СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА — поняття, поширене в марксистській історіографії для визначення найбільш значних народних рухів епохи середньовіччя, переважно пізнього, і раннього Нового часу в різних країнах Європи та в деяких неєвроп. країнах, й наук. концепція цих рухів. Було введене в наук. обіг Ф.Енгельсом 1850 у праці «Селянська війна в Німеччині», присвяченій великому повстанню нім. селян 1524—25. Поширене в радянській історіографії, особливо у повоєнний період у дослідженнях рос. історії. До селянських війн зараховували повстання під проводом С.Разіна 1667—71 та О.Пугачова 1773—75, І.Болотнікова 1606—07, події Смутного часу поч. 17 ст., а також Булавінське повстання 1707— 1709. Теор. осмислення дотичних істор. процесів спиралося на формаційну та класову метатеорію, поширену в рад. історіографії. У зв’язку із цим сел. війни розглядалися як найвища форма класової боротьби селянства, що була характерна для феод. суспільно-екон. формації на пізній стадії її розвитку. 300-річчя Разінського та 200-річчя Пугачовського повстань у 2-й пол. 1960-х — 1-й пол. 1970-х рр. актуалізували проблему сел. війн у рад. історіографії. Відбулися дис-
кусії, в ході яких були виокремлені їхні характерні риси: розмах нар. боротьби, що охоплював значну частину території й населення країни, та особливо жорстокий характер і затятість. Зазначалося, що сел. війни подолали локальність, характерну для ін. форм нар. боротьби в зазначену епоху. Окрім селян, до боротьби приєднувалися ін. верстви населення, насамперед козаки та посадські люди, деяка частина дрібних «служилих людей». Обґрунтовувалася можливість поєднати в ході С.в. боротьбу селян проти гнобителів і визвол. рух. Зверталася увага на те, що боротьба повсталих відрізнялася особливою впертістю, дискутувалася проблема можливості постановки в ході т. зв. огороджування питання про владу в державі. Уточнювалося питання про характер С.в., зокрема про репрезентацію в ході подій інтересів добуржуазних елементів, про ідеологію, «програму», настрої та сподівання повсталих. Причини сел. війн здебільшого пов’язувалися з погіршенням становища селян та ін. верств населення. Так, напр., С.в. під проводом С.Разіна пояснювалася як відповідь селянства країни на завершення процесу юрид. оформлення кріпосного права 1649 за Уложенням царя Олексія Михайловича. С.в. під проводом О.Пугачова пояснювалася погіршенням становища кріпосних селян після видання низки законів наприкінці царювання імп. Єлизавети Петрівни та в перші роки правління Катерини II. Особливістю С.в. як форми нар. боротьби було те, що вона нерідко починалася не на території, де селянство перебувало в найбільш пригнобленому стані, а навпаки — на території, де населення було найбільш вільним. Тому сел. війни під проводом С.Разіна, К.Булавіна та О.Пугачова починалися на Дону чи на Яїку (нині р. Урал), де проживало козацтво, яке мало відносну свободу та свою військ. організацію. Те ж саме стосується Визвол. війни в Україні та Білорусі 1648—54 (Національна революція 1648—1676), організатором якої було козацтво українське. У цьому зв’язку ставилося питання
про істор. значення сел. війн, причому зверталася увага на прогресивні наслідки нар. боротьби для подальшого розвитку сусп-ва. Так, підкреслювалося, що пам’ять про С.в. та загроза її повторення змушували феодалів і держ. владу обмежувати феод. гноблення. Наголошувалося на негативних наслідках поразки С.в. у Німеччині 1524—25, де її поразка, як підкреслювалося в історіографії, призвела до посилення влади князів та консервації роздробленості країни. Із поразкою С.в. під проводом Д.