Стійкість ландшафту до антропогенно-техногенного впливу
Стійкість ландшафту до антропогенно-техногенного впливу визначається його здатністю проти-стояти цьому впливу та зберігати нормальне функціонуван-ня (здатність до відновлення після припинення техногенного впливу та повернення зі зміненого стану до нормального ре-жиму функціонування). Відновлення та самоочищення компонентів ланд-шафтів – початкова фаза відновлення і біогенезу, і природ-них ресурсів. Актуальність питань відновлення та самоочищення екосистем пов’язана з глобалізацією антропогенно-техногенного впливу на довкілля та потреби побудови науко-во обґрунтованих відносин з довкіллям. Це усвідомлення ан-тропогенно-техногенної стійкості ландшафту порушує пи-тання про її оптимізацію. Оптимізація цих процесів базується на результатах моніторингу та геоекологічному прогнозу-ванні стану довкілля. Завдання ландшафтно-екологічного прогнозування – узагальнення інформації про рівень стійкості ландшафту, умови та динаміку процесів самоочищення. Однак отримання саме цієї інформації є найскладнішою і недостатньо розроб-леною частиною прогнозування. Складність питання полягає у визначенні комплексного граничного стану ландшафту, що є межею його можливостей до самоочищення та збереження всіх популяцій живих організмів за умов відновлення ланд-шафту. Комплексність її оцінки в межах ландшафту полягає і в потребі урахування стану біотичного та абіотичних склад-ників кожного компонента ландшафту і всіх векторів антро-погенно-техногенного впливу, враховуючи їхній синергізм. Поняття стійкості ландшафту до антропогенно-техногенного навантаження в межах того чи іншого виду господарської діяльності стикається з визначенням межі еко-логічного ризику ландшафту. Існує мінімальна величина зовнішнього впливу, що зумовлює відмову екосистеми, – це потенціал саморегуляції природно-територіального комплек-су або ландшафту. Стійкість ландшафту до антропогенних змін залежить від часу та масштабу природокористування та їхніх змін, а та-кож від сучасних природних екзогенних, геохімічних, гравіта-ційних та інших процесів. Стійкість ландшафту у загальноте-оретичному випадку визначається за формулою (Шищенко, Гродзинський): St = ЅРs – ТЅt, де St -стійкість систем до чинника на момент часу t (t’, t’’ та інші); Рs – потенціал саморегуляції – максимальне зна-чення надійності системи; Т – енергія потенціалу саморегу-ляції Рs, що витрачається у момент часу t на стабілізацію ге-осистем. Схема оцінки стійкості ландшафту враховує зміни па-раметрів у часі (додаток А, рис. А.16). Існує багато підходів до визначення граничного рівня можливостей ландшафту до самоочищення та збереження всіх компонентів. Приклад таких оцінок – гранично допус-тимі концентрації хімічних елементів та групування їх у кла-си небезпечності за Держстандартом 17.4.1.02-83 «Охорона природи. Ґрунти. Класифікація хімічних речовин для конт-ролю забруднення». Загальнотеоретична неінформативність цих характе-ристик полягає в «аландшафтному» підході до їх визначення. ГДК не враховують головного принципу техногенної міграції – когерентності, тому цілком виправданим є уявлення більшості дослідників про їхню недостовірність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Стійкість ландшафту до антропогенно-техногенного впливу» з дисципліни «Ландшафтна екологія»
