У багатьох регіонах України археологи виявили загадкові позначки на предметах, що дійшли до наших днів з далекої давнини. Деякі з них дозволяють припустити наявність зародкових форм письма, дотепер нерозшифрованих з огляду на недостатність і недослідженість джерельних матеріалів. Цілком можливо, що дальші пошуки завершаться відкриттям оригінальних писемних систем стародавнього населення українських земель. Дотепер, однак, надійні відомості про розвинену писемність маємо лише щодо грецьких міст, які виникали на північному узбережжі Чорного моря в VII-VI ст. до н.е. і в наступні віки. Мешканці цих полісів добре знали давньогрецьку міфологію та літературу, зокрема творчість Гомера 1. Знайдені в Ольвії, Херсонесі, Тірі, Керкінітіді та інших поселеннях епіграфічні пам’ятки, серед яких є епітафії, адміністративні розпорядження, виборчі маніфести, документують освіченість багатьох громадян цих міст, знання ними правил граматики і стилістики.
1 Скржинська М. Герої літературних творів на давньогрецьких вазах з Північного Причорномор’я // Prosphonema... Просфонема (Україна, культурна спадщина, національна свідомість, державність, вип.5), Львів 1998, с. 579, 585.
Особливо важлива й перспективна для дальших студій тема появи у причорноморських містах окремих християн, а далі й християнських громад вже в кінці IV-V ст. н.е., якщо не раніше: в цих громадах, без сумніву, були літургійні та біблійні тексти гебрайською й грецькою мовами. Як відомо, деякі з грецьких міст-колоній Причорномор’я перейшли під владу Римської імперії, а згодом її спадкоємниці Візантії. Попри всю ймовірність такої гіпотези, навряд чи вдасться довести безперервність елліно-ромейських культурних впливів від заснування греками перших міст-полісів на північному узбережжі Евксінського Понту до часу прийняття християнської релігії київським князем Володимиром. І все ж не тільки геополітичне та політичне становище, але й давні традиції культурного спілкування з греками визначали орієнтацію Київської Русі саме на візантійське християнство, — а це, зрозуміло, зумовило і характер найранішої рукописної книжності. Серед народів, які приймали нову віру з Візантії, християнська писемність розповсюджувалася не грецькою мовою, а у перекладі на мови цих етносів або на інші, поширені у відповідних регіонах, мови. Так виникло сирійське, коптське, грузинське, вірменське письменство. В IX ст. подібним шляхом пішли і Константин-Кирило та Мефодій у Великоморавській державі та їх учні в Болгарському царстві, перекладаючи книги з грецької на мову старослов’янську, сформовану ними на основі староболгарських говірок. Не виключена можливість, що окремі кирило-мефодіївські переклади невдовзі після їх написання проникали на Прикарпаття й до Києва. Проте винайдена близько 863 р. Кирилом глаголиця не набула в Києві значного поширення, а питання про час появи тут давньоболгарських кириличних пам’яток залишається відкритим. Про існування писемності в Київській Русі ще перед прийняттям християнства свідчать не тільки виявлені археологами написи або літерні позначки на посудинах та інших речах, але насамперед тексти договорів Русі з Візантією 911-912 та 944-945 рр., збережені у складі Київського початкового літопису. За даними археологів, на терені Київської держави були відомі різні графічні системи — рунічна, куфічна, грецька, кирилична (можливо, також і "протокирилична", тобто пристосована до слов’янських мов грецька) 2. Однак, судячи з усього, до 988 р. застосування в побуті й адміністрації письма носило дуже обмежений характер, а письменні люди траплялися лише винятково. Нема підстав сумніватися, що надання князем Володимиром християнству статусу державної релігії означало остаточний перехід від дописемної в своїй основі культури до культури нового типу, неодмінним супутником і знаряддям якої стало писане слово. Християнізація вимагала негайного створення мережі церков, у кожній з яких мали бути богослужбові книги. Нова релігія ґрунтувалася на Святому Письмі, зафіксованому в книгах, а це передбачало особливу пошану до них і до писемності загалом. Створення церковних книг і поширення їх у всіх регіонах держави відбулося швидко, адже християнство впроваджувалося дуже енергійно. Оскільки духовенство мало бути поспіль письменним, швидко формувалася верства людей, які могли застосовувати письмо також і у побуті. Цілком природно, що найстарші книги були пов’язані, насамперед, з релігією та церквою і що переважали серед них літургійні тексти й збірки молитов. Порівняно незначну частину становили богословсько-філософські твори. Тісно пов’язаними з життям церкви й проникнутими глибокою релігійністю були поодинокі книги, які вважаються більш-менш світськими, — літописи та юридичні пам’ятки. Висловлювалося припущення, що за правління Володимира Святославича в богослуженні використовувалися грецькомовні книги. Однак, хоча й могли бути окремі церкви, де прийшле духовенство відправляло грецькою мовою, ймовірніше, що більшість храмів були забезпечені старослов’янськими книгами, отриманими з Болгарії або переписаними на місці на підставі болгарських оригіналів. Як стверджує Аксінія Джурова 3, староболгарські книжники кінця IX — початку X ст., обираючи візантійські зразки, орієнтувалися на версії письма (унціальне) й оформлення, які вважалися архаїчними в столиці імперії, але побутували в її провінціях.