Дожі в Угорщині пов’язували розгром угор. військ турками в 1526 в битві при Могачі (Угорщина), оскільки феодали не наважилися озброїти селян, а угор. дворянське військо було занадто малочисельним, щоб протистояти туркам. Щодо причин поразок більшості сел. війн основну з них правомірно вбачали в неорганізованості повсталих у порівнянні з їхніми суперниками, які спиралися на силу д-ви. При цьому відзначалося, що в ході сел. війн проявлялися деякі риси організації повсталих. Загалом сел. війни розглядалися як різновид громадян. війни свого часу. Нарешті, зверталася увага на міжнар. значення сел. війн, оскільки ці події викликали відгуки за кордоном, про них повідомляли автори з різних країн. Істор. значущість сел. війн часто-густо пов’язувалася з тим, що вони знаходили відображення в різних формах нац. к-ри та міцно зберігалися в нац. істор. свідомості в міфологізованому вигляді, причому керівники та деякі учасники цих повстань розглядалися як національні герої. Марксистська історіографія зараховувала до сел. війн події, що відбувалися не лише в Росії 17—18 ст. та Німеччині 16 ст., але і в ін. країнах. До найбільш ранніх з них належали С.в. в Китаї під проводом Хуан Чао 874— 901, «Жакерія» — повстання франц. селян 1358, повстання Уота Тайлера в Англії 1381, гуситський революц. рух у Чехії 1419—37, Дожі Дєрдя повстання 1514 в Угорщині. Ряд сел. війн, за рад. історіографією, відбували-
515 СЕЛЯНСЬКА
516 СЕЛЯНСЬКА
ся в Новий час: 1626 — у Верхній Австрії, 1653 — у Швейцарії. Сел. війнами вважалися два повстання китайс. селян: 1623—45, яке спричинило повалення династії Мін, і повстання тайпінів 1850—64. В «іспанській» Пд. Америці С.в. вважали нар. повстання Тупака Амару 1780—83 у Перу. Концепція С.в. як масового нар. руху епохи середньовіччя та раннього Нового часу склалася в умовах, коли існували інші, більш ранні, концепції цих рухів. У рос. історіографії 18 ст. сформувалася концепція повстання як антидерж. руху козаків і селян. У концепції історії Росії державницької школи середини — 2-ї пол. 19 ст. такі повстання пояснювалися протестом проти державності та порядку найбільш «темних» сил старого сусп-ва, до яких перш за все зараховували козаків, котрі намагалися законсервувати сусп. відносини, що віджили, виступали проти зміцнення державності й порядку та були схильні до розбійного способу життя. У ранній рад. історіографії до серед. 1930-х рр. найбільш значні нар. рухи пов’язувалися з теорією торг. капіталізму й характеризувалися як сел. революції. Перевага марксистської концепції С.в. перед більш ранніми концепціями бунтів полягала у тому, що вона базувалася на глибокому соціально-екон. аналізі сусп. структур. Вона давала можливість виділити соціальну спрямованість масових нар. рухів, класову структуру сусп-ва і характер класових протиріч, особливості соціальної політики д-ви, які призвели до таких рухів. Спираючись на цю концепцію, історики аналізували становище селянства та ін. верств, які брали участь у С.в. Рад. історики, котрі поділяли концепцію С.в., не завжди достатньо чітко відрізняли сел. війни від ін. нар. рухів того часу, що приводило до розширення тлумачення цього істор. явища. Як наслідок, після появи наприкінці 1940-х рр. фундаментального дослідження І.Смирнова «Повстання Болотнікова» та дискусії між ним і О.Зиміним наприкінці
1950-х рр. С.в. стали визнавати масовий нар. рух Смутного часу. В один ряд із сел. війнами поставили Булавінське повстання 1707—09 після виходу на поч. 1960-х рр. монографії О.Под’япольської «Восстание Булавина: 1707—1709 гг.» Із поч. 1980-х рр. у пізній рад. історіографії концепція подій поч. 17 ст. в Росії та Булавінського повстання 1707— 09 як сел. війн зазнала критики. Р.Скринніков та О.Станіславський не бачили в подіях «Смути» особливої сел. специфіки, оцінювали їх як громадян. війну. М.Павленко, О.Усенко, В.Лесін вважали Булавінське повстання 1707—09 виступом донських козаків і не вбачали в ньому такої важливої ознаки С.