У політичних та наукових баталіях сьогодення ми, розкріпачені і натхненні національним відродженням, нерідко апелюємо до тисячолітньої традиції української державності, справедливо вбачаючи в цьому і підтвердження одвічного прагнення народу до незалежності, і закономірності сучасного державотворення в Україні. Однак ця "тисячолітня" опора з огляду духовності українського народу часто-густо постає у своїй протилежності — як нищення або й фальсифікація та експропріація давніх духовних цінностей та пріоритетів автохтонних етносів, зокрема й українців. Тому зараз, коли дослідник прагне осмислити відповідні проблеми, немає завдання важчого, ніж за віковими нашаруваннями віднайти правічний духовний світ народу. Та немає й завдання нагальнішого, адже чи не вперше у власній історії (принаймні за останні віки) український народ не лише сам творить її, а й має змогу створити істинний образ своєї минувшини. Духовний світ народу, взятий в його синхронних та діахронних вимірах, нагадує своєрідне Ельдорадо, де на кожному кроці трапляються діаманти та золоті самородки, але лежать вони в пилюці, болоті, навіть — У багні. Саме туди втоптували одвічні цінності українців, позбавляючи їх історичної пам'яті і національної самосвідомості. Але, попри усі негаразди та лихоліття, нетлінне збереглося у творах народу — колядках, щедрівках, думах, легендах, переказах тощо; чимало знань дійшли до нас у літописах давнини; нерідко звичаї, вподобання та побут народу описували чужинці, як східні, так і західні; та й археологічні пам'ятки дають змогу "зазирнути" до культурного світу наших предків. Щоправда, під час використання літописів та діяріушів чужинців особливо слід звертати увагу на їхніх авторів, адже, наприклад, ранньохристиянські літописці принижували язичницькі — поганські, на їх погляд, — вірування, заносили до них найнеймовірніші речі; що стосується чужинських текстів, то, як це робив навіть Геродот, у них оригінальні ідеї переінакшувалися відповідно до звичаїв та культури авторів. Тому маємо такий стан, коли архетипи автохтонного етносу мусимо вишукувати у священних текстах Сходу: "Рігведі", "Авестах", "Махабхараті"; коли цінні відомості беремо з класичних творів антики, починаючи від Гомера та Гесіода і закінчуючи Плутархом; коли навіть Святе Письмо тією чи іншою мірою сприяє розширенню наших уявлень про край та звичаї народу. В усіх давніх літописах та творах Русі, включно з "Літописом Руським" та "Словом про Ігорів похід", необхідно відрізняти вторинне від справжньої творчості народу, яка постійно виявляється у таких пам'ятках. При цьому треба мати на увазі складний, шаруватий склад ментальності, існування ієрархічної системи архетипів, котрі поставали в різний час і в різних обставинах. Слід враховувати також багатоступінчатість давньої української міфології, інколи еклектичне співіснування в текстах слідів різних часів та походження. У другій половині XIX ст. етнолог Іван Левицький (більше знаний як письменник Нечуй-Левицький) у своїй праці "Світогляд українського народу" писав: "Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи... Найдавніші українські міфи були в геоморфній й певно в зооморфній формі... В українській міфології ми бачимо давні форми побуту пастушого й патріархально-хліборобського".
