СЕЛО — значний за територією і кількістю житлових будівель населений пункт неміськ. типу, більшість мешканців якого займаються сільс. госп-вом. Також сумарне означення тієї частини
510 СЕЛО
населення, яке живе із сільс. госп-ва. С. — стародавній тип поселення, широко відомий серед усіх слов’ян. Виникнення С. пов’язане з розпадом родоплемінного ладу і утворенням територіально-сусідських об’єднань. Відома з часів Київської Русі «верв» була не родоплемінною організацією, а досить значною громадсько-територіальною одиницею, яка колективно володіла землями і здійснювала самоуправління, хоча члени її вели індивідуальне госп-во. Тобто верв становила кілька поселень, об’єднаних навколо певного центру. За пізнього середньовіччя С. було адм. і госп. центром феод. володіння, ознакою чого був панський двір. Наявність при більшості таких дворів церкви обумовило пізніше (19 ст.) визначення С. як великого сільс. поселення із церквою, госп. й адм. центру для сусідніх поселень. Згодом на Україні утворилися ін. типи сільс. поселень: виселки — поселення, які відокремилися від С. або виникли на нових місцях, відображаючи різні етапи освоєння земель; слободи; хутори (дворища, дими) — однодвірні невеликі оселі, формування яких пов’язане з розвитком капіталіст. відносин у сільс. госп-ві. Деякі сільс. поселення звалися кутками (таку ж назву мали окремі частини С.), селищами або землями. Серед малодвірних поселень укр. Степу можна назвати тимчасові, розташовані поза Січчю, оселі запороз. козацтва — зимівники. Формування сіл в Україні та їхній істор. розвиток відбувалися відповідно до вимог с.-г. вир-ва, можливостей раціонального здійснення процесів життєдіяльності, зокрема зручності розміщення щодо оброблюваних земель, транспортних шляхів, водних ресурсів, рельєфу, ґрунтів, рослинності. Крім того, розвиток сільс. поселень був пов’язаний із цілим комплексом вироб., госп. і правових норм. У заг. вигляді дослідники розрізняють такі осн. типи топографічного розміщення С.: прирічковий, приозерний, яружно-балочний, водоподільно-степовий. У плануванні сіл, тобто розташуванні в них вулиць,
майданів, осель, а також їх забудові, виділяють осн. види: гніздові, кучові, безсистемні, рядові, вуличні та ін. Найдавніші поселення в Україні групувалися гніздами поблизу річок. Одна або кілька таких осель належали до давньої спорідненої спільності — т. зв. великої родини, або патронімії. Як релікт такі поселення в майбутньому увійшли до складу різного типу багатодвірних сіл. Про наявність патронімічних пережитків свідчить значна кількість мешканців багатодвірних поселень 19—20 ст. з однаковими прізвищами. З розвитком продуктивних сил і розпадом племінно-родової організації поселення, засновані на кровній спорідненості, поступаються місцем територіально-сусідським. Виростаючи з однодвірного поселення, С. могло формуватися без будь-якого плану, тобто утворювати вільні, безсистемні або кучові поселення. Такі села були найпоширеніші в Україні. Вони виникали на певній відстані від річок або доріг, на вододілах і в гірських районах. Органічно поєднані з навколишнім середовищем, потопаючи в зелені, з церквами, вітряками, вибіленими хатками під солом’яними стріхами, надзвичайно привабливі, вони були своєрідною нац. ознакою України. Згодом будівлі почали зводити в один ряд, уздовж річок, пізніше — доріг (рядове планування), дальшим розвитком чого стала поширена дотепер вулична забудова. Масове формування багатодвірних поселень в Україні відбувалося, починаючи з 14 ст. Для пн. регіонів, передусім Полісся, характерні поселення вуличного планування, які виникли в процесі закріпачення селян і відчуження їхніх земель у 15—16 ст. На теренах, де процес закріпачення відбувався менш інтенсивно, зокрема на Середній Наддніпрянщині, довше зберігалися первісно-общинні пережитки, з якими була пов’язана безсистемна забудова. У лісостепу, як наслідок послаблення кріпацтва, існувала займанщина, яка також супроводжувалася формуванням безсистемних поселень. З припи-
