінансовані Кулішем видання і друкарське підприємство — два різні аспекти його діяльності, оскільки друкарня приймала замовлення і від інших видавців. У 1857-1859 рр. вийшли друком україномовні проповіді і три збірки бесід на релігійні теми Василя Гречулевича 6.
4 Подолинський В. Слово перестороги. Передмова, примітки і переклад з польської мови Ф. Стеблія, Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, 2001. 5 Єфремов С. В тісних рамцях. Українська книжка в 1718-1916 рр., Київ 1926, с. 7. 6 Перше видання українських проповідей цього автора вийшло ще 1849 р.
Великий вплив на сучасників, як і на наступні покоління, мав український за тематикою місячник "Основа", що виходив у 1861-1862 рр. в Петербурзі у тій же друкарні Куліша українською і російською мовами тиражем близько двох тисяч примірників. Поява в Україні в 1859-1860 рр. недільних шкіл зумовила видання численних Букварів та інших підручників для початкового навчання: "Граматка" П. Куліша (Петербург 1867), "Домашня наука" К. Шейковського (ч. 1-2, Київ 1860-1861), "Буквар Южнорусскій" Т. Шевченка, (Петербург 1861), "Українська абетка" М. Гатцука (Москва 1861), "Українська граматика" Іллі Деркача (Москва 1861), "Граматика задля українського люду" (Москва 1862), арифметика Олександра Д. Мороза (Київ 1862) та інші. Газета "Черниговский листок" виходила українською і російською мовами у Чернігові з липня 1861 до серпня 1863 р.; видавцем і редактором її був Леонід Глібов. Вона містила, крім його власних творів, також твори О. Кониського, П. Куліша, П. Кузьменка, М. Вербицького, фольклорно-етнографічні матеріали. Після припинення у жовтні 1862 р. виходу журналу "Основи" — це був єдиний часопис у Російській імперії, який друкував матеріали також і українською мовою. Натомість у Галичині (у Львові виходили українські літературно-громадські часописи "Вечорниці" (1862-1863), "Мета" (1863-1865) розпочалося також видання брошур науковопопулярного змісту для народу. Якщо в Галичині видавничий рух розвивався й далі, в Наддніпрянщині його перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв став виразником позиції тодішніх російських урядових кіл, переляканих розвитком національних рухів у Польщі й Україні. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: "ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути" 7.
7 Савченко Ф. Заборона українства 1876 р., Харків; Київ 1930 (репродукція: Мюнхен і 970); Saunders D. Russia and Ukraine under Alexander II: The Valuev Edict of 1863 // The International History Review, 1995, 17, 1, p. 23-50.
Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. — 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання "Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим. Цензурні переслідування в Росії зумовили сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. Спершу тут на видавничому русі істотно позначався конфлікт між народовцями і "москвофілами", який стосувався не тільки мови видань, але й шрифту: "москвофіли" друкували книжки штучним "язичієм" (спершу варіантом "старогалицької" книжної мови, яку з часом дедалі більше наближали до російської), народовці прагнули вживати українську загальнонаціональну мову. У Києві наукові видання друкувалися у цей час лише російською мовою, але заснований 1872 р. Південно-західний відділ Російського географічного товариства в свої публікації включав і українські фольклорні тексти. У другій половині 70-х рр. на Наддніпрянщині, зокрема в Києві, дещо пожвавилося видання художньої і науково-популярної літератури, з’являється українська дитяча книжка. Тут нема змоги викладати всі перипетії історії українськомовного друкарства в підросійській Україні, де чергувалися періоди поліційних репресій з роками деякого послаблення цензурного режиму. Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві. Довголітнім її керівником був Антін Ляхоцький (псевдонім Кузьма) 8 . Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні.
8 Бачинський Є. Українська друкарня в Женеві // Науковий збірник / Українська вільна академія наук у США, 2, Нью Йорк 1953, с. 61-65, 95-104.