Цікаво, що навіть притлумлений християнством давній український світогляд виявився настільки значущим та живучим, що, по суті, повністю змінив усю нав'язану народові християнську обрядовість та персоніфіковані свята, вклавши в них свій глибинний зміст. І сталося це саме тому, що вироблені віками духовні цінності народу Дійсно йшли від найістотнішого для людини — світу природи і світу діянь. Справді, до найдавнішого шару української міфології, найбільш втраченої документально, але непогано збереженої народом — належать уявлення про Сонце, Зорю, Хмару, Весну, Господаря, Громовика, Святовита, Купайлу, Коляду як про світотворящих богів, зрозуміло, богів світлих. їм протистоять так звані темні (зимові) сили — русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми, упирі, вовкулаки, Доля і Злидні. Та обставина, що персоніфіковані божества дійшли до наших днів у назвах небесних світил, порах року, атмосферних явищах, з одного боку, і "домашніх", зовсім не грізних, таємничих супутників людини — з іншого, свідчить про надзвичайну архаїчність цих міфологій. Так само і в давньогрецькій міфології первісний сонм богів водночас має спільні зі стихіями назви — Гея (земля), Геліос (сонце) тощо. З огляду на давність автохтонного осідлого населення на українських землях зачатки згаданої системи уявлень слід віднести, мабуть, до мадленської доби. Ця праархаїчна система уявлень зосереджується на двох феноменах буття: власне людині і людському довкіллі. Усна народна традиція донесла крізь віки, наприклад, уявлення про Господаря, який живе у гармонійному світі і створює гармонійний світ. І. Левицький зазначає, що Господар — гарний, пишний і багатий, а живе він у великому дворі; двір цей тримається на семи стовпах, обгороджений золотим тереном, з дорогими точеними золотими ворітьми; Господар одягнений у білі шати, випрані в Дунаї, і сидить Він перед золотим столом, на якому лежать калачі з ярої пшениці тощо. Образ Господаря доповнює Бог Громовик, причому відомий він у кількох іпостасях: як воїн, пастух, хлібороб. Таким чином, уособлення земного буття людини — Господар, і сакралізація небесно-космічних її вимірів — Громовик, загалом створювали сукупний образ гармонійного творчого сущого: по-людськи (гуманно, як сказали б зараз) організованого, no-небесному вивищеному у його можливостях та досконалостях. При цьому Зоря, Хмара, Весна, Сонце — суть складові того патріархально-пасторального світу, в якому плин часу і плин життя завжди сприймаються як довершені, а світ — створеним для людини, щоб радувати й охороняти її. І навіть існування в цьому світі таємничих "темних зимових" сил не позбавляють його гармонійності, а людину — спокою; мавки, польовики, домовики, навіть упирі та вовкулаки лише нагадують людині час від часу, наскільки великою цінністю є оцей вивершений, досконалий світ, і як нерозумно було б допускати в ньому панування "темних" сил. А тому останні час від часу з'являються на обширі буття чи в душі людини^ і цим повинні зробити її кращою, чистішою. Тобто "темні зимові сили", окрім персоніфікації певних астрально-календарних явищ, були регулятором вчинків людини, яка, будучи у захваті від досконалості світу та буття, інколи зверхньо ставилася до прихованих у них підступів та незгод.
На подібному праміфологічному тлі, вочевидь, і виникає одна з перших сакральних систем українського народу, яка, мов айсберг, припливла до нас за течією часу і на поверхні якої проступали ледь помітні лише деякі частини. Про них ми пізніше дізнаємося з літопису Нестора-літописця: "І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним Перуна дерев'яного: а голова його була срібна, а вус — золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош". Це були старезні боги-кумири полян, деревлян, сіверян та інших праукраїнських племен, яких князь Володимир Великий, розбудовуючи могутню середньовічну державу, перемістив у стольний град, щоб і таким чином — духовно-світоглядним — об'єднати роди і племена у деяку спільноту. Та й у "Слові про Ігорів похід" давні русичі названі Даждь-божими онуками, що, зрозуміло, свідчить про виняткове місце цього Бога в житті наших предків. Нестор-літописець — християнин і чорноризець — звинувачує поганських богів у всіх смертних гріхах, і це зрозуміло: якщо люди творять поганським кумирам людські треби-жертви, то цілком виправданим є перехід До християнства, яке такі пожертви суворо засуджує. Та, на щастя, збереглися більш давні (принаймні з IX ст.) праукраїнські тексти — "Влес книги", з яких ми дізнаємось: Боги на Русі не беруть жертви людські ані животини, єдино плоди, овочі, квіти і зерна, молоко і суру питну, на травах настояне, і мед, ніколи живу птицю, ані рибу". Неважко помітити тому, хто хоч один раз бував на сільських тризнах, перераховано ті ж самі страви, що їх і нині виставляють українські жінки у важку годину.