2 Висоцький В. Київська писемна школа X-XII ст. До історії української писемності, Київ; Нью-Йорк 1998., с. 33, 44-47. 3 Джурова А. Введение в славянската кодикология. Визпнтийският кодекс и рецепцията му сред славяните, София 1997, с. 234.
Завдяки знаменитим словам літопису про заслуги Ярослава Мудрого, збереглася звістка про ініціативу цього князя в організації перекладів і переписування. Як вказує літописець під 1037 р., князь Ярослав Володимирович "собра писцЂ многы и прекладаше от грекъ на словЂньское письмо" 4. Це слід вважати доказом заснування скрипторію або, можливо, розширення того, який діяв раніше. Слова літопису, що Ярослав Мудрий книги "многы написав положи в СвятЂи церкви Софии" 5, наводять як доказ створення при Софійському соборі першої в Київській Русі бібліотеки. Є підстави вважати, що книгозбірня новозбудованого Софійського собору стала найбагатшою, хоча збірки книжок, потрібних для церковних відправ, мусили бути і в інших церквах від часу їх заснування. Літерні позначки на глиняному посуді та свинцевих пломбах, написи на речах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що окремі письменні люди з’являлися також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові та інших містах — бронзові стилуси ("писала") для писання на воскованих табличках, що використовувалися для навчання грамоти. Найстаршою книгою доби Київської Русі, рік написання якої вказаний у самому рукописі, є славнозвісне Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр. Воно виготовлене на замовлення Остромира — новгородського посадника київського князя Ізяслава Ярославича. Переписували книгу диякон з Києва Григорій та його три помічники. Київськими майстрами виконано мініатюри 6. Вражає високий художній смак каліграфів і мініатюристів. Дослідники звертають увагу на сміливе й творчо активне використання ними різних джерел: візантійських і болгарських рукописів, місцевих виробів художнього ремесла (таких як, зокрема, перегородчаті емалі), врешті — мотивів східного (сасанідського) й західного мистецтва 7.
4 ПВЛ, т. 1, с. 102; HLEUL. Texts, vol. 8, p. 66. 5 Там само, c. 103; HLEUL. Texts, vol. 8, p. 66. 6 Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва .., с. 16-17, 125-131. 7 Там само, с. 18.
В ініціальних літерах, де орнаменти доповнено зображеннями людей і тварин, багато дослідників вбачають відгомін дохристиянської символіки, лише частково переосмисленої під впливом нової релігії. Остромирове Євангеліє — найдавніший точно датований рукопис, але серед тих, де не вказана дата, є й такі, що їх, на підставі мовного та кодикологічного аналізу, можна вважати ранішими. Найстаршим відомим нині витвором київських переписувачів вважають кириличну частину (з неї збереглось 16 аркушів) Реймського Євангелія. Воно належало дочці Ярослава Мудрого Анні, отже, було написане не пізніше 1044 р. (саме тоді виїхала до Франції, де стала королевою). З того часу книга використовувалася як символ королівської гідності на церемоніях коронації у соборі в Реймсі 8. Старшими від Остромирового Євангелія вважають також Путятину мінею, уривок Євангелія, подарованого 1508 р. князем Костянтином Івановичем Острозьким до церкви Спаса у Турові, та деякі інші манускрипти 9. Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Навіть копіюючи Євангелія, текст яких вважався священним, переписувачі, крім ненавмисних відхилень, впроваджували також такі зміни, які вважали вдосконаленням оздоб або поліпшенням тексту за рахунок, насамперед, виправлення помилок. Нерідко на підставі двох чи навіть кількох рукописів однойменної книги створювалась її оновлена версія. Завдяки цьому виникала величезна кількість варіантів. Порівняння їх дає змогу виділити окремі напрями у рукописанні, визначити вплив на текст місцевих діалектів, в окремих випадках — обгрунтувати припущення щодо належності групи рукописів одному переписувачеві чи, принаймні, переписувачам з одного осередку. Як стверджують мистецтвознавці, до середини XI ст. київські ілюмінатори орієнтувалися на балканські (головно болгарські) зразки, а з доби Ярослава Мудрого помітнішим стає вплив константинопольських кодексів 10. Зокрема, на думку дослідників, іконографічні схеми мініатюр і стилістика ініціалів Остромирового Євангелія виникли на основі балканських прототипів, перероблених під візантійським впливом; натомість заставки з орнаментами на золотому тлі створено безпосередньо на підставі візантійських зразків. Відчувається й відгомін мотивів, які на той час вкоренились у Західній Європі. Тексти найстарших київських літургічних книг також свідчать не лише про візантійські й болгарські джерела, але й про сліди контактів з "латинським" світом" . Візантійська орнаментика, пов’язана з візерунками перегородчатих емалей, визначила мистецьке обличчя такого коштовного рукопису, як Мстиславове Євангеліє. Поява у Візантії нових стилістичних уподобань теж відобразилася в ілюмінації старокиївських рукописів. Однак давньоруські митці книги не обмежувалися механічним копіюванням царгородських зразків; їх наслідування співіснувало з подальшою еволюцією південнослов’янської спадщини, засвоєної на світанку книгописання 12.