в., як участь селян. У повстанні під проводом С.Разіна ознаки С.в. відмічалися тільки в подіях 1670, коли рух охопив повіти Поволжя, переважно із сел. населенням. Повстання О.Пугачова було С.в. короткий період літа 1774, коли його військо проходило правим берегом Волги, населеним кріпосними селянами. Одним із недоліків концепції С.в. був схематизм, пов’язаний із перебільшенням сел. специфіки рухів і, зокрема для Росії, — антикріпосницьких мотивів боротьби. Проте соціальний та етнічний склад учасників подій був досить строкатим. Власні мотиви для участі в боротьбі мали козаки, міське населення, населення окраїнних територій. Давався взнаки конфесійний фактор, найбільше в Німеччині, де сел. рух збігся в часі з реліг. реформацією. У Росії дія цього фактору проявилася в участі в сел. війнах старообрядців, яких було немало серед донських та яїцьких козаків. Зберігаючи свою прихильність концепції С.в., багато рад. вчених успішно долали її обмежений класовий характер. У працях О.Чистякової, О.Под’япольської, А.Манькова, І.Степанова, В.Мавродіна, О.Пронштейна, І.Рознера, В.Буганова, А.Андрущенко, А.Сахарова, Є.Заозерської були висвітлені причини участі козацтва в нар. повстаннях та його роль у цих подіях. Був зроблений висновок про роль козацтва як «організатора та іні-
ціатора» масових нар. рухів та про його значення в них. Разом із тим, відділити козачий рух від селянського, виявити принципову різницю між козачими військ. формуваннями та селянською громадою, несумісність козачого та селянського способів життя радянські історики не змогли. У рамках концепції С.в. рад. істориками розглядалися деякі крупні нар. рухи в нац. окраїнах Росії. Із серед. 1980-х рр., в умовах кризи марксистської формаційної та класової метатеорії та пов’язаної з нею рад. істор. науки, у рос. історіографії стали помітними криза концепції С.в. та намагання віднайти принципово ін. концепцію історії нар. рухів пізнього середньовіччя та раннього Нового часу. Критика цієї концепції визначалася тим, що вона найтіснішим чином була пов’язана з теорією феод. формації та класової боротьби у феод. сусп-ві, із поширенням кріпосницьких відносин. Утім, поширення в європ. істор. науці прагнення зрозуміти людину, сусп-во минулого крізь призму притаманної їм к-ри засвідчило, що в межах концепції С.в. історія нар. рухів не веде до адекватного сприйняття подій, що відбувалися. Розвиток істор. науки в Європі показав, що логічні реконструкції можливо здійснити не лише завдяки соціальному аналізові, але і шляхом всебічного вивчення системи цінностей та ментальності учасників нар. рухів, основ їхньої к-ри. У зв’язку із цим актуалізувався концепт «бунту»/заколоту/повстання, притаманний розумінню подій їхніми учасниками та сучасниками. Одночасно концепт зазнав принципового переосмислення. Поперше, воно спиралося на те, що події розглядалися з урахуванням особливостей Росії, які зумовлювали відмінність «бунту» рос. селян та ін. верств населення від масових нар. рухів у країнах Заходу та Сходу. По-друге, рос. «бунт» розглядався не стільки в контексті історії розвитку д-ви, скільки як складний культурноістор. феномен, характерний для Росії. По-третє, висунення нової концепції супроводжувалося не-
обхідністю подолання істор. міфологем, пов’язаних із цими рухами, зокрема концепції С.в. Найбільш яскраве вираження ця концепція знайшла в працях сучасних рос. істориків: В.Соловйова про повстання С.Разіна та В.Мауля про пугачовське повстання, О.Усенка про психологію соціального протесту в Росії. Концепція С.в. визнавалася ними як одна з наук. концепцій історії цих рухів. Вона, на їхню думку, давала пояснення їх соціальної суті, однак не була спрямована на розкриття культ. моделі цього складного явища, його зв’язку з ментальністю і к-рою людини та сусп-ва того часу. Відповідно, із точки зору сучасної історіографії, концепцію С.