"Влес книги" досить детально описують навіть первопочатки світу: "Даремно забуваємо добрі наші старі часи та ідемо, куди невідомо. А так ось ми поглянемо назад, а скажемо, що ми стидаємося Нави правої знати і навколо тирла відати і доуміти. Се бо Дажбо створив нам ове і це, яке єсть світ зорі, нам сяє. 1 в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була. Так оце душі пращурів суть, і ті світять зорями нам". У "Влес книгах" Наве і Яве — світи: перший — духовний, другий — матеріальний (порівняй: явний), а очі пращурів — зоряне небо, яке й нині мислиться вмістилищем чистих душ. Додамо, що народна пам'ять навіть на побутовому рівні зберегла знання про таких богів, як Цур (звідси: пращури, відцуратися) та Пек (прислів'я: цур тобі та пек). Мрець у цій системі універсуму — нав. Давньоукраїнські боги, дохристиянське минуле народу дійсно збереглися на найглибших рівнях його культури. Наприклад, давня молитва, записана на Поліссі, містить такі слова: "О Перуне, боже наш великий, заклинаємо тебе, оджени від землі нашої всяку нечисть — гради, блискавки, громи, зливи та всякі небажані зміни". А ось інший сюжет, де йдеться про Дажбога, цього разу віршований; його записано 1965 р. у с Підцир'є Камінь-Каширського району Волинської області:
"Ой ти соловейку, ти ранній пташку. Ой чого так рано із вир'єчка вийшов? Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав З правої ручейки і ключики видав, З правої ручейки — літо відмикати, З лівої ручейки — зиму замикати".
У цьому поетичному шедеврі є все: і вирій, і Дажбог, і творіння світу, і його згасання. Не випадково уже в наш час Левом Силенком, українцем з степової України, який більшу частину свого життя провів у США, зроблена спроба відновлення аутентичного праукраїнського світогляду з вірою у Єдиного Господа з ім'ям Дажбог. Свої синтези він робить на основі висновків філософа та етнолога Володимира Шаяна, втім не завжди посилаючись на них. "Осіяний Святим Духом, — пише Лев Силенко, — я почув голос предків рідних. Вони в ім'я спасіння нащадків покликали мене звістити РУНВіру (Рідну Українську Національну Віру) в Єдиного Господа з ім'ям Дажбог. Чому з ім'ям Дажбог? У достойного народу ім'я Господа рідне". Учитель Лев Силенко створив Писання РУНВіри — книгу "Мага Віра", в якій зібрав унікальні свідчення старовинності української духовності та її животворного впливу на мудрість "Авест", "Вед", "Біблії" тощо. У ній стверджується, що Дажбог — Свідомість Світу і Людина постала із Свідомості Світу, яка є водночас Самоволодіючою Всевишнього Силою, тобто Світлом, Безмежністю, Вічністю, Гравітацією, Дією. Дажбог — це дія, яка в людині творить хотіння жити, хотіння бачити себе в дітях своїх, хотіння працювати, учитися, само-стверджуватися і хотіння вмерти в обороні життя, в обороні племені свого, Дажбог — світло животворяще, свята правда. Він милосердний і справедливий всеправедний. Є в РУНВірі й оголошені закони правильного життя, свого роду моральний імператив — сім Законів правильного життя: 1) правильне мислення: Воля, Мета, Відвага; 2) правильне хотіння: Любов, Справедливість, Послідовність; 3) правильне виконання: Відповідальність, Точність, Дисципліна; 4) правильне ставлення до себе: Повноцінне "Я", Незалежне "Я", Узгоджене "Я"; 5) правильне харчування: Якісна пожива, Національне вариво, Обрядність; 6) правильна Любов: Співпереживання і Жертвенність, Ненависть і Ощадність, Душевна краса і Вірність; 7) правильна віра: Природне її народження, Блаженне розуміння, Правильне призначення.
Отже, чи в межах РУНВіри, чи в аналітичних працях науковців виразно виявляються величні обриси давньої системи уявлень про світ та людину, втім, уже достатньо сакралізованої. У цій системі вже діють не суто природні стихії або дбайливий господар на землі, але виявляються значною мірою відчужені від своєї природності, власне надприродні, всемогутні сили. Але навіть і цього разу одвічна земність і людськість світогляду давніх виявлялися досить виразно. Так, Перун, Стрибог, Волос, Сур, Див, Ярило, Купайло, Світовид та інші божества безпосередньо символізують якісь природні явища або галузі діяльності людини. Ще виразніше такий зв'язок простежується з поклонінням Ладі, Дані, Сонцю та Місяцю, що продовжують традиційну лінію на персоніфікацію світу з наступним переведенням поіменованих таким чином його складових із розряду унікально-особових до універсально-родових. Прикметно, що і на небосхил давній українець дивився як у дзеркало: і бачив там він не свою власну мармизу, а реальний, дещо романтично облагороджений, але ним облаштований земний устрій. Як і суходолом, Долають свої многотрудні верстви чумаки по Чумацькому шляху, використовуючи для цього Вози — Великий та Малий. Мов на подвір'ї, пантрує своїх курчат небесна Квочка, Коза, Пасіка, Волопас та інші сузір'я Доповнюють патріархальний уклад космічного життя. Так само, як і у власному полі, оре Господар Плугом небесну ниву і волочить її Бороною. Інакше кажучи, в тих сузір'ях, які сьогодні відомі нам, послідовно, як Молочний шлях, Велика та Мала Ведмедиці, Плеяди, Капелла, Волопас, Оріон, Кассіопея тощо, в українському світогляді напрочуд виразно відбивалися усталені земні цінності та пріоритети життя. Є у величному сонмі давньоукраїнських богів один, який вирізняється не лише тим, що зображення його збереглося до наших днів, а й тим, що посідав цей Бог виняткове місце навіть серед таких шанованих, як названі вище божества. Випадково, 1851 р. поблизу містечка Гусятин у Збручі було знайдено чотирьохликого кам'яного вистукана, так званого "збруцького ідола". Насправді це був Світовид (Святовид, Світовид, Свантевіт, Свантовітус тощо); про якого Гельмгольд, германський хроніст XII ст., писав у "Слов'янській хроніці": "Святовид, бог землі руської, отримав першість поміж усіма слов'янськими божествами... усі слов'янські країни визнають його богом богів: порівняно з ним усіх інших богів вважають немов би напівбогами".