8 Жуковская Л.П. Реймское евангелие. История изучения и текст, Москва 1978; Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва, с. 24-26, 151-154. 9 Пуцко В. Давньоруські писемність і книга у візантійсько-слов’янському світі // Європейське відродження та українська література XIV-XVIII ст., Київ 1993, с. 44, 48. 10 Там само, с. 49-51. 11 Hannick Christian. Liturgische Merkmale einer Bestimmung der Kirchlichen Einflüsse in der Kieven Rus’ // The Legacy of Saints Cyril and Methodius to Kiev and Moscow, Thessalonika 1992, p. 319. 12 Пуцко В. Давньоруські писемність і книга.., с. 52.
Під київським впливом місцеві книгописні традиції формуються в столицях удільних князівств і центрах єпархій — Новгороді, Чернігові, Ростові, Перемишлі та інших містах. Цілком зрозуміло, що найчисленніші й найкраще оформлені рукописні книги — Євангелія. Їх оздобі приділяли особливу увагу, оскільки ця книга основна у богослуженні. В зв’язку з кращим оформленням Євангелій та великою пошаною до них, їх збереглося більше, ніж інших книг. До числа найважливіших, потрібних при богослуженні книг, належали також Апостоли. Як і серед Євангелій, найстаршими були апракоси — книги, поділені на уривки за порядком недільних читань; згодом з’явилися тексти з суцільним, поданим у первісній послідовності текстом Діянь і листів апостольських. Повністю Біблія на цей час ще не перекладалася, лише окремі її книги, а також Паремійники збірки біблійних уривків для потреб богослуження. Всім церквам були потрібні Служебники (Літургікони), а також книги гимнографічні (збірки літургійних співів) — Октоїхи, Тріоді, Мінеї. Деякі з них містили безлінійні ноти візантійського типу для позначення мелодій; значно частіші нотовані книги з текстами, впорядкованими за жанровими ознаками — Ірмолог, Стихирар, Кондакар. Жанрові нотовані книги використовувалися для навчання церковного співу; цим пояснюється їхня кількісна перевага 13.
13 Ясиновський Ю. Кулизм’яні нотовані пам’ятки княжої доби // ЗНТШ, т. 232, 1996, с. 7-40.
З практичними потребами церковної адміністрації пов’язані переклади Номоканона (Кормчої) — кодексу церковного права, що ґрунтувався на канонічному праві Східної Церкви, але щораз більше доповнювався новими нормами, пристосованими до церковних потреб. Спершу було порівняно небагато перекладів суто богословських книг. Значно популярнішими від них є "ізборники" — збірки статей різного змісту, зокрема творів або уривків етичноморалізаторського спрямування. Святославів Ізборник 1073 р. — найдавніший збережений зі старокиївської доби рукописний збірник літературних творів переважно церковно-релігійного змісту. На думку більшості дослідників, він переписаний для київського князя Святослава Ярославича зі збірника, перекладеного із грецької на церковнослов’янську мову для болгарського царя Симеона 14. Це обширне зведення виписок з біблійних книг та творів найавторитетніших візантійських богословів і проповідників — Іоана Златоустого, Григорія Нісського та іи. Основну частину Ізборника становлять "Відповіді Анастасія Синаїта" — візантійського письменника VII ст. Включено два уривки про філософські категорії, трактат з поетики Георгія Хіровоска "О образЂх" — перший слов’янський посібник з риторики, де подано визначення тропів (алегорій, метафор, гіпербол тощо). В Ізборнику є також відомості з історії, математики, етики, що дало підставу вченим відзначати енциклопедичний характер цієї пам’ятки. Цікавим додатком до Ізборника Святослава був список рекомендованих і заборонених церквою книг. Початкова частина й закінчення книги переписані дяком Іоаном, решта — невідомою особою. Збірник оздоблено розкішними орнаментами та мініатюрами (серед них портрет князя Святослава з книжкою у руках в оточенні родини) 15. Ізборник 1076 р., що його за традицією теж називають Святославовим, був складений у Києві на основі рукописів великокнязівської бібліотеки як перекладених, так і оригінальних. У ньому вміщено "Слово нЂкоего калугера о четьи книгъ" — про користь знань і читання книг, норми поведінки людини в різних побутових обставинах з погляду вимог тогочасної етики, повчання на морально-етичні теми, уривки житій, "Стословець" — збірку висловлювань константинопольського патріарха Геннадія, уривки з творів візантійських Отців церкви Іоана Златоустого, Ніла Синайського, Анастасія Синаїта, фрагменти з біблійної книги "Премудрості Ісуса, сина Сірахового" тощо 16.