ненням займанщини (18 ст.) та розширенням поміщицької колонізації тут поряд із безсистемною забудовою збільшилася кількість вуличних поселень. Крім них, існували також кругові, радіальні, рядові поселення і різні сполучення всіх зазначених форм. На їх утворення значною мірою впливали природні умови. Зокрема, в місцевостях, порізаних ярами, і за нових умов утворювалися безсистемні вулиці, у вузьких долинах річок — рядові поселення, в гірських долинах Карпат — безсистемні або однодвірні, типу «ґражди». Степова частина України поділяється на дві зони: північну, де переважала нар. колонізація, з вуличними, безсистемними, радіальними і круговими поселеннями, і південну, де внаслідок держ. колонізації нерідко створювалися оселі за проектами, складеними органами царської влади. Села вуличного планування, особливо вулично-квартального, будувалися за умов певної регламентації (прямі вулиці, прямокутні квартали та ін.). Традиційні форми громад. і сімейного побуту українців найтіснішим чином пов’язані із сільс. територіальною общиноюгромадою (див. Громада поземельна). У середньовіччі вона існувала в Україні під назвою «копа», «купа» та була органом місц. самоуправління. Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Головною його ознакою був поступовий перехід від громад. форм землеволодіння до приватної власності окремих господарів на землю. Якщо в Правобережній Україні у зв’язку з інтенсивним розвитком фільваркового госп-ва сільс. громада була підірвана вже в 16—17 ст., то в Лівобережній Україні та Слобідській Україні цей соціальний інститут активно функціонував і пізніше. Розклад кріпосницьких та утвердження капіталіст. відносин остаточно зруйнували екон. базу громади. Реформи в Австрійс. імперії (1848) і Рос. імперії (1861) законодавчо оформили її перетворення на найнижчу адм.-тер. оди-
ницю місц. управління, підпорядковану держ. владі. У 19 — на поч. 20 ст. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало в Україні. Проте в житті та побуті селянина стійко утримувалися численні общинні пережитки, які відігравали величезну роль в організації селянства, демократизації його життя, боротьбі за свої права. Йдеться, зокрема, про цілу систему нар. правових звичаїв і норм, громад. землеволодіння, буд-во споруд, колективну взаємодопомогу (толока, супряга та ін.) і самоуправління, участь у спільних ритуальних церемоніях і святах та масових нар. розвагах. Безземелля спонукало тисячі укр. селян залишати прадідівські куточки і шукати кращої долі в чужих краях. Лише з 1897 по 1916 з Наддніпрянщини переселилося до Сибіру та Далекого Сх. 912,8 тис. селян, а із західноукр. земель наприкінці 19 — на поч. 20 ст. в країни Америки — бл. 700 тис. осіб. Після Жовтневого перевороту у Петрограді 1917 відбулися значні зміни в розселенні та соціальній структурі С., співвідношенні питомої ваги сільс. і міськ. населення, його культурно-освіт. рівні. Змінилася і соціально-політ. основа С., яке нерідко ставало адм.-тер. центром з відповідними органами держ. влади — сільс. радами депутатів трудящих. Зростання міст і чисельності міськ. населення внаслідок процесів урбанізації супроводжувалося постійним падінням питомої ваги сільс. населення, особливо з 2-ї пол. 1920-х рр. Якщо заг. чисельність міськ. населення України (в її сучасних кордонах) зросла з 1920 до 1991 у 6,8 раза, то чисельність сільс. населення зменшилася з 21,3 до 16,9 млн осіб, а його питома вага — з 80,7 % до 32,7 %. Зазначені зміни були викликані передусім міграційними процесами, а також перетворенням окремих сільс. населених пунктів на селища міського типу або об’єднанням їх із містами. Тільки за 1970-ті рр. чисельність міськ. населення зросла на 4,8 млн осіб, із них за рахунок природного приросту в містах — на 2 млн, а внаслідок перетво-
рення сільс. населених пунктів на міські та міграції в міста — на 2,8 млн. Ці процеси супроводжувалися зникненням з карти величезної кількості сільс. населених пунктів в усіх без винятку областях України. Протягом лише 1959—79 в цілому по Україні кількість сіл зменшилася з 42 229 до 29 806, крім того, 5975 поселень було зселено. За 1961—78 кількість сіл в Україні зменшилася за рахунок об’єднання, зселення і приєднання до міст на 12,6 тис. одиниць, або на 30 %. Поряд з однобоким розвитком сіл «із центральними садибами» зникали сотні «неперспективних» сільс. поселень, особливо хуторів (див. Неперспективні села). Натомість з’явилося кілька десятків «показових» сіл (напр. Ксаверівка у Васильківському р-ні Київ. обл.), які стали об’єктом уваги привілейованих делегацій як «зразок» соціаліст. господарювання. Невиправдано високі темпи міграцій сільс. населення в міста викликали проблему забезпечення сільс. госп-ва робочою силою, негативно вплинули на демографічну ситуацію і стан трудових ресурсів С. Ці ж процеси були тісно пов’язані з проблемою адаптації сільс. населення в місті. Нерівномірність у розміщенні сільс. населення України обумовлена особливостями екон. розвитку окремих областей, різноманітними природними й істор. умовами, які визначили процеси розселення. Зміни в розміщенні сільс. населення найбільш помітні в регіональному аспекті. До поч. 1990-х рр. найнижча питома вага (і найбільші темпи зниження) населення С. збереглися в Донецько-Придніпровському екон. районі (20,7 %), найвища — у Пд.-Зх. екон. районі (44,3 %). Такі показники пояснюються істор. умовами розвитку цих регіонів, зокрема у зх. областях — вищим природним приростом сільс. населення і його відносно низькою міграційною рухливістю. У заг. зменшенні чисельності сільс. населення за 1979—88 питома вага міграцій складала 84 %, а середньорічна інтенсивність відтоку сільс. населення в