Талановитий український етнолог М. Симашкевич, який одним із перших вивчав "збруцького ідола", так трактував його символіку: "Чотири голови цього ідола, ймовірно, позначали собою чотири країни світу і, поставленими з ними у зв'язок, чотири пори року; борода — ознака хмар, що застилають небо, меч — блискавка, їздці на коні та битви з ворожими силами — поетична картина швидкоплинної громовиці". Цікаво, що крім вершинного антропоморфного зображення, "збруцький ідол" містить ще два "пояси" людських барельєфів, з яких один виразно асоціюється з символікою плодючості та сімейного вогнища — матір'ю-Берегинею, а другий — з, напевно, козацькими, вусами, — очевидно, мав би уособлювати також і захисника землі рідної. Втім, самостійно вивчити Світовида може кожен, хто побуває в Києві: на Володимир-ській вулиці, поблизу собору св. Софії, знаходиться копія цієї унікальної знахідки. Світовид ночами бореться з силами пітьми, він же посилає на землю дощі й тепло, завдяки чому є і Богом плодючості, достатку. Водночас Світовид — захисник сущих, і його безжалісний меч карає будь-кого, хто порушив звичай або закон. Не випадково О. Афанасьев, російський етнограф кінця XIX ст., ототожнював Світовида з верховним богом давньогрецької міфології Зевсом. Відповідно були влаштовані і храми, присвячені Світовидові: в його капищі зберігали знамено, котре виносили надвір на випадок війни — це було знаком дозволу на воєнні дії; тут також тримали коня, на якому, вважали, бог їздить щоночі; був при Світовидові і ріг для вина, за яким свого часу судили про види на врожай; при храмі несли службу озброєні вершники (інколи до 300 воїнів), котрі забезпечували здобиччю грізного Бога.
Отже, коли давні слов'яни зобразили Світовида чотирьохликим, то, мабуть, мали на увазі передовсім те, що з поля зору верховного покровителя не випаде жоден клапоть рідної землі, ні вдень, ні вночі вона не залишиться без охорони та покровительства.