14 Бибиков М.В. Византийский прототип древнейшей славянской книги (Изборника Святослава 1073), Москва 1996. 15 Оригінал Ізборника 1073 зберігається в Історичному музеї (Москва), один із пізніших списків — у Національному музеї у Львові. Див.: Изборник Святослава 1073 г. Сборник статей, Москва 1983; Изборник Святослава 1073 г., Москва 1977; Пейчев В. Философский трактат в Симеоновом сборнике, Київ 1983. 16 Рукопис зберігається у Російській національній бібліотеці в Петербурзі. Поширена раніше у науковій літературі думка про те, що він складений на замовлення київського князя Святослава Ярославича, — безпідставна. Див.: Абрамович Д. До питання про джерела "Ізборника Святослава" 1076 р. // Науковий збірник Ленінградського т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови, 1929, вип. 2, с. 60-74; Абрамович Д. "Ізборник Святослава" 1076 року і патерики // Науковий збірник Ленінградського т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови, вип. 3, 1931, с. 11-15; Мойсєєва Г. М. Ізборник із зібрання М.М.Щербатова // Літературна спадщина Київської Русі й українська література XVI-XVIII ст., Київ 1981.
Як бачимо, переважну більшість писемності перших десятиліть і навіть століть після впровадження книгописання становили твори, перекладені з грецької на церковнослов’янську (в основі своїй староболгарську) мову. Нею писалися спершу й оригінальні твори; місцеві мовні риси в них позначилися хіба що на орфографії. Серед оригінальних творів вирізняється "Слово о законі і благодаті" київського митрополита Іларіона — талановита, риторично витончена похвала князю Володимирові. Іларіон — чи не єдиний з тодішніх (і навіть пізніших) київських авторів — добре знав і широко використовував грецьку богословську й ораторську літературу. Водночас його теологічні концепції достатньо оригінальні, мова — емоційно наснажена та образна 17. Надзвичайно важливими пам’ятками правової культури стали "Руська правда" і "Правда Ярославичів". Зафіксувавши спадщину звичаєвого права, ці кодекси викладали нові правові норми, впроваджувані державою, а згодом і церквою. Почесне місце серед юридичних рукописів займають переклади пам’яток візантійського канонічного права. Унікальними за багатством змісту, оригінальністю поглядів та майстерністю викладу пам’ятками є літописи, особливо ранні. Перші літописці — талановиті літератори, які ще не були скуті канонами традиції, а писали щиро й безпосередньо. Найстарші літописні записи велися при київських княжих дворах давно, ймовірно вже на початку X ет., якщо не раніше. Вже кілька поколінь дослідників шляхом скрупульозних — інколи дотепних і влучних, інколи надто ускладнених і штучних — аналітичних концепцій та зіставлень, намагаються виділити зі збережених неодноразово перероблюваних літописних збірок-конгломератів найдавніші елементи й наступні нашарування, зміни, доповнення. Деякі з реконструкцій, попри талант дослідників, напевно, назавжди залишаться гіпотетичними. Не заглиблюючись у розгляд різних припущень про зв’язки між редакціями та обставини їх виникнення, підкреслимо насамперед значення київського початкового літопису — "Повісті временних літ". Це розповідь про народи і племена Східної Європи, про виникнення та подальше зміцнення Київської держави, її боротьбу з ворогами, про політику окремих князів. Згодом місцеві літописи і літописні зведення почали створюватись при дворах місцевих князівських династій. Дві пізніші концепції відображені у двох типах літописних збірників. Збірники на зразок Іпатського (Іпатський, Хлебниковський, Погодінський, Марка Бундура і заснований на ньому Єрмолаївський 18) містять початковий Київський літопис, Київський літопис XII ст. і Галицько-Волинський літопис XIII ст. І сама побудова, і зміст дальших частин засвідчували погляд літописця, що продовжувачем Київської Русі є Галицько-Волинська держава. Лаврентіївський збірник і йому подібні після початкового Київського літопису містять літописи Ростова, Суздаля і тих князівств, де формувався російський етнос, — ці князівства визначались тут як спадкоємці старокиївських традицій.
