Одночасно з гіпергенезом, дефляцією і переміщенням частинок вітром відбувається їх акумуляція, внаслідок чого утворюються особливі типи континентальних відкладів - еолові. Залежно від вихідного матеріалу та розмірів часток вони поділяються на піщані, глинисті, пилуваті, значно рідше трапляються карбонатні, солоні чи гіпсові відклади. При перенесенні відбувається сортування улам кового матеріалу - найважчі піщані частинки відкладаються най ближче від місць дефляції та коразії. Тому скупчення піску часто спостерігається біля підніжжя гірських масивів, на узбережжях морів тощо. Пилуваті і глинисті частинки нагромаджуються значно далі від місць їх виникнення, де й акумулюються. Відомий німецький географ і мандрівник Фердінанд Ріхтгофен (1833-1905) та визначний український геолог і географ П. А. Тутковський (1858-1930) у свій час висловили припущення, що саме шляхом акумуляції дрібних пилуватих частинок утворились лесиповерхневі покривні відклади бурувато-жовтого кольору, які на 80...90 % складаються із уламкових частинок розміром від 0,01 до 0,1 мм, з невеликою кількістю високодисперсних мінералів. Закономірною особливістю еолових нагромаджень є похила (коса) верствуватість, відмінна від паралельної верствуватості, вла стивої озерним чи морським відкладам. За напрямком косих верств визначають панівний напрям вітрів, що їх сформували, оскільки верстви завжди нахилені в бік руху повітряних потоків. Піщані відклади формують піщані пустелі і займають на Землі найбільші площі. За своїм походженням більшість еолових пісків є продуктами перевіювання відкладів рік, морів, озер, а також від кладів, утворених в результаті процесів фізичного вивітрювання. Еолова переробка визначає специфічні особливості піщаних відкладів. Типовими формами рельєфу, які створюються вітром у піща них пустелях, є бархани- асиметричні піщані горби серпоподібної конфігурації, витягнуті частини яких повернуті за напрямком вітру (рис. 16.3). Бархани мають довгий, пологий - навітряний схил (кут ухилу 10... 15°) і крутий, короткий підвітряний (32...35°).
Поодинокі бархани трапляються порівняно рідко, здебільшого в місцевостях із дефіцитом піску. В разі значної кількості пісків бар хани з’єднуються один з одним, утворюючи перпендикулярні до напрямку вітру ланцюги (гряди). Висота великих барханних лан цюгів у пустелях Середньої Азії сягає 60...70 м, у Центральній Азії - до 100...150 м і більше, довжина до 20 км. Розміщуються бар ханні гряди рядами з інтервалом через кілька сотень метрів. Най поширеніші бархани у пустелях Каракуми, Кизилкуми, ТаклаМакан та ін.
я
—
в
Рис. 16.3. Схема утворення бархана: а - профіль; б - вид у плані; 1 - напрямок потоків вітру
У Сахарі часто формуються вузькі прямолінійні чи звивисті, з крутими схилами, довгі вали піску, витягнуті за напрямом вітру. Вали досягають у висоту сотень метрів і називаються “китові спи ни”. Формування їх пов'язане зі спіральним характером вітрових потоків (горизонтальні смерчі). Доволі поширеною формою мікрорельєфу в піщаних пустелях є еолові брижі, які вкривають поверхню барханів і зовні нагадують вітрові брижі на воді. їх можна спостерігати не лише в пустелях. Еолові брижі поширені скрізь, де є багато піску, не закріпленого рослинністю: на пляжах, піщаних пагорбах тощо. Викопні вітрові брижі трапляються в піщано-глинистих породах флішової формації Карпат. Під дією вітру піщані відклади в пустелях постійно переміщу ються, рухаючись у напрямку повітряних потоків. Невеликі барха ни за рік можуть переміститись на кілька сотень метрів, великі - на 30...40 м, барханні гряди рухаються ще повільніше. Таке явище на зивають еоловою трансгресією. Наступ пісків на освоєні людиною території можна спостерігати в Туркменії, Казахстані, Узбекистані, в Центральній Азії, Африці, Південній Америці. Відомий в історії випадок, коли внаслідок наступу пісків Лівійської пустелі було пов ністю засипано єгипетські міста Луксор і Карнак.
