«СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ» (Sacrum imperium Romanum nationis Germanicae) — політ. об’єднання конфедеративного типу, яке існувало в Зх. Європі 962— 1806. Заснована 962 нім. королем Оттоном I після підпорядкування Пн. та Центр. Італії. Цей акт тлумачився як відродження імперії Каролінгів, заснованої королем франків Карлом I Великим, а нова імперія проголошувалася наступницею Рим. імперії (див. Рим Стародавній). Тому 962— 1508 нім. королі отримували титул імператорів тільки після коронації в Римі (Італія). Перші імператори носили титул «imperator augustus», із 1034 з’явилася назва «Romanum imperium», а з часів Фрідріха I Барбаросси імперія стала називатися «Священною», що мало підкреслити її характер як універсальної християн. імперії. Перші імператори намагалися утворити сильну централізовану д-ву з претензіями на світ. панування. Але самі нім. королі, які ставали імператорами, обиралися на райхстагах (з’їздах імперських князів, які зберегли владу в своїх уділах). У боротьбі із сепаратизмом імперських князів імператори спиралися на допомогу князів Церкви, якими ставили своїх родичів, через що йшли на створення церк. князівств. Боротьба з рим. папами за інвеституру (право призначати архієпископів, єпископів і абатів), яку імператори в 2-й пол. 11 — 12 ст. програли, призвела не тільки до втрати церк. князівств, але й до закріплення світських князівств за регіональними династіями. В результаті у складі імперії опинилося більше 200 політ. утворень, кожне з яких мало ознаки феод. д-ви (королівств, герцогств, князівств, маркграфств, пфальц-
490 СВЯЩЕННА
Корона імператорів Священної Римської імперії.
графств, ландграфств, церк. ленів і вільних імперських міст). Деякі з них дробилися, а потім знову об’єднувалися. Боротьба за королів. та імператорський трон між регіональними династіями особливо загострилася у 12—13 ст., коли майже всі імперські лени розділилися на гіббелінів (прихильників сильної імператорської влади, яку уособлювали представники династії Гогенштауфенів) та гвельфів (прихильників їхніх суперників Вельфів, які спиралися у своїй боротьбі на підтримку рим. пап). Гвельфи, особливо в Італії, також отримали підтримку торгово-ремісничих міст, які боролися за самоурядування, проти чого спочатку рішуче виступала імператорська влада. Спочатку імперія, претендуючи на світ. панування, намагалася максимально розширити свої володіння. Були приєднані королівство Бургундія (1032—34), землі полабських і поморських слов’ян, королівство Чехія. Робилися спроби підпорядкування Угорщини та Польщі. Останньому активно протидіяли київ. князі, підтримуючи в Угорщині та Польщі тих правителів, які противилися натиску імперії. Київ. кн. Ярослав Мудрий фактично врятував Польщу від розвалу і поглинання імперією, скріпивши союз із нею шлюбами Марії Володимирівни (Добронєги Володимирівни) з Казимиром I, сином короля Мешка II (1041), та Ізяслава Ярославича з ГертрудоюОлісавою, його сестрою (1042). Не добившись прямого союзу з імператором, Ярослав Мудрий став впливати на імперську політику через сильніших імперських князів, союзи з якими були скріп-
лені відповідними шлюбами. Цю практику продовжили його наступники. 