17 Молдован А.М. Слово о законе и благодати Иллариона, Киев 1984. Див. також переклади на сучасну українську мову С.Ярмуся, В.Крекотня, М. Лабуньки. Репродукція рукопису: Лабунька М. Митрополит Іларіон і його писання, Рим 1990. 18 Недавно у Львові виявлено два невеликі фрагменти літописного тексту, однотипного зі списками Бундура й Єрмолаївським. Див.: Книш Я. Фрагменти невідомого списку Іпатіївського літопису // Галичина та Волинь в добу середньовіччя, Львів 2001, с. 86-105.
Окремої уваги заслуговує питання про мову літописів, оскільки щодо цього немає єдності поміж мовознавцями. У російському мовознавстві найпоширенішою є думка, що мова перекладеної церковної літератури і мова старокиївських оригінальних пам’яток (літописів, "Руської правди", грамот) дві різні мови. Перша — старослов’янська, пов’язана з кирило-мефодіївською традицією, друга — принципово відмінна від неї "давньоруська", яку дехто навіть ототожнює з розмовною мовою всієї Київської Русі. Однак певні структурні відмінності мови давньоруських писемних пам’яток (повноголосся: "золото" замість "злато", такі опозиції, як "олень" — "елень") недостатні, щоб бачити в давньоруських пам’ятках репрезентантів іншої мовної системи. Як слушно вказують Б.А. Успенський і ряд інших дослідників, мова літописів та подібних до них місцевих пам’яток — не окрема мова, а східнослов’янський, модифікований під впливом діалектів та інтердіалектів, варіант церковнослов’янської мови, спільної для писемності всієї православної Слов’янщини 19.
19 Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка. Москва 1983.
Літописи, створені в ХІ-XIII ст., відомі з копій кінця XIV-XVI ст. і навіть пізніших. Але, напевно, скромність оформлення наявних списків якоюсь мірою відображає засади оформлення протографів — оригіналів, що були підставою для копіювання. На відміну від тих церковних текстів, в оздоблення яких писець вкладав своє побожне ставлення до культового призначення книги, в літописах головним був зміст, а не зовнішня шата. На щастя, є виняток — літопис, який називають Радивилівським або Радзивилівським (оскільки спершу він належав родині литовських магнатів, князів Радивилів — Радвіл), або Кеніґсберзьким (за пізнішим місцем зберігання). Як гадають, його численні ілюстративні мініатюри значною мірою скопійовано з мініатюр літописного списку XIII ст. Цей незрівнянний іконографічний матеріал, репродукції з якого прикрашають більшість наших підручників історії, — неначе віконце у світ битв, придворних церемоній, а навіть народного побуту. Без такого збагачення писемного тексту візуальним рядом наші уявлення про минуле були б значно схематичнішими. У пожежі Москви 1812 року згорів збірник, у складі якого вихованець Київської академії Іоїль Биковський виявив один-однісінький текст "Слова о полку Ігоревім" — загадкового твору, щодо датування якого ведуться (і, напевно, ще довго будуть вестися) гострі дискусії. Факт, що до кінця XVIII ст. дійшов лише один перепис пам’ятки, свідчить, що вона мало переписувалась, отже, на середньовічних книжників не справляла такого приголомшливого враження, як на читачів доби романтизму та людей нинішніх часів, для яких ближчою є поезія символів, натяків, інтуїтивно мотивованих алюзій, аніж наївна описовість і декларативність чи клішована риторика. Середньовічним літераторам "Слово" не дуже подобалося саме через те, що автор підкорявся іншим канонам, ніж приписи тодішньої, надто прямолінійної — попри весь містицизм середньовічного християнства — естетики. А відмінність від прийнятої стилістики та від тих норм, які зробили в очах книжників текст художнім, можна пояснювати двояко: або особистим неординарним талантом автора, або тим, що він репрезентував цілком інший жанр, який, імовірно, культивували при княжих і боярських дворах лише в усному виконанні, не вважаючи можливою чи потрібною його писемну фіксацію. На користь другого припущення говорить те, що фрагменти дружинної поезії та епосу інколи таки проривалися на сторінки літописів (особливо Галицько-Волинського) у тих випадках, коли літописець не був байдужим до краси, відмінної від тієї, в дусі якої творились більшість текстів писемної літератури. В цілому ж фольклорних вкраплень у літописах та інших писаних пам’ятках небагато. Отже, середньовічна рукописна книга, на жаль, не донесла до нас багатющої спадщини тогочасної усної творчості. Якщо найрозкішніші й найдавніші рукописні пам’ятки виникли свого часу при княжих дворах, єпископських кафедрах, великих монастирях, то пізніше переважна більшість книг, особливо призначених до сільських церков, переписувалась у різних містах, а навіть у селах священиками та їх синами 20, дияконами й дяками, іншими освіченими людьми. Внаслідок війн, ворожих навал, пожеж, а то й недбальства людей і нерозуміння ними ваги старовини, надто багато рукописних книг загинуло. До нас дійшла тільки незначна частина середньовічної рукописної спадщини, причому з різних причин серед збережених рукописів співвідношення пам’яток різних жанрів і рукописів з різних регіонів не таке, яким воно було між ними первісно. Проте можна сказати, що від кінця X ст. і до початку XII ст., — від часу правління Володимира Святославича до доби Володимира Мономаха та його сина Мстислава — сформувався той репертуар рукописів, який продовжувався і в наступний історичний період — час політичної роздрібненості. За незначними винятками, — це спільна писемна спадщина "православної Слов’янщини", що відігравала у православних слов’ян таку саму роль, як спільна латиномовна писемність у народів Західної і Центральної Європи 21. Доба Галицько-Волинського князівства (XIII — перша половина XIV ст.) вирізняється новими рисами в культурному житті, пошуком нових шляхів у мистецтві та писемності. Про стан освіти на Волині роблять висновок на підставі життя іконописця Петра Ратенського, згодом митрополита, волинянина родом. Коли він досяг семи років, його "віддали батьки книг учитись", причому зазначено, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу не був старанним і лише згодом випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в князівських та єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів й скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля 22.