Пустельні екосистеми займають 48,8 млн км2, що становить 32 % суходолу, а разом з екосистемами напівпустель - 43 % суші. Най більшими пустелями світу є Сахара (7 млн км2, що в 16 разів пере вищує територію Франції), Лівійська пустеля в Африці (2 млн км2 ), Гобі в Азії (1 млн км2), Великий Басейн в Північній Америці (1 млн км2). Опустелювання - надзвичайно гостра екологічна проблема сучасності. Загалом на земній кулі протягом кожної хвилини пус телі захоплюють 20 га обжитих територій. Саме тому однією з най головніших проблем Програми ООН по навколишньому середо вищу (ЮНЕП), створеної для реалізації рішень Стокгольмської кон ференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.), є розробка заходів боротьби з наступом пустель. Вздовж узбереж морів, озер, у долинах і дельтах великих річок утворюються своєрідні форми еолового рельєфу - дюни. Це піщані овальні горби з пологими (5...12°) навітряними і крутими (ЗО...35°) підвітряними схилами. Виникнення їх пов’язане з переважним на прямком вітрів, що дмуть з моря на суходіл, і піщаним матеріалом, який нагромаджується у зоні прибою. Висота дюн коливається у значних межах: від 20...30 м на берегах Балтійського моря до 50... 100 м на французькому узбережжі Атлантичного океану і до 150...200 м на берегах Середземного моря. В річкових долинах ви сота дюн не перевищує 5... 10 м. Швидкість переміщення дюн різна - у бурхливі дні вона може досягати 2...З м на день, великі дюни переміщуються від 1 до 20 м на рік. Наступ дюн в окремих регіонах має характер стихійного лиха. Для боротьби з насуванням дюн на сільськогосподарські угіддя, населені пункти у деяких країнах (наприклад, у Прибалтиці) вико ристовують насадження сосни для закріплення пісків і запобігання подальшого їх переміщення. Великі масиви дюн утворюються в долинах Волги, Дніпра, Дону, на узбережжях Чорного і Азовського морів. Леси, а також близькі до них лесоподібні суглинки - породи палево-жовтого, жовтувато-бурого кольору, м’які, пористі, легко ріжуться ножем, розтираються пальцями і в’язкі настільки, що час то утворюють прямовисні обриви висотою 10...20 м. До складу лесів входять зерна кварцу, польових шпатів, глинистих мінералів, каль циту. Мають високий вміст карбонатів, є цінними ґрунтоутворюючими породами. Лесові покриви займають великі площі в Європі (рис. 16.4), Азії, Північній Америці, вони зовсім не поширені в межах тропічного поясу.
В багатьох регіонах світу лесові відклади мають велику по тужність (десятки метрів), а в Китаї в басейні річки Хуанхе вони складають відоме Лесове плато, де потужність лесів досягає 200 м.
Рис. 16.4. Поширення лесових порід в Європі (за К. І. Лукашовим і В. В. Стецько)
На Україні ці породи еолового походження дуже поширені в зоні Лісостепу, де їх середня потужність становить біля 50 м. На них формуються лісові ґрунти, чорноземи типові. Походження лесів до цього часу повністю не з’ясоване. Вченими сформульовано цілу низку гіпотез про утворення лесів: еолову, про лювіальну, алювіальну, делювіальну, ґрунтово-елювіальну, флювіо гляціальну та інші. Домінуюче становище, проте, займає еолова гіпо теза походження лесів, запропонована Ф. Ріхтгофеном та П. А. Тутковським. Згодом акад. В. О. Обручев (1863-1956) її розвинув, пока завши, що головним джерелом аеральної пилюки, із якої складаються леси, служили, по-перше, активно розвіювані вітром льодовикові від клади перигляціальної зони відступу материкових льодовиків, а, подруге, пухкі поверхневі відклади пустельних областей. Причому, якщо в пустелі вітри спрямовані переважно відцентрово, у резуль таті чого пил виноситься за окраїни пустель, де і акумулюється, то в період зледеніння перенесення пилувато-глинистих часток із кінце вої морени у степові райони відбувався під дією вітрів-фенів.