в. вони визнавали застарілою, що страждала схематизмом, не була спрямованою на розкриття культурно-цивілізаційних особливостей нар. боротьби в окремих країнах. Концепція С.в. тісно пов’язана з історією України. Багато з подій С.в. поч. 17 ст. в Рос. д-ві проходили на території Пн. України. Восени 1604 та взимку 1604/05 населення цієї території надало активну підтримку Лжедмитрію I в його боротьбі за рос. престол. Завдяки цій підтримці він зміг оговтатися від поразки, якої завдали йому воєводи рос. царя Бориса Годунова в січні 1605 при Добриничах (нині Суземському р-ні Брянської обл., РФ). У червні 1606 в Путивлі розпочалося повстання під проводом І.Болотнікова. Запороз. козаки перебували у складі військ Лжедмитрія I та в Тушинському таборі Лжедмитрія II від 1608 до поч. 1610 під Москвою. 1618, на заключному етапі «Смути» в Росії поч. 17 ст., запорожці на чолі з П.Конашевичем-Сагайдачним брали участь у поході королевича Владислава Ваза на Москву, після невдачі якого між Моск. д-вою та Річчю Постолитою було укладено Деулінське перемир’я 1618. Як С.в. в історіографії розглядалася й Визвол. боротьба в Україні та Білорусі під проводом Б.Хмельницького. У цьому величезному нар. русі в Україні, який до того ж мав визвол. характер, важливу роль відігравав соціаль-
ний підтекст, пов’язаний з існуванням принизливого феод. гноблення укр. селян у маєтках польс. магнатів та катол. церкви. У С.в. під проводом С.Разіна брали участь українські та донські козаки. Вони згадуються в джерелах як «хохлачі». Повстанці діяли в межах Бєлгородської та Ізюмської засік. У серпні — на поч. вересня 1670 загін донських козаків-повстанців на чолі з отаманами Ф.Шандрою та Ф.Колчевим, який пересувався проти течії Дону, був підтриманий частиною острозьких «черкас». На сторону повсталих перейшов полковник острогозьких «черкас» І.Дзиковський. Містечка Острогозьк та Ольшанськ (нині с. Верхній Ольшан Острогозького р-ну Воронезької обл., РФ) на короткий час захопили повсталі, проте 10 вересня повстання в Острогозьку було придушене, І.Дзиковський, Ф.Колчев, ін. козаки були страчені. 1 жовтня 1670 донські козаки-повстанці на чолі з отаманом Леском Черкашеніним зайняли Маяцький (нині с. Маяки Слов’янського р-ну Донец. обл.) та Царев-Борисов (нині с. Червоний Оскіл Ізюмського р-ну Харків. обл.), 16 жовтня — Балаклію, Зміїв та Мерефу, надіслали «прелестное письмо» («лист-звернення») мешканцям Харкова. Під їхнім впливом у Богодухові відбулося повстання, а бєлгородський воєвода кн. Г.Ромодановський повідомляв про появу «воровських козаків» на крайньому заході Ізюмської засіки під Полтавою та Гадячем, а також — Конотопом і Черніговом. 5 листопада 1670 в битві під Маяцьким та Царевим-Борисовим повсталі були розбиті каральним загоном полк. Г.Косагова та запороз. козаками на чолі з ген. осавулом Війська Запорозького М.Гвинтовкою. Булавінське повстання, котре розглядалося в історіографії як С.в., почалося на території України зі вбивства повсталими донськими козаками в Шульгинському городку (нині с. Шульгинка Старобільського р-ну Луганської обл.) на Айдарі (прит. Сіверського Дінця, бас. Дону) 9 жовтня 1707 командира карального полку полковника
кн. Ю.Долгорукова та розгрому карателів. Незабаром під Зактоновим городком на Айдарі віддані уряду козаки завдали поразки повстанцям, які втекли на Чортомлицьку Січ, де їх підтримала частина козаків і де вони перезимували. У березні 1708 булавінці повернулися з Чортомлицької Січі на Дон, і разом із ними пішла частина запороз. козаків, котрі взяли участь у подальшому повстанні на Дону. За вказівкою рос. царя Петра I карателям належало спустошити городки донських козаків по Сіверському Дінцю вище Луганського городка (нині смт Станиця Луганська Луган. обл.). Пізніше ця територія була відібрана рос. урядом від Всевеликого Війська Донського. Керівник цього повстання, К.