20 Столярова Л.В. Из истории книжной культуры русского средневекового города, Москва 1999, c .44. 21 Picchio R. Letteratura delia Slavia Ortodossa (IX-XVIII sec.), Bari 1991. 22 Українські грамоти доби Галицько-Волинського князівства не збереглися (якщо не рахувати підробок і одного перекладу), але про них знаємо з наслідувань у грамотах князів Молдавії і польського короля Казимира III, який вважав себе спадкоємцем галицьких князів. Певний вплив мова галицько-волинських грамот мала і на актову мову Великого князівства Литовського (Золтан А. Из истории русской лексики, Будапешт 1987, с. 14-17, 35-36).
У Галицькому регіоні створено найстаршу східнослов’янську редакцію тексту Нового Завіту, яка помітно відрізняється від першої, запозиченої від південних слов’ян. До галицько-волинських пам’яток зараховують і Галицьке Євангеліє 1143 р. — найстарше церковнослов’янське Чотириєвангеліє (тобто текст чотирьох євангелій, а не апракос — збірка уривків, укладених в порядку недільних читань). Унікальним рукописом є Христинопільський Апостол XII ст. Написаний чітким дрібним письмом, він містить на полях коментарі про різні лексичні варіанти у грецькому й латинському текстах. Рукопис свідчить як про глибокі філологічні знання редактора, так і про його орієнтацію не лише на східну, але й на "латинську" традицію. До речі, Христинопільський Апостол XII ст. та ряд інших пам’яток, серед них Бучацьке Євангеліє XII-XIII ст., збереглись у Городищенському монастирі (поблизу сучасного Червонограда), який, напевно, був свого часу великим культурним центром. У Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг. Осередок книгописання виник при дворі володимирського князя Володимира Васильковича, "книжника і філософа, якого не було у всій землі, і після нього не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у містах власного князівства (Володимир, Берестя, Більськ, Кам’янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих з них прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням у техніці перегородчатої емалі, фініфті (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялися місцевими ремісниками. У пізнішій (другої половини XV ст.) копії зберігся "Паренесис" Єфрема Сирина, переписаний при "цесарстві благовірного цесаря Володимера, сина Василкова, унука Романова" на замовлення княжого тивуна Петра; особливо цікава згадка в записі переписувача про те, що у Петра був син Лаврентій "єго же уда учитися святим книгам" 23. Волинське книгописання репрезентує також Псалтир, збережений у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі; переписав його в Луцьку "катерининський поп многогрішний раб Божий Іван" в річницю смерті князя Дмитра-Любарта Ґедиминовича, "при княженьї дітей єго Федоту, Лазарю, Семену" 24. Унікальний за своїм змістом і стилем літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному, з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути". Волинське літописання починається 1261 роком, основна його частина укладена або відредагована при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь 25.
23 У рукописі сказано, що писав його "грішний, худий Ієв" — невідомо, чи йдеться про писця оригінального рукопису, чи, менш ймовірно, його копіїста. Див.: Столярова Л.В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаментных кодексов ХІ-XIV веков, Москва 2000, с. 122. 24 Столярова Л.В. Свод записей, с. 349. 25 Генсьорський А.І. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори), Київ 1958, с. 32-34.
