СВІДЗІНСЬКИЙ Володимир Юхимович (08.10.1885—18.10. 1941) — поет, перекладач. Н. в с. Маянів (нині село Тиврівського р-ну Він. обл.) в багатодітній сім’ї священика. Навч. в Тиврівському духовному уч-щі (1894— 99), Подільській духовній семінарії (Кам’янець-Подільський; 1899 — 1904). 1913 скінчив курс навчання в Київському комерційному ін-ті. На цей період припадає перша відома нині його публікація — поезія «Давно, давно тебе я жду…» в місячнику «Українська
хата» (1912, № 1). По закінченні навчання поїхав до батьків на Поділля, там долучився до проваджуваного земською управою вивчення нар. промислів, здійснив експедиційне обстеження ткацтва та килимарства; нарис «Ткацкий промысел» увійшов до збірки «Кустарные промыслы Подольской губернии» (1916). У пошуку постійної роботи навесні 1915 переїхав до Житомира, працював у Волин. контрольній палаті; звідти навесні 1916 був мобілізований до діючої армії. Після демобілізації в березні 1918 повернувся до родини на Поділля. Тут С. остаточно сформувався як особистість і митець, був свідком драматичних подій нетривалої укр. державності. Працював мовним редактором у видавничому відділі подільської Нар. управи, згодом — архівістом. Одночасно був вільним слухачем історико-філол. ф-ту 1-го Укр. ун-ту, відкритого в жовтні 1918 і реорганізованого за рад. влади в Ін-т нар. освіти. Саме тут С. став аспірантом кафедри нар. госп-ва та к-ри Поділля. 1922 в Кам’янецькій філії Держ. вид-ва вийшла друком його перша збірка «Ліричні поезії», на яку критика в особах І.Дніпровського та В.Поліщука відгукнулася як на анахронізм — «тиха, мрійлива селянська лірика поетаіндивідуаліста». Восени 1925 С. переїхав до тодішньої столиці УСРР Харкова, де працював коректором, літ. редактором, перекладачем (місячник «Червоний шлях», газ. «Червона армія», Техвидав, Вільна академія пролетарської літератури, «Літературний журнал»). 1927 власним коштом видав другу збірку — «Вересень», сприйняту критикою неоднозначно, проте радше неприхильно. Йому закидали «ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотності», врешті — «безперспективне буржуазне світорозуміння». Із цього часу літ. позиція С. може бути визначена як «внутрішня еміграція»; наступні зміни в літ. і сусп. житті лише зміцнювали його бажання «замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником», як написав В.Стус про улюбленого поета.
Творча самореалізація С. відбувалася всупереч обставинам, що були вкрай несприятливими (родинна драма, підірване здоров'я, матеріальна скрута), проте водночас це був його свідомий вибір. У 1930-ті роки, особливо після розгрому київ. неокласиків, С. чи не одинцем тримав оборону поезії, лірики в їхньому справжньому сенсі, здійснюючи творчий синтез модерної поетики з глибинною міфопоетичною, фольклорною традицією. Ліричні цикли С., його поеми й казки, сонети й верлібри, філігранні поетичні мініатюри та вражаючі «антиутопії», версифікаційна майстерність та мовне багатство роблять його поетом достоту унікальним. Сучасникам поета його творча спадщина значною мірою залишилася невідомою, хоч серед його шанувальників були П.Тичина і Ю.Яновський, М.Йогансен і А.Копштейн, а також ще зовсім молоді на той час І.Муратов, О.Веретенченко, В.Боровий та ін. С. переклав твори Гесіода, Арістофана, Публія Овідія Назона, «Слово о полку Ігоревім», фрагменти вірм. епосу «Давид Сасунський», а також поетичні та прозові твори з рос., білорус., грузин., польс., нім. мов (О.Пушкін, М.Лермонтов, М.Некрасов, Янка Купала, А.Церетелі, А.Міцкевич та ін.). Але й тут він не мав змоги реалізуватися належною мірою, хоч зарекомендував себе як першокласний перекладач. Попри все у 1930-ті рр. як поет він працював інтенсивно і сформував дві великі підсумкові рукописні збірки: «Медобір», а також ще одну, без назви. У цей період його хист сягнув свого найвищого злету, проте відбувалося це ніби за межами тодішньої літератури. 1940 вийшла третя й остання прижиттєва книжка С. «Поезії»; до цього кроку схилили поета друзі й шанувальники, однак наслідки виявилися сумними для автора: маленька збірка, попри наявність двох силуваних «ідейних» віршів, засвідчила факт цілком несанкціонованої й некерованої, «екстериторіальної», справжньої лірики, вільної від усіх приписів соціаліст. реалізму. Дискусія, що виникла із цього приводу, також становила прецедент у літературі вже цілком регульованій, вичищеній від «ворожих елементів». Наслідком було
473 СВІДЗІНСЬКИЙ
В.Ю. Свідзінський.
474 СВІДЗІНСЬКИЙ
те, що С. позбувся роботи. З початком Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941—45, коли німці наблизилися до Харкова, С. як член Спілки письменників СРСР одержав евакуаційний талон, проте зволікав з від’їздом через непевність свого становища та незгоду доньки (дружина померла ще 1933). Очевидно, це було витлумачено як намагання дочекатися приходу німців. 27 вересня 1941 поет був заарештований, а в середині жовтня 1941 відправлений разом з ін. арештантами пішим етапом на схід. Коли десь неподалік стався прорив нім. танк. колони, конвой дістав наказ позбутися в’язнів. 18 жовтня 1941 поблизу х. Бутирки Уразовського р-ну Курської обл. (нині село Валуйського р-ну Білгород. обл.) їх загнали до покинутої госп. будівлі, замкнули та спалили. Читачів незмінно вражає висловлене в поезії С. чітке передчуття цієї смерті в огні. Приховуючи правду про загибель С., влада воліла вважати, що його взагалі не було: негласна заборона на його ім’я мала на меті відправити в непам’ять і його творчість. Проте цьому завадило проникнення частини його недрукованої спадщини за кордон: вивезений О.Веретенченком авторизований машинопис, публікації окремих поезій у тамтешній періодиці, видана «Сучасністю» 1975 збірка «Медобір». В Україні, де донька поета зберегла батькові рукописи, з кінця 1960-х рр. також здійснювалися аналогічні зусилля, але повернення в літературу поета, реабілітованого лише 1964 «за відсутністю складу злочину», відбувалося довго і складно, перше повне видання його спадщини з’явилося лише 2004. Тв.: Твори, т. 1—2. К., 2004; Вибрані твори. К., 2011. Літ.: Дзюба І. «Засвітився сам од себе». «ЛУ», 1968, 22 жовтня; Стус В. Зникоме розцвітання: Твори, т. 4. Львів, 1994; Соловей Е. Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського. К., 2006; Її ж. «Зберігати вічно… до 1967 року» (про слідчу справу Володимира Свідзінського). «Слово і час», 2009, № 9. Е.С. Соловей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СВІДЗІНСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
