Біосферний заповідник — така репрезентативна ландшафтна одиниця, яка має відповідати хоча б одному з наступних критеріїв: - унікальні угруповання чи території, що становлять винятковий інтерес; - приклади гармонійної організації ландшафту, що є наслідком традиційних способів організації земель; - приклади змінених чи деградованих екосистем, які можна відновити до більш-менш автентичних природних умов.
Сучасна світова мережа біосферних заповідників свідчить про виразне переважання суто репрезентативного принципу, тобто їхньої здатності представляти певні ландшафти, окремі класи екосистем. На початку 90-х років XX ст. у світі нараховувалося близько 300 таких заповідників, котрі, втім, репрезентують лише приблизно половину з усіх 192 біогеографічних провінцій планети. Інша частина провінцій не представлена взагалі, головним чином через наступні обставини: або внаслідок відсутності необхідних передумов для заповідання таких територій (відсутність коштів, політичної волі, соціальні колізії тощо), або через те, що відповідний клас систем втрачено практично повністю, і заповідати вже немає чого. Отже, на сьогодні відсутні бодай невеликі території, котрі могли б слугувати еталонними щодо певного класу екосистем.
Простежимо чинність викладеного на прикладі природи України. На її території виділяють, як правило, такі біогеографічні зони: - полісся (широколистяна зона), лісостеп, степ, - напівпустеля (сухий степ), - гори (Крим, Карпати, а також, з деякими застереженнями, Канів, Овруч, Товтри, Слов'янськ, Кременецькі гори та ін.).
При загальному незадовільному стані заповідної справи непогано (порівняно з іншими) репрезентовані Крим та Карпати, незадовільно — Полісся та Степ, вкрай незадовільно — сухий степ. А в багатьох біогеографічних хоріонах (територіальних підрозділах біосфери) заповідники взагалі відсутні. Це стосується Західно-Української та Лівобережно-Дністровської лісостепових провінцій, Молдавської північно-степової, Дністровсько-Дніпровської, Лівобережно-Дністровської, Приазовської та деяких інших степових провінцій, Новгород-Сіверської та Житомирської поліських провінцій. Таким чином, головну мету біосферного заповідання — "охорона природних територій та наявного там генного матеріалу" (Програма ЮНЕСКО "Людина і біосфера", проект № 8) — досягнуто лише незначною мірою.
Тотальні екокризи, крім панойкуменного виміру, мають ще один, надзвичайно негативний ефект, а саме: практично повне знищення автохтонної біоти в зоні інтенсивного виробництва. Звернемося до прикладу трансформації довкілля внаслідок функціонування такого породження індустріального суспільства, якими є металургійні комбінати. У сфері його впливу формується декілька зон антропогенного руйнування: 1) техногенна пустка: на площі приблизно 250-350 км кв гинуть рослини й тварини, відмирає органічна частка грунту, а сам він втрачає свої властивості; на 1 км кв грунту щороку випадає 20-30 т сульфатної сірки та 5-6 т металів; 2) дуже порушені екосистеми: на площі 500-1200 км кв переважна частина грунту оголена до мінеральних шарів, лише подекуди зустрічаються березові кущики; 3) істотно зруйновані північнотайгові екосистеми: займають площу 1-2 тис. км кв, і тут повністю винищена рослина-домінант (ялина); 4) початкова стадія деградації тайгових екосистем: кризовий стан таких екосистем на відстані до 50-60 км від комбінату; 5) найпочатковіша стадія деградації тайгових екосистем: навіть на відстані 80-90 км від епіцентру відчувається згубний вплив промислового об'єкта.
Таким чином, має місце дійсно тотальне руйнування первісних тайгових екосистем, і перетворення тих чи інших ландшафтів на повністю поруйновані чи деградовані. Про масштаби подібних впливів можна судити, порівнявши матеріали економічної географії щодо просторового розташування та поширення тих чи інших промислових об'єктів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Біосферний заповідник» з дисципліни «Екологічна культура»