Булавін, був козаком Трьохізбенського городка (нині с. Трьохізбенка Слов’яносербського р-ну Луган. обл.) на Сіверському Дінці, на території України. Низку суттєвих ознак С.в. мало значне повстання українських селян 1768 — Коліївщина під проводом М.І.Залізняка та І.Гонти. У сучасній рос. та укр. історіографії як сел. війни розглядалися деякі великі нар. рухи новітнього часу, які розгорнулися в період громадян. війни в Росії та Україні. Це — повстання селян Тамбовської губ. 1920—21 під проводом есера А.Антонова проти продрозкладки, відоме в рад. історіографії як «Антоновщина». В Україні та частково на Дону це був рух під проводом Н.Махна, який у рад. історіографії мав назву «махновщина». Підкреслювалося, що обидві ці сел. війни були породжені політикою «воєнного комунізму», яка проводилася рад. владою. Взагалі, паралельно зникали селянство як сусп. клас та селянські війни, але процес у різних країнах відбувався не синхронно. Раніше всього — в Англії в період «огороджування», пізніше всього — на території колиш. СРСР і, зокрема, в Україні, у ході колективізації сільського господарства. Літ.: Гуслистий К.Г. Коліївщина: Історичний нарис. К., 1947; Энгельс Ф. Крестьянская война в Германии. В кн.: Маркс К., Энгельс Ф. Со-
517 СЕЛЯНСЬКА
518 СЕЛЯНСЬКА
чинения, т. 7. М., 1956; Мавродин В. Крестьянская война в России в 1773— 1775 годах: Восстание Пугачева, т. 1. Л., 1961; Крестьянская война в России в 1773—1775 годах: Восстание Пугачева, т. 2—3. Л., 1966—70; Смирнов И.И. и др. Крестьянские войны в России XVII—XVIII вв. М.—Л., 1966; Степанов И.В. Крестьянская война в России в 1670—1671 гг., т. 1 — т. 2, ч. 1. Л., 1966—72; Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст.: Збірник документів. К., 1970; Мимо Д.І. Селянська війна під керівництвом Степана Разіна (до 300-річчя від дня початку). «УІЖ», 1970, № 4; Заозерская Е.И. Восстание Степана Разина (общий обзор). В кн.: Крестьянские войны в России XVII—XVIII веков: Проблемы, поиски, решения. М., 1974; Рознер І.Г. Селянська війна 1773—1775 pp. у Росії та її вплив на Україну. «УІЖ», 1974, № 12; Корецкий В.И. Формирование крепостного права и первая крестьянская война в России. М., 1975; Сергієнко Г.Я. Селянська війна в Росії під проводом К.О. Булавіна і піднесення антифеодальної боротьби на Україні. «УІЖ», 1977, № 9; Пронштейн А.П., Мининков Н.А. Крестьянские войны в России XVII— XVIII веков и донское казачество. Ростов-на-Дону, 1983; Павленко Н.И. К вопросу о роли донского казачества в крестьянских войнах. В кн.: Социально-экономическое развитие России: Сборник статей к 100-летию со дня рождения Н.М. Дружинина. М., 1986; Буганов В.И. Очерки истории классовой борьбы в России XI—XVIII вв. М., 1988; Скрынников Р.Г. Россия в начале XVII в.: «Смута». М., 1988; Станиславский А.Л. Гражданская война в России XVII в.: Казачество на переломе истории. М., 1990; Терещенко Ю.І., Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні: 1918—1921. К., 1991; Соловьев В.М. Анатомия русского бунта: Степан Разин: Мифы и реальность. М., 1994; Усенко О.Г. Психология социального протеста в России XVII— XVIII веков, ч. 1—3. Тверь, 1994—97; Мауль В.Я. Харизма и бунт: Психологическая природа народных движений в России XVII—XVIII веков. Томск, 2003; Степанков В. Селянська війна 1648 — першої половини 1652 років: Основні події, періодизація, особливості, наслідки. В кн.: Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.), вип. 5. К., 2005; Чоп В.М. Запорозьке козацтво та махновське повстанство: Пошуки традицій та історичних паралелей. В кн.: Козацька спадщина: Альманах Інституту суспільних досліджень, вип. 2. Дніпропетровськ, 2005. М.О. Мінінков.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