цілому по республіці становила 10,5 %. Особливо інтенсивно зменшувалося за рахунок міграцій сільс. населення Житомир., Хмельн., Рівен., Черніг., Сум., Волин., Він. та Кіровогр. областей. Порівняно низькими показниками відтоку сільс. населення характеризувалися Полтав., Дніпроп., Херсон., Одес., Харків., Закарпат., Чернів. області та Крим. Унаслідок урбанізаційних процесів ускладнювалася соціальна структура сільс. поселень і нерідко змінювався їхній статус. Всі села за характером зайнятості їхніх мешканців можна поділити на 3 осн. типи: 1) сільськогосподарські; сюди, крім садиб колгоспів і радгоспів, входили також невеликі їхні відділи або ферми; 2) несільськогосподарські, мешканці яких були зайняті у пром-сті, на буд-ві, транспорті, у лісовому госп-ві та ін. галузях несільськогосподарського профілю; 3) мішані, або аграрно-індустріальні сільс. поселення, тісно пов’язані з містом. Це передусім приміські поселення зі значним числом т. зв. маятникових мігрантів, які працювали у місті. У цілому в Україні сільс. населення, зайняте несільськогосподарськими видами діяльності, становило майже третину, і спостерігалася тенденція дальшого зростання чисельності цієї категорії людей і аграрно-індустріальних та рекреаційних поселень. Відповідно зміни в соціальній структурі сільс. населення відбувалися в напрямі зростання питомої ваги робітників і службовців, зайнятих на підпр-вах агропром. комплексу і в несільськогосподарських галузях економіки. На чисельність сільс. населення України особливо негативно вплинуло падіння його природного приросту, демографічні втрати 1930—40-х рр. від голоду та війни. Якщо наприкінці 19 ст. народжуваність в Україні була найвищою в Європі, а її сумарний показник становив 7,5 дитини в середньому на одну жінку, то 1989 — лише 1,9 дитини (1,8 — у місті і 2,3 — в С.) та був найнижчим серед республік СРСР. Падіння народжуваності
511 СЕЛО
512 СЕЛО
розпочалося з 2-ї пол. 1920-х рр. і тривало далі. 1990 заг. коефіцієнт народжуваності становив 13,3 ‰ серед усього населення і 12,9 ‰ — в С. Порушення статево-вікової структури сільс. населення, зумовлене інтенсивними міграційними процесами, призвело до того, що при більш високій інтенсивності дітонародження в С. заг. коефіцієнти народжуваності були нижчі, ніж у місті, а смертність набагато вища (9,8 ‰ — у місті, 15,2 ‰ — у С.), як і «навантаження» працездатного населення непрацездатним: 696 осіб на 1 тисячу — в місті та 1034 — у С., з них 582 особи пенсійного віку (на 1991). Унаслідок високих заг. коефіцієнтів смертності при недостатньо високих показниках народжуваності серед населення С. з 1979 спостерігалася депопуляція. 1990 природний приріст населення України в цілому становив 0,6 ‰, у т. ч. в місті — 2,5 ‰, у С. — 3,4 ‰. Природний приріст сільс. населення був особливо низьким в областях з великими пром. агломераціями. Отже, зниження природного приросту сільс. населення було зумовлене кризовими явищами в економіці, міграцією населення С. в місто, несприятливим станом довкілля. Демографічні диспропорції були спричинені також війнами і жахливими втратами людності під час Голодомору 1932—1933 років в УСРР. Впроваджувані у зв’язку з колективізацією «ліквідація куркульства як класу» й усуспільнення фондів колг. госп-ва супроводжувалися переселенням величезної кількості сел. сімей з України. За даними сучасних дослідників, лише на поч. 1930-х рр. було вислано щонайменше 1 млн людей з числа т. зв. куркулів і заможних середняцьких сімей. Висилка цієї категорії селян провадилася і за повоєнного часу: напр., 1948 р. депортовано 1157 сімей з Ізмаїльщини, 1951 — 1445 сімей із західноукр. областей. Такі акції завдавали непоправних соціально-екон. втрат, бо Україна була позбавлена трудового потенціалу тієї частини сільс. населення, яка відзначалася найбільш високою к-рою с.-г. вир-ва.
