СОЛОВЙОВ Сергій Михайлович (17(05).05.1820—16(04).10.1879) — рос. історик. Дійсний член Петерб. АН (1872). Професор (1847). Батько відомого реліг. філософа В.Соловйова. Н. в м. Москва. Походив із родини священика. Навч. в комерційному уч-щі та 1-й Моск. г-зії. Закінчив філос. ф-т Московського університету (1842). 1842—44 перебував за кордоном як домашній учитель дітей графа О.Строганова. Як вільний слухач відвідував лекції відомих учених у Берліні, Гейдельберзі (обидва міста в Німеччині) та Парижі (Франція). 1845 захистив магістерську дис. на тему: «Об отношениях Новгорода к великим князьям», а 1847 — докторську дис. на тему: «История отношений между русскими князьями Рюрикова дома». Від 1845 — у Моск. ун-ті: професор (1847— 79), декан історико-філол. ф-ту (1864—70), ректор (1871—77). Виступав на захист університетської автономії. Істор. погляди С. сформувалися під впливом Т.Грановського. У молодому віці захоплювався геґельянством і, водночас, був прибічником слов’янофілів. Згодом критично переглянув слов’янофільські візії, але підтримував дружні взаємини з багатьма адептами слов’янофільства. Належав до гуртка моск. західників, хоча в його поглядах помітне місце посідали й слов’янофільські ідеї. Історичний процес розглядав переважно в геґелівському дусі як послідовну зміну одних «історичних» народів іншими, зокрема відкидав позитивістську ідею безумовності сусп. поступу (див. Поступу теорії). Поділяв три-
факторну модель у репрезентації істор. життя: геогр. середовище, природа племені та виховання. Прихильник геґельянського органіцизму в репрезентації світу історії. Висвітлював історію рос. народу в контексті його державності, проте розглядав державу як «природний продукт народного життя». Тримався думки, що д-ва і народність, як складові історії Росії, нерозривно пов’язані між собою. Наголошував на необхідності вивчення держ. форм у найтіснішому зв’язку з історією сусп-ва, передусім у руслі тих змін та перетворень, які вносили до його істор. життя урядові інституції. Водночас С. уникав протиставлення історії д-ви та землі, історії д-ви і народу. Зосереджував свої дослідницькі інтенції на реконструкції як держ., так і сусп., побуту. На думку С., поступовий перехід громад. укладу в побут державний, послідовне перетворення племен у князівства, а князівств — у єдине держ. ціле, становлять сенс рос. історії. Вважав, що рос. історію не варто жорстко диференціювати чи поділяти на окремі частини, періоди, етапи, а, навпаки, слід з’єднувати відмінні просторово-хронологічні сегменти, концентрувати увагу на їхніх генетичних зв’язках та на безпосередньому наступництві держ. і сусп. форм. С. тлумачив кожне явище, подію чи факт із перспективи каузального ланцюга внутр. причин і лише опосередковано оперував контекстами зовн. впливів. Відводив особливу роль геогр. середовищу та колонізаційному процесу в дусі нім. географа К.Ріттера, в яких убачав витоки засадних цивілізаційних відмінностей в історії Росії та Зх. Європи. Автор численних праць з рос. історії, зокрема монументальної «Истории России с древнейших времен» (т. 1—29, М.— СПб., 1851—79), яка стала знаковою студією у творенні рос. гранд-наративу. С. належить і низка студій з укр. минувшини, переважно 17—18 ст., зокрема розвідки, присвячені козацтву, королю Данилу Галицькому, гетьманам І.Виговському та І.Мазепі, архієпископу Л.Барановичу, а також окремі статті з обсягу джерел, у т. ч. про достовірність лі-
топису С.Величка та ін. Укр. минуле С. репрезентував у заг. конструкції рос. історії. Не раз полемізував із М.Костомаровим щодо істор. ролі козацтва, нар. рухів та ін. Зокрема, С. обстоював тезу, що рос. бунти поч. 17 ст. були звичайною реакцією всіх антидерж. сил і елементів на успішний процес централізації Росії. Визнавав тільки одну-єдину істор. заслугу козацтва — завоювання Сибіру під кер-вом Єрмака. Апологія централістичної візії історії Росії та геогр. детермінізму С. піддавалася критиці в студіях В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Максимовича та ін. Праці: О летописи Величка как источнике малороссийской истории. «Отечественные записки», 1844, № 3; Даниил Романович, король галицкий. «Современник», 1847, т. 1; Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу. «Отечественные записки», 1848, № 11—12; 1849, № 2; О некоторых рукописях и редких печатных сочинениях XVI— XVII вв., относящихся к истории Малороссии. «Библиографические записки», 1858, т. 1, № 9; Гетман Иван Выговский. «Отечественные записки», 1859, № 11; Уния, казачество, раскол: 1) Коялович М. Литовская церковная уния; 2) Костомаров Н. Богдан Хмельницкий; 3) Щапов А. Русский раскол старообрядства. «Атеней», 1859, т. 2, № 8; Малороссийское казачество до Богдана Хмельницкого. «Русский вестник», 1859, № 2; Мазепа. Там само, 1860, № 8; Лазарь Баранович. «Православное обозрение», 1862, т. 7, № 2; История падения Польши. М., 1863; Наблюдения над исторической жизнью народов. «Вестник Европы», 1868, № 12; 1869, № 12; 1871, № 1, 12; 1873, № 2; 1874, № 4; 1875, № 4; 1876, № 5; Император Александр Первый: Политика, дипломатия. СПб., 1877. Літ.: Милюков П. Юридическая школа в русской историографии (Соловьев, Кавелин, Чичерин, Сергеевич). «Русская мысль», 1886, № 6; Безобразов П.В. С.М. Соловьев: Его жизнь и учено-литературная деятельность. СПб., 1894; Иллерецкий В.Е. Сергей Михайлович Соловьев. М., 1980; Иллерецкая Н.В.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СОЛОВЙОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