1089 імп. Генріх IV одружився з Євпраксією Всеволодівною, дочкою київського кн. Всеволода Ярославича. Але невдовзі імператриця стала жертвою інтриг Вельфів, і шлюб розпався 1093. У боротьбі з папами та Вельфами Гогенштауфени намагалися утворити спадковий домен, спираючись на який, вони могли б отримати перевагу. Таким доменом стало Сицилійське королівство. Найближчим до створення потужної централізованої імперії був Фрідріх I Барбаросса. Його випадкова загибель на початку 3-го хрестового походу зупинила цей процес. За допомогою невідомого на ім’я імператора (імовірно, Фрідріха I або Генріха VI Гогенштауфена) повернув собі галицький престол кн. Володимир Ярославич. Після падіння Гогенштауфенів імперські князі довший час намагалися обирати королями незначних князів, які б не могли претендувати на створення унітарної д-ви. Тому з 2-ї пол. 13 ст. нім. королі навіть не могли організувати коронаційного походу в Рим. Розширення кордонів імперії зупинилося, а її вплив в італ. землях став номінальним. Але врешті обраний нім. королем герцог Люксембургу Генріх VII зумів коронуватися в Римі і забезпечити синові успадкування чеського престолу. Проте злет династії Люксембургів і пов’язане з ним піднесення імперії були короткочасними. Невдала політика імп. Сигізмунда перекреслила всі здобутки його попередників. Із 1438 нім. королями стали Габсбурги, які утримали за собою престол, перетворивши його на спадковий. Одружившись 1496 з іспанською інфантою Хуаною Божевільною, Філіпп I Красивий Габсбург 1504 успадкував Іспанію, а з нею — і Сицилію, Неаполь, Нідерланди, ФраншКонте та амер. й афр. колонії. Більшістю цих територій Габсбурги володіли до 1700. Однак сама імперія все більше перетворювалася на конгломерат територіальних князівств чи конфедерацію, яка не мала ні
єдиного законодавства, ні єдиних фінансів, ні спільного війська. Спроби утворити спільні органи були невдалими. Намагаючися зберегти імперію будь-якою ціною, Габсбурги йшли на компроміси на користь територіальних князів, погоджуючись на обмеження частини повноважень імператора райхстагом. Райхстаг імперських князів не мав механізмів реалізації своїх рішень. Вже 1201 Папа Римський Інокентій III за пропозицією Вельфів пропонував обмежити число виборців, які мали право обирати короля, трьома світськими та трьома духовними князями. Пізніше ця колегія була збільшена до семи. Карл IV Люксембург Золотою буллою 1356 визначив число і права цих князів-курфюрстів (або електорів) та процедуру виборів. Право обирати імператорів отримали архієпископи Майнцький, Трірський та Кельнський, король Чехії, маркграф Бранденбургу, герцог Саксонії і пфальцграф Рейнланду. 1489 райхстаг розділили на 3 курії, з яких першу утворили курфюрсти. 1623 курфюрстами стали герцоги Баварії, змінивши пфальцграфів, які повернули собі це достоїнство 1648 (1777 обидва курфюрства об’єдналися). 1692 курфюрством став Ганновер, а 1803 — Вюртемберг, Баден, Гесен-Касель та Зальцбург. Реформація розділила імперських князів на два табори. Північнонім. князі-протестанти почали орієнтуватися на Гогенцоллернів, які об’єднали Бранденбург і Пруссію й 1701 отримали королів. титул. За Вестфальським миром 1648, який завершив Тридцятирічну війну 1618—48, за територіальними князівствами було закріплено повний суверенітет у внутр. і зовн. питаннях. Після цього існування імперії стало чисто номінальним. В її складі формально ще залишався Швейцарський союз (фактично повністю незалежний із 1499). Не сподіваючись на ефективність імперської влади, потужні торговопром. міста утворювали екон. та політ. союзи, найсильнішим з яких була Ганза (1241—1669), котра об’єднала 160 міст, тримала монополію торгівлі у Пн. та