Важкі наслідки для С. мали і сталінські репресії 1930-х рр., яким були піддані тисячі представників сільс. інтелігенції, духовенства. Очевидно, мешканці С. становили значну частину і серед висланих 1944 р. 175 063 осіб, приналежних чи обвинувачуваних у приналежності до Організації українських націоналістів. С. України було в основному моноетнічним, переважну більшість його становили українці. Процеси етнічної асиміляції торкнулися сільс. населення меншою мірою, ніж міського, однак і тут вони мали місце. Про це свідчить зменшення питомої ваги українців у С. і одночасно збільшення кількості тих, хто називав рідною мовою мову ін. національностей (1,4 % — у 1959 і 2,2 % — у 1989). Це характерно для промислово розвинутих пд.-сх. областей (Донец., Луган., Дніпропетровської), регіонів із етнічно-мішаним складом населення (Одес., Закарпат., Чернів., Запорізька області), а також передмість, особливо серед груп, належних до орбіти маятникової міграції. Соціальна структура населення С. відрізнялася щодо різних етнічних груп України. Наступна таблиця, з одного боку, підтверджує загальновідому тезу щодо українців як одного з визнаних «хліборобських» народів світу, з другого — засвідчує існування значного відсотка росіян в укр. С. серед робітників і службовців. Категорії громадян Українці, % Росіяни, %
ступалося міському. Серед укр. міськ. населення у віці 20—29 років 111 осіб на тисячу мали вищу освіту, в С. — 48, у віці 50 років і старше це співвідношення відображено числами 99 і 18 (станом на 1989). Серед зайнятого населення відмінності були менш помітними. Літ.: Русов М. Поселения и постройки крестьян Полтавской губернии. В кн.: Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 13. X., 1902 (також окремою відбиткою); Його ж. Типи сільських селищ в полудневій частині Галичини. Львів, 1915; Волков Ф. Этнографические особенности украинского народа. В кн.: Украинский народ в его прошлом и настоящем, т. 2. Пг., 1916; Греков Б. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. М.—Л., 1946; Козакевич М. Типи поселень на українському Поліссі. В кн.: Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, вип. 4. К., 1959; Стельмах Г. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. К., 1964; Петренко В. Село на шляхах піднесення: Зміни в складі, умовах праці і житті колгоспного селянства Української РСР (1951—1969). К., 1970; Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины: Конец XVII — 60-е годы XVIII ст. К., 1971; Грицюта М. Селянство в українській дожовтневій літературі. К., 1979; Історія української мови: Лексика і фразеологія. К., 1983; Демографическое развитие Украинской ССР (1970—1979 гг.). К., 1987; Этнография восточных славян. М., 1987; Крисанов Д. Сельское расселение: Социально-экономический аспект. К., 1988; Перковський А., Пирожков С. Демографічні втрати Української РСР у 30-ті рр. «УІЖ», 1989, № 8; Здоров’я та відтворення народу України: Матеріали наукової конференції. К., 1991; Культура і побут населення України. К., 1991; Національний склад населення України: За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, ч. 1. К., 1991; Павлюк С. Традиційне хліборобство України: Агротехнічний аспект. К., 1991; Пирожков С. Які ж наші людські втрати? «Вісник АН УРСР», 1991, № 1; Природний рух населення на Україні в 1986— 1990 роках: Статистичний довідник. К., 1991; Українське село: Проблеми і перспективи. К., 1991; Розподіл населення України за статтю та віком на 1 січня 1991 року. К., 1991; Наулко В. Село на нашій Україні: сучасний стан, проблеми, тривоги (етнодемографічний нарис). «Народна творчість та етнографія», 1992, № 4; Панченко П. Сторінки історії України XX ст. (Українське село: Поступ, сподівання, тривоги). К., 1995. В.І. Наулко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕЛО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