З приводу смерті князя до тексту включено написану іншою особою похвалу Володимирові, частина якої — переробка "Слова о законі і благодаті" митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з позиції вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на "простих людей" -"містичів", селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був "не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Василькович "світився правдолюбством" також і "щодо простих людей", те саме повторено і про Мстислава Даниловича. У лексиці волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови. Навіть після втрати у другій половині XIV ст. Галицько-Волинським князівством незалежності на його колишніх теренах збереглося багато рис політичної організації і культури, сформованих у попередній час. Деякі з князівств, що стали васалами великих князів литовських, зберігали ще протягом ряду десятиріч істотні елементи традиційної державності 26. Це особливо стосується Волинського князівства часу правління Свидригайла (1442-1452) і Київського князівства за правління Володимира Ольґердовича (1363-1394), Олелька Володимировича (1443-1455) та Семена Олельковича (1455-1470). Показово, що саме в часи існування Київського князівства спостерігається певне пожвавлення церковного і культурного життя, що тривало деякий час навіть після ліквідації цього князівства. Особливо слід відзначити таку унікальну пам’ятку, як створений 1397 р. у Києві протодияконом Спиридонієм Псалтир, прикрашений чудовими ілюстраціями на полях. Це справжній шедевр книжкового мистецтва тої доби 27. У Печерському монастирі переписували і редагували Києво-Печерський патерик і, врешті, на основі попередніх варіантів були створені Перша (1460) і Друга (1462) Касіянівські редакції цієї пам’ятки. З політичним і культурним пожвавленням у Київській землі пов’язують також нові переклади біблійних книг безпосередньо з гебрайської мови та переклади трактатів філософсько-містичного змісту. Багато дослідників вважали XIV, XV, навіть першу половину XVI ст. винятково безплідною добою в історії українського письменства і рукописання. Проте це не так. В умовах активізації культурних зв’язків з Балканами (т.зв. другий балкано-слов’янський вплив) створювалися або переписувалися нові редакції Євангелія та інших літургійних книг, Учительного Євангелія, творів Отців церкви. Як сформулювала О. Гнатюк, "особливої ваги надавалося тоді точному перекладові, слово мало віддзеркалювати суть. Це явище аналогічне до ренесансної дбайливості про відповідність verborum et rerum і пов’язане з рухом ad fontes серед діячів руху релігійної віднови" 28. Знову таки, частково під впливом візантійського ісихазму і його балканських версій, піклування про текст, насамперед про правопис, набирало містичних форм: якщо текст сакралізувався по суті, то сакральною ставала і його мовна оболонка, отже, варіанти орфографії набували символічно-філософського значення 29.
26 Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль, Львів 2000. 27 Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва, с. 58-60, 271-279. 28 Гнатюк О. До переоцінки літературного процесу XV- XVIII ст. // Європейське відродження та українська література XVI- XVIII ст., Київ 1993, с. 257. 29 Goldblatt H. Orthography and Orthodoxy. Konstantin Kostenečski’s Treatise on the Letters, Firenze 1987, p. 341-343.
Такий підхід не міг не сприяти підвищенню уваги до рукописання, зокрема, до мовного оформлення рукописів, а це додавало престижності праці книжника, переписувача, редактора. Книгописці творили в усіх регіонах України. На Закарпатті, де умови культурного життя були особливо несприятливі, виявлено такі визначні рукописні книги, як пергаментні Мукачівський Псалтир XIV ст. та Ужгородський півустав XIV-XV ст. Цінною пам’яткою книжкової культури є Чотириєвангеліє, переписане 1401 року Станиславом Граматиком у Королеві (над Тисою). Із буковинських рукописних книг слід назвати Мінею, закінчену 1504 року попом Ігнатієм з Кіцманя (збереглася у бібліотеці монастиря в Путні). Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв’язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов’янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти. Йдеться — з одного боку — про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права — нові версії Номоканона), а з другого боку — про книги судових і адміністративних записів 30. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою. На цей час, власне, припадає певна фактична нормалізація писемної "мови простої", щоправда, незафіксованої в граматиках і словниках, а точніше зафіксованої з великим запізненням, у XVII ст. — у ненадрукованій граматиці Івана Ужевича 1643 і 1645 рр., а щодо лексики — у "руській" частині словника Памва Беринди 1627 р. Сформувалася ця мова в двох основних варіантах "літературному" (вживаному і в приватному листуванні, навіть в листах церковної адміністрації тощо) і в специфічно актовому, характерному для ділових документів. Вона була принципово "простішою" від церковнослов’янської, але помітно віддаленішою від української народнорозмовної, ніж мова галицько-волинських і ранніх молдавських грамот. З метою диференціації "простої" мови від повсякденної (яка не вважалася вульгарною у світській ліричній пісні, але як засіб писемності не сприймалася) впроваджувалася певна кількість старослов’янізмів і полонізмів. Щодо останніх, то деякі тодішні автори не мали міри, — вони не боялись, що мова цілком зіллється з польською, бо від неї її наочно відрізняло кириличне письмо. Забезпеченню принципової відмінності розмовної мови служило і написання (очевидно, в багатьох випадках — і вимова) "е" на місці етимологічного "Ђ" в актовому різновиді мови на українських землях. На білоруських — навпаки: в церковних текстах впроваджувалася вимова "Ђ" як "і", саме з метою відрізнення від білоруської простонародної вимови. Тим не менше, попри наявність в тих чи інших пам’ятках суто українських чи білоруських рис "проста" книжна мова залишалася спільною для обох народів 31.