А ще Світовид — це мудрість, уособлення заглиблення людської гадки у таємничий внутрішній світ та охоплення безмежного світу зовнішнього. Тому й дивиться Світовид навсібіч, тому й бере на себе відповідальність не лише за спокій свого народу, а й розсуває для цього люду обшири буття, пізнання, розуміння світу. І це не "шито білими нитками", як може здатися, бо тисячі інших Світовидів ще зовсім недавно берегли спокій української землі. Ті постаті, які не зовсім справедливо іменують скіфськими, або половецькими "бабами" і які стояли на вивершеннях степових могил, насправді є типологічно спорідненими, якщо не тотожними, "збруцькому ідолові", І зовсім не випадково, що вони, ці Світовиди, ледь не єдині з небесних патронів, виготовлялися з каменю, бо самі вони уособлювали вічність і нескінченність буття, невимовний подив перед твердістю "книги природи". Взагалі, давній звичай українського народу насипати великі могили (кургани) приховує не лише якісь сакральні мотиви (пошанування знатного небіжчика, зокрема), хоча це, звісно, важлива причина. Арабський купець Ібн-Фадлан у 922 р. потрапив на похорон аристократа з Наддніпров'я. І, незважаючи на те, що сталася подія у далекому Ітилі, русичі не зрадили своїм звичаям: "...його пишно вбрали в найкращий одяг, посадовили в човен, що лежав на купі дерева, розіп'яли над ним шатро, поклали біля нього зброю, їжу й напої, били одну найкращу невільницю, що захотіла піти з ним до зеленого садка — Раю, й поклали її біля вмерлого, поруч з двома кіньми, двома коровами, собакою, півнем і куркою, потім все те, голосячи, спалили. Насипавши широку могилу, почали над нею пирувати — справлять тризну". Так само ховали знатну людину у скіфські часи і, як зазначає Геродот, "задля цього всі разом насипають над могилою великий горб; причому навперейми прагнуть зробити його якомога вищим". У запорожців також був звичай насипати над могилою померлого високий курган "для пам'яті знатної людини", на могилі ставити кам'яного хреста і виставляти білий прапор на знак бездоганної чистоти-лицарства небіжчика. Водночас могили насипали і з іншою метою, насамперед для спостереження. Такі могили відрізнялися від власне поховальних, а тому їх, як зазначає акад. Д. Яворницький, у народі називали "робленими" могилами — їх доповнюють і всілякі фортифікаційні споруди: насипи, шанці, рови, схрони, криївки тощо. Нерідко могили, справжні чи "роблені", подовжувалися спеціальними "фігурами", — шестиярусними, як правило, спорудами з однодонних обсмолених бочок, які, на випадок зовнішньої загрози Краю, запалювали. Менш поширеним, але також досить постійним був і звичай насипати могилу на відзнаку якоїсь визначної події у житті товариства чи народу: вже у наш час на землях Полтавщини виріс Курган скорботи в пам'ять про голодомор — геноцид 1932-1933 pp. Крім функціонального призначення, могили-кургани виконували непересічну ландшафтотворчу справу. Якщо майже вся українська земля являє собою рівнину, ледь пересічену, а запорізький степ з цього погляду ще більш "рівнинний", ніж країна взагалі, то могили-кургани істотно збільшували об'ємність довкілля. Причому це стосується як суто фізичних показників, так і показників візуально-оптичних. Інакше кажучи, могили вносили в український степ дискретність, роблячи його більш різноманітним, а також давали змогу посилити природні можливості людини, розширюючи його круговид. Відбувався своєрідний прорив до світу Космосу (Універсуму), коли сама земля тяглася вгору у прагненні подолати одвічну силу земного тяжіння У цьому сенсі могили-кургани відігравали призначення бути "синапсами", вузлами зв'язку між одним світом — природно-речовим і світом іншим — сакрально-ефірним. Вочевидь, щось подібне можна сказати і про найвідоміші з "могил" — єгипетські піраміди, врахувавши, зрозуміло, специфічні технологічні, астрономічні, сакральні та інші особливості спорудження цього одного з семи чудес світу. Та повернемося до давньоукраїнської міфології і звернемо увагу на ще один її шар, який знаходиться ніби осторонь головних язичницьких сюжетів, проте надзвичайно показовий з погляду притаманних народові пріоритетів життя. Мова йде про збережену Геродотом легенду щодо походження скіфів. Ось відповідний фрагмент з четвертої книги його "Історій": "За розповідями скіфів, їхній народ — наймолодший. А виник він таким чином. Першим мешканцем цієї ще безлюдної тоді країни була людина по імені Таргітай. Батьками цього Таргітая, як кажуть скіфи, були Зевс і донька ріки Борисфен (я цьому, звичайно, не вірю, незважаючи на їхнє твердження). Такого роду був Таргітай, а в нього було троє синів: Липоксаїс, Арпоксаїс і наймолодший — Колаксаїс. В їхнє царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира й чаша. Першим побачив ці речі старший брат. Ледь він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив й наблизився другий брат, і знову золото було охоплено полум'ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший брат, полум'я погасло і він відніс золото до себе в дім. Тому старші брати згодилися віддати царство молодшому". Ретельний, неупереджений читач може дістати з ге-родотового переказу чимало цінного матеріалу. Так, він може дізнатися, що наші предки походять від Світовида (згадаймо: Зевс тотожний Світовидові) та Дніпра, тобто злиття неба-мудрості та води-чистоти. Що сини Таргітая, який сам уособлює творіння сущого, є уособленням тих самих правічних начал: Колаксай — це Сонце-цар; Арпоксай — це ріка (вода) цар, а Липоксай — це Гора-цар. Інакше кажучи, скіфи є тими самими Дажбожими дітьми, онуками якого, за "Словом о полку Ігоревім", є людність України-Руси. Що, як і дотепер, успадковування в українському роду йде від батька до молодшого сина, а не до старшого, як це ми спостерігаємо і в Західній Європі, та й в Азії. І, що найважливіше: легенда виразно вказує на смисло-життєві начала буття народу: плуг, ярмо, сокиру і чашу. Дослідники, зокрема Д. С Раєвський (1977), вважають, що у даному разі маємо модель як Всесвіту, так і скіфського суспільства. Плуг і ярмо символізує землеробів та скотарів, сокира — воїнів, чаша трактується як символ служителів богів, тобто як уособлення стану духовенства — жерців. Поза сумнівом у будь-якому разі — виняткове місце належить атрибутам продукуючого господарювання (землеробства та скотарства), а саме: плуга з ярмом. Зрозуміло, що подібне акцентування смислів могло бути притаманне лише народові з осілим способом життя, з глибинними хліборобськими традиціями. А тому ще раз переконуємося у збереженні відповідних традицій від трипільського часу і до скіфської доби (й далі) і в тому, що суспільно-господарський устрій Великої Скіфії навдивовиж нагадував відповідні інститути як Київської Русі, так і Гетьманської України. Виразно відбилася вдача українців у культі плуга Від Бога вони очікували, звичайно, багато чого, але насамперед можливості працювати. Тому їхні стосунки з небом були не зв'язками типу "прохач — подавач", а досить рівними. І якщо в інших культурних традиціях від Бога жадали "мани небесної", тобто їжі, то в українстві покладалися на власні сили, на свою працю, підкріплену божественними знаряддями праці. Тим-то і був тут поширений культ Плуга, досить незвичний для інших земель, адже йдеться не про якусь істоту чи стихію, а "всього-навсього" про знаряддя праці. Цей "небесний Плуг" започаткувався 1 листопада і "падав" на землю у свято Сварога (25 грудня): у цей час він (плуг), по суті, переходить з вертикального стану до горизонтального, тобто стає у придатне для роботи положення (Я. Знойко, 1989). Нагадаємо, що зараз сузір'ю Плуга відповідає Оріон (до речі, небесний мисливець, що також засвідчує певні пріоритети). І та обставина, що Плуг падав на землю під час зимового сонцестояння, коли Сонце повертає на весну, коли починає відроджуватися життя, коли світлі сили перемагають зло і темряву, робить це знаряддя ключовим в утвердженні існування сущого. У даному контексті пізніше тлумачення цих днів як Різдва Христового зайвий раз переконує саме у такому, життєстверджуючому, сприйнятті небесного Плуга. Плуг виступає об'єднуючим началом головних стихій та сфер Універсуму. У своєму онтологічному втіленні він є засобом переходу від світу неорганізованого, хаосу (як традиційно розумілася природа) до світу впорядкованого, організованого, від світу природи до світу людини. Сакралізовании Плуг єднає космос і землю, породжуючи і відроджуючи буття й знову повертаючись у свій небесний затишок. Як дар Дажбога-Зевса, Плуг синтезує у собі не лише людську умілість, творчу наснагу людини, а й потенційне безмежжя творіння, поки що одержану як своєрідний Прометеїв дар. Насам» кінець, матеріал, з якого виготовлений Плуг, також недвозначно вказує на першорядність цього утвору. Св. апостол Іван Богослов свою благовість про Сина Божого починає так: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було слово". І дійсно, давнє Слово було підняте на незмірну височінь, адже сьогодні звичні "хмара", "сонце", "весна", "літо" тощо свого часу були Богом. Так оцінив давній українець місце цих явищ чи подій у своєму житті і назвав їх найвищим іменем. Згодом він вивів на небо і свої нові цінності, з-поміж яких знову ж таки трапляються такі, що зараз стали звичними: "плуг", "квочка", "віз", "волопас" тощо, подвоївши таким чином видимий світ і віддавши найвищу шану тому, що тримає людину у світі. У цьому обожненні феноменів природи та людського буття (як і засобів праці людини) виявилися глибинні рухи душі українського народу, втім, як і багатьох інших етносів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Архетипи екологічної культури» з дисципліни «Екологічна культура»
