СЕРДЮКИ — козаки найманих піх. (сердюцьких) полків у Лівобережній Україні в останній чверті 17 ст. — 1-й чверті 18 ст. Від реєстрових козаків вони відрізнялися комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності, водночас мали спільну з реєстровими (городовими) козаками організацію і кер-во. Створені для суто поліційного призначення наприкінці 1660-х рр., вони до кінця століття перетворилися на частини регулярної армії із широкими військово-політ. функціями. Перші наймані козац. загони з’явилися ще за гетьманства І.Виговського. Вони згадуються в Гадяцькому договорі 1658. Створення найманого полку (1 тис. осіб) передбачалося 23-м пунктом Глухівських статей 1669. У Конотопських статтях 1672 ішлося про ліквідацію найманого війська, однак новообраний гетьман І.Самойлович із цим не пого-
дився й утримував компанійський (кінний) полк на чолі з полк. І.Новицьким. Під час обрання гетьманом І.Мазепи (1687) були присутні 4 сердюцькі полки. За своїм чисельним складом наймані полки були меншими від реєстрових. У них налічувалося від 400 до 700 осіб, а сотень — від 3 до 8. Деякі полки через якийсь час припиняли своє існування, а потім відновлювалися знову. Принцип комплектування найманих, зокрема сердюцьких, полків був добровільний. Набирали охочих із вихідців Правобережної України — селян, міщан — та іноземців — волохів, сербів, хорватів, німців, поляків. Заборонялося приймати до охотницьких полків селян, які втекли від державців; осілих лівобереж. посполитих — тяглих селян, а також реєстрових козаків. Для того, щоб потрапити до реєстру сердюцького полку, кандидат мав пройти випробування «молодиком». Внутр. структура найманих полків була подібна до реєстрових, тобто вони поділялися на сотні й курені (десятки) на чолі із сотниками та курінними. Очолював полк призначений гетьманом полковник, який при цьому одержував клейноди — бунчук, пернач, прапор, печатку. До полкової старшини входили: осавул, обозний, писар. Як у реєстрових, так і в найманих полках були цирульники, музиканти, до складу яких входили: барабанщики, літавристи, «скрипники», сурмачі. Керував сердюцькими полками безпосередньо гетьман, і тільки перед ним вони звітували про виконання того чи ін. завдання. На відміну від реєстрових вони не мали постійної території дислокації. Жили полчани на квартирах у міщан, селян, а часом — і в козаків, хоч останні й були увільнені від постоїв. Сердюцькі полки були на повному забезпечені в гетьман. правлінні, а полчани отримували повне продовольче та амуніційне утримання. Для виплати грошей сердюкам 1678 були введені оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою. Основу особистого озброєння воїнів сердюцьких полків, як і реєстрових козаків, становила вогнепальна зброя — рушниця і пістоль. Застосовува-
лася й холодна зброя — шабля, шпага, кий тощо. Гетьман. охорона — полк сердюків і рота жолдаків — мали однотипний одяг: білі (габові) свити, сині шаровари, сіру смушеву шапку із синім або червоним шликом. С. брали участь у далеких та близьких походах, охороняли гетьман. резиденцію і ген. артилерію в Глухові, прикордонні митниці, зокрема, загони С. стояли біля Переволочної, де збиралася індукта. Поліцейські функції полягали в тому, щоб затримувати селян-утікачів. Ліквідовані сердюцькі полки за царським указом від 4 липня 1726. Літ.: Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті ХVII ст. «ЗНТШ» (Львів), 1993, т. 225; Сокирко О. Лицарі другого сорту. К., 2006. І.Л. Бутич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕРДЮКИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»