30 Про деякі види актових книг див.: Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1961 г., Рига 1963, с. 90-98. 31 Нікалаеў М. Палата кнігапісная. Рукапісная кніга на Беларусі ў Х-XVIII стагоддзях, Мінск: Мастацкая літаратура, 1993, с. 46.
Процес диференціації у писемності церковнослов’янської мови (як мови релігії), мови "простої" ("середнього стилю", сфера застосування якого розширювалася) і усного мовлення продовжився в ранньоновітній період української історії — з останньої чверті XVI ст., коли рукописній книзі довелось співіснувати з друкованою. Власне поширення в Україні друкованих книжок почалося набагато раніше — в перші десятиріччя після винайдення друкарства. Коли розпочалося друкування кириличних книжок для України і особливо після того, як запрацювали білоруські та українські друкарні, рукописна книга почала втрачати свої позиції, але досить повільно і далеко не в усіх галузях письменства. У перші десятиріччя після впровадження друкарства в Україні видавалися тільки книги окремих найменувань, а інші були доступними лише в рукописах. Показником не тільки авторитетності друкованої книжки, але й того, що її тиражі спершу не могли задовільнити всього попиту, було те, що ціни друкованих богослужбових книг довго залишалися вищими, ніж однойменних рукописних. Деякі церковні громади не могли собі дозволити купити престижні нові друковані книги, тому користувалися рукописами. А коли, врешті, й спромагалися придбати друковану книгу для церкви, то прагнули продати використовуваний раніше рукопис. Таким чином, друковані видання і рукописи ще довго співіснували. Більшість рукописів другої половини XVI ст. — це рядові, скромні книги, писані часто сільськими або містечковими священиками, дяками, навіть старшими школярами. Як і раніше, найоздобленішими рукописами були Чотириєвангелія. Апракоси на цей час майже вийшли з ужитку, а нового типу збірки недільних читань з Євангелія і Апостола теж не стали особливо популярними. Це можна вважати виявом більшого, ніж раніше, зацікавлення текстом Святого Письма: навіть розкішні напрестольні Чотириєвангелія можна було не тільки використовувати на богослуженнях, а й читати і студіювати від початку до кінця. Вказівки про порядок богослужбового використання текстів подавалися на берегах. У багатьох Чотириєвангеліях є мініатюри із зображеннями євангелистів. Як правило, в Євангеліях і Апостолах більше великих заставок, частіші оздобні ініціали, ніж в інших рукописах. Тільки церкви великих культурних осередків могли дозволити собі мати повний дванадцятитомний комплект місячних Міней служебних. Так, з активністю перемишльських книжників можна пов’язати Мінеї (в яких відсутні лише томи за січень і лютий), переписані Иоаном для монастирської церкви у відомій своїми фресками Посаді Риботицькій 32.
32 Naumow E. Ioann z Posady Rybotyckiej i jego mineje // Polska-Ukraina. Tysiąc lat sąsiedztwa, t. 2, Przemyśl 1994. 33 Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва, с. 85-89, 354-363. 34 Там само, c. 84-85, 351-354.
Розкішні, багато прикрашені рукописні фоліанти, на той час порівняно нечисленні, виникали на магнатських дворах або на замовлення магнатів та ієрархів. У монастирях, міських церковних школах, магнатських резиденціях працювали й книжники, зайняті перекладом та редагуванням богословських праць, насамперед творів Іоана Златоустого та інших Отців церкви. Найбільше відомі переклади й переписи, виконані при дворах князя Андрія Курбського в Миляновичах і князя К.-В. Острозького в Острозі. Шедеврами української ренесансної книжкової оздоби є такі рукописні книги XVI ст., як Пересопницьке Євангеліє (15561581 рр.) 33 та Загорівський Апостол (1554) 34. У Пересопницькому Євангелії, попри церковнослов’янську мовну основу, відчутні і риси української книжної ("простої") мови. З активізацією реформаційних рухів пов’язана поява рукописних Євангелій, Апостолів та інших церковних книг у перекладі на українську книжну мову. Зокрема у Крехівському Апостолі текст перекладено на підставі польських видань і, насамперед, кальвіністської Берестейської Біблії 1563 р. або одного з її передруків 35. Важливими пам’ятками української книжної мови є створені на Закарпатті у XVI столітті Нягівське 36 і Скотарське Учительні Євангелія 37.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Світ рукописної книжності» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