Утворення лесів відбувалось дуже повільно (по 1...2 мм на рік) протягом останнього мільйона років і продовжується зараз. На явність у потужних товщах лесів декількох горизонтів вказує на те, що періоди активного накопичення аеральних пилових відкладів переривалося періодами припинення дефляції і вітрових переносів мінеральної пилюки, а аерально-пилові осади під впливом грунто вих і гіпергенних процесів перетворювалися, набуваючи мікробудови, властивої для лесів. Присутність у лесах карбонатних конкрецій свідчить про те, що формування лесів відбувалося в умовах посушливих, проте не пустельних ландшафтів. Тобто, формування лесових товщ проходило у дві стадії: стадії накопичення аеральних пилуватих відкладів і стадії перетворення їх в леси. Є підстави вважати, що активне розвіювання і акумуляція аеральної пилюки відбувалися у період стабілізації і відступу по кривних льодовиків, а перетворення пилових акумуляцій в леси - у міжльодовиковий період. Геологічна діяльність вітру сприяє також виникненню на земній поверхні таких геоаномальних зон, як кам’янисті, глинисті, солон чакові і лесові пустелі. Кам’ ні пустелі (гамади) формуються у процесі дефляції, коли з я рівнинних територій вітер виносить пилуватий та піщаний матері ал. Поверхня залишається оголеною, кам’янистою або вкритою розсипами брил, щебеню чи гальки (в останньому випадку такі пустелі називають серір). Місцевість позбавлена води, рослинності, що робить її малопридатною для інших живих організмів. Такі пу стелі займають значні площі Сахари, Аравійського півострова, Ка лахарі, Гобі та ін. Глинисті пустелі являють собою відносно рівнинні території, складені глинистими відкладами різного походження. Це можуть бути відклади постійних річок і тимчасових гірських потоків, озерні чи озерно-річкові утворення, глинистий елювій корінних порід. Роз міри їх бувають різні. До великих глинистих і суглинистих пустель належать частина пустелі Бетпак-Дала, частина лівобережжя Сир дар’ї та ін. Такири - це рівні як стіл, невеликі за розмірами (від декількох квадратним метрів до декількох квадратних кілометрів) території, які зустрічаються серед піщаних, кам’янистих пустель. Поверхня та ких пустель глиниста, розбита тріщинами висихання на окремі ба гатокутні плитки, краї яких відлущуються і розносяться вітром. Ве ликі такири поширені на передгірських пролювіальних рівнинах Копетдагу. У весняний період на поверхні такир накопичується прісна вода, яку можна відводити і у подальшому використовувати.
Лесові пустелі (адари) - характеризуються значною розчле нованістю рельєфу. Оскільки леси і лесовидні суглинки легко піддаються вимиванню, то територія тут вкрита густою сіткою глибоких ярів, балок. Поширені лесові пустелі у низьких перед гір’ях Тянь-Шаню, Копетдагу та ін. Солончакові пустелі (шори) - найбільш безжиттєвий тип пус телі. Утворюються вони на місці висохлих озер та в разі неглибо кого залягання підземних вод. Тут формуються солончаки, по верхня яких вкрита кіркою солі. Солончакові пустелі поширені у Прикаспійській і Курінській низовинах, на території висохлих Сарикамишських озер. Роль вітру в шорах полягає у видуванні солей і пилюки з їх поверхні та перенесення цих матеріалів на значні відстані з наступним перевідкладенням. ***
Загалом значення роботи вітру на земній поверхні величезне. Виділяючи дефляцію, коразію, акумуляцію як окремі етапи цієї роботи, варто зазначити, що вітрова діяльність становить єдиний складний природний процес. Можна стверджувати лише про те, що в одних місцях переважають одні види діяльності вітру, а у дру гих - інші. Найбільш суттєва роль вітру полягає у змінах рельєфу на вели чезних територіях як гірських та передгірських регіонів, так і на просторах, зайнятих пісками. Створювані вітром еолові форми рельєфу мають суттєві екологічні наслідки, вони справляють по мітний вплив не лише на умови росту рослин та життя тварин, але і на соціально-економічні наслідки виробничої діяльності людини та її добробут. Проте, крім земної поверхні, діяльність вітру проявляється у цілому ряді атмосферних геофізичних явищ, які справляють вели кий вплив на всі живі організми на Землі і мають для геофізичної екології суттєве значення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Еолова акумуляція і еолові відклади» з дисципліни «Геофізична екологія»