Драгоманівські видання нелегальними каналами пересилалися в Україну, але поліційний контроль був достатньо дієвим, щоб не допустити їх масового розповсюдження. Дійти до широких кіл читачів могли тільки легальні публікації, вихід яких у світ був зведений до мінімуму цензурним режимом. Ставлення російської імперської влади в центрі і на місцях до українських видань визначалося як демократичним спрямуванням більшості з них, так і прагненням урядових кіл не допустити перетворення української мови в повноцінний засіб суспільної комунікації. В конкретних випадках дозволи або заборони друкування книжок були пов’язані з коливаннями урядової політики між спробами обмежених ліберальних реформ і тенденцією до цілком авторитарного правління. Більше або менше свавілля цензорів визначалося і неоднаковим тлумаченням ними діючих правил, різними поглядами щодо можливих наслідків впровадження їх у життя. За даними архіву київського окремого цензора, в 1894 р. заборонено друкувати 50 назв, у тому числі кількох оповідань Марка Вовчка, українського перекладу "Зачарованого місця" Гоголя, підготованого Цезарем Білиловським альманаху "Складка", збірника народних пісень Миколи Лисенка, окремих творів Л.Глібова, М.Кропивницького, М. Коцюбинського. Впродовж 1903 і наступних років не допущено до друку навіть таких далеких від будь-якої політики книг, як збірка дитячих казок, брошури про Олександра Македонського, Кирила та Мефодія, науково-популярні книжечки про вулкани й фізіологію людини, порадник для вагітних жінок і молодих матерів 9. Нестабільність українського книговидання, тривалість періодів застою наочно відображають наявні бібліографії і каталоги україномовних видань 10. В умовах, коли освітня українська книжка переслідувалася особливо нещадно, дедалі більшого поширення набували так звані лубочні видання "для народу" — низькопробні пригодницькі й гумористичні тексти, розповіді про відьом і чортів тощо. Малоосвічених читачів приваблював невибагливий зміст, який гармоніював з кольоровими крикливими обкладинками багатьох з таких книжечок. Перевага серед них російськомовних друків пояснювалася і великими фінансовими можливостями російських видавців, і тим, що школи були російськими, а звичка до російської мови виносилася з війська, прищеплювалася практикою адміністративних установ і церкви, яка дедалі більше русифікувалася* . Протиставитися цьому всьому мала масова українськомовна книжка, за створення і поширення якої взялася молода українська інтелігенція, дуже нечисленна, але щиро віддана народній справі. Особливо великими щодо цього були заслуги Бориса Грінченка" . На пожертвувані І.Череватенком кошти він, разом зі своєю дружиною Марусею Загірною, розпочав друкування в Чернігові доступних для широких кіл читачів творів красного письменства й освітніх книжечок, в яких наукові знання, щоб обійти цензурну заборону, викладалися в художній формі. За вісім років видано 50 назв, що, як на ті часи, було неабияким досягненням. У Харкові виникло видавництво, на книжках якого позначалося: "видано Вс.І.Гуртом". Йшлося тут не про прізвище якогось Гурта, а про те, що книжки готували і видавали Гнат Хоткевич і його однодумці спільно, всі гуртом. Стабільним, порівняно з попередніми, виявилося видавництво "Вік", керівниками й активними співробітниками якого були визначні громадські й культурні діячі Олександр Кониський, Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький. Спершу видавництво, започатковане пожертвою Кониського, не мало назви, його діяльність була обмеженою. Наприкінці століття воно почало отримувати допомогу Всеукраїнської загальної організації очоленого В.Антоновичем та О.Кониським об’єднання українських ліберальнодемократичних діячів київської Старої громади та громад інших міст. У зв’язку з відзначенням 1898 року сторіччя першого видання "Енеїди" Котляревського було підготовано тритомову фундаментальну антологію української літератури XIX віку, так і названу "Вік" (Київ, т.1-3, 1899-1902; перший том, присвячений поезії, вийшов двома виданнями). Таку саму назву прийняло і видавництво 12.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українське книговидання XIX-XX століть» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