Балт. морях, звільнивши їх побережжя від піратів. В умовах наполеонівських перемог останній імп. Франц II Габсбург (який 1804 прийняв титул спадкового австрійс. імператора як Франц I) 6 серпня 1806 відмовився від корони імператора Священної Рим. імперії, таким чином і формально ліквідувавши вже практично неіснуючу імперію. Імператори Священної Рим. імперії: Оттон I (962—73), Оттон II (967—83), Оттон III (996— 1002), Генріх II (1014—24), Конрад II (1027—39), Конрад III (1046—56), Генріх IV (1084— 1105), Генріх V (1111—25), Лотар II (1133—37), Фрідріх I Барбаросса Гогенштауфен (1155— 90), Генріх VI Гогенштауфен (1191—97), Оттон IV Вельф (1209—18), Фрідріх II Гогенштауфен (1220—50), Генріх VII Люксембург (1312—13), Людвіг IV Віттельсбах (1328—47), Карл IV Люксембург (1355—78), Сигізмунд Люксембург (1433—37), Фрідріх III Габсбург (1452—93), Максиміліан I Габсбург (1493— 1519), Карл V Габсбург (1520— 56), Фердінанд I Габсбург (1556— 64), Максиміліан II Габсбург (1564—76), Рудольф II Габсбург (1576—1612), Матіас Габсбург (1612—19), Фердінанд II Габсбург (1619—37), Фердінанд III Габсбург (1637—57), Леопольд I Габсбург (1658—1705), Йосиф I Габсбург (1705—11), Карл VI Габсбург (1711—40), Карл VII Альбрехт Віттельсбах (1742—45), Франц I Габсбург-Льотрінген (1745—65), Йосиф II Габсбург (1765—90), Леопольд II Габсбург (1790—92), Франц II Габсбург (1792—1806). Літ.: Giesebrecht W. Geschichte der deutschen Kaiserzeit, bd 1—2. Leipzig, 1873; Брайс Дж. Священная Римская империя. М., 1891; Krammer M. Quellen zur Gesshichte der deutschen K`nigswahl und des Kurfhrstenkollegs. Leipzig, 1911; Koch G. Auf dem Wege zum Sacrum imperium. Berlin, 1972; Колесницкий Н.Ф. «Священная Римская империя»: Притязания и действительность. М., 1977; Wesel U. Geschichte des Rechts: Von den Frhhformen bis zur Gegenwart. Mhnchen, 2001. Л.В. Войтович.
СЕАДЕТ ГЕРЕЙ I (1493—1539) — правитель Кримського ханату з
весни (квітень—травень) 1524 до травня 1532. Син хана Менглі Герея I. Перші відомості про нього повідомляють, що батько подарував його осман. принцу Селіму (див. Селім I), наміснику Трапезунда (нині м. Трабзон, Туреччина), коли принц перебував у Крим. ханаті, збираючи сили для боротьби за султанський престол із батьком султаном Баєзідом II та братом Агмедом. Після захоплення влади Селімом I Сеадет Герей 1513 очолив військо, яке в Анатолії знищило Агмеда. Із того часу Сеадет Герей перебував у оточенні султана, пізнав осман. політ. традицію та засвоїв осман. к-ру. Відомий своїми поезіями. Але перебував у зносинах із членами династії Гереїв (див. Гіреї) та крим. бегами (див. Бей). Посаду хана дістав після загибелі Мегмеда Герея I, ймовірно, на прохання крим. бегів, бо старший з них, ширінський бег Мамиш, відвідав султана Сулеймана I. С.Г. I прибув у Крим морем через Кефе (нині м. Феодосія) в супроводі осман. флоту та загону з 500 яничарів. Це призначення та воєнна підтримка С.Г. I закріпили право осман. султанів ставити крим. ханів на престолі. За степовою традицією хан був старшим у династії Гереїв. Однак до призначення і прибуття С.Г. I у Крим ханський трон посів його племінник, син Мегмеда Герея I Газі Герей I. С.Г. I знищив конкурента, але це відкрило конфлікт між ним та ін. дітьми Мегмеда Герея I. До конфлікту долучилися кримські та ногайські беги, а також ногайці, тож він переріс у повномасштабну громадян. війну. До неї втрутилися також моск. вел. князь, польс. король, казанський хан і навіть Шейх-Ахмат, останній золотоординський хан. С.Г. I, спираючись на осман. воєнну допомогу і, можливо, взіруючись на осман. порядки, намагався терором та підступністю підкорити своїх конкурентів, щоби піднести верховенство ханської влади. Він не зупинився й перед конфліктом із Ширінами — осн. опорою і противагою ханської влади. Останні, зрештою, підтримали боротьбу Іслама Герея, сина Мегмеда Герея I, проти С.Г. I.
Усвідомивши цілковиту втрату авторитету у своїх підданців, С.Г. I добровільно зрікся ханства і виїхав у Стамбул. Сеадет Герей користувався довірою та високим статусом при султанському палаці. 1533—35 брав участь у завоюванні султаном Сулейманом I Пишним Іраку. П. у м. Стамбул, похований там у священному місті Ейюб.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
