САМВИДАВ — непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури: заборонених худож., філос., суспільно-політ. творів вітчизн. та зарубіжних авторів, передруків реліг. (богослужбових) книг, укр. дореволюц. та еміграційних видань; заяв, петицій, клопотань, листів учасників національно-визвол. руху в Україні в 1960—80-ті рр. Створення (переписування під копірку, фотокопіювання, розмноження на друкарських машинках, ротарах, шапірографах тощо) та розповсюдження (передавання з рук до рук через знайомих, однодумців, поштою, шляхом підкидування) відмінних від настанов офіц. ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких аналізувалися деформації рад. сусп-ва, розглядалися інтелігенцією українською як своєрідна
форма реалізації гарантованої Конституцією СРСР свободи слова, як «інтелектуальний» опір комуніст. режимові в УРСР, СРСР. В історії укр. С. вирізняються 3 етапи. Перший — літ. С., літературно-критичні статті, які з різних причин не могли бути опубліковані в Україні (поч. 1960-х рр.). Серед матеріалів — позацензурна поезія В.Симоненка, Л.Костенко, М.Вінграновського, В.Стуса та ін. Другий — поява політ. статей, розповсюдження анонімної «викривальної» публіцистики (1963—68). Третій — оприлюднення документів програмного політ. характеру, а також суспільно значимих текстів з авторськими підписами (2-га пол. 1960-х — 1980-ті рр.). Гол. темами С. 1960—80-х рр. були нац. політика в СРСР, проблема функціонування укр. мови та к-ри, прояви антирад. опору, стан громадян. свобод в УРСР. Серед центр. документів політичного С., що розповсюджувалися підпільно в Україні, були стаття Є.Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху», праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Завдяки C. в 1960—70-х рр. в Україні циркулювали праці В.Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», А.Авторханова «Технологія влади», наук. розвідка М.Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», памфлети В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії» та Є.Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», випуски моск. опозиційного ж. «Хроника текущих событий» та ін. Від 1970 почав виходити позацензурний літературно-публіцистичний і правозахисний ж. «Український вісник» (редактор — В.Чорновіл), на сторінках якого порушувалися суспільнополіт. проблеми укр. сусп-ва, наводилися конкретні приклади переслідувань інакодумців з боку влади. На кінець 1976 в Україні було видано понад 3 тис. документів самвидавної літератури як українських, так і російських дисидентів. Гол. центрами С. були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси.
У виготовленні та тиражуванні позацензурної літератури брали участь Ю.Бадзьо, І.Світличний, А.Горська, І.Гель, Б.Горинь, М.Горинь, М.Косів, Є.Кузнецова, В.Лісовий, М.Масютко, Є.Пронюк, В.Овсієнко, С.Шабатура та інші. Існував церк. С., який набув найбільшого поширення серед віруючих незареєстрованих та заборонених владою конфесій — євангельських християн-баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, єговістів, греко-католиків. Широке розповсюдження С. підштовхнуло вище політ. кер-во СРСР та УРСР до розробки спец. заходів «По протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів», схвалених постановами ЦК КПРС та ЦК КПУ в червні— липні 1971. Незважаючи на рішучу протидію владних структур, С. у 1960—80-х рр. залишався політ. фактором, що впливав на суспільно-політ. ситуацію в УРСР, сприяв консолідації національно-патріотичних сил, служив засобом поширення об’єктивної інформації про Україну. У часи «горбачовської перебудови» в УРСР набув поширення періодичний С. — газети, журнали, вісники, бюлетені, альманахи. Серед найбільш відомих укр. неофіц. видань 1989—90 — «Вільне слово», «Голос відродження», «Євшан-зілля», «Кафедра», «Поступ» та ін. Із 1991 переважна частина позацензурних видань перестала існувати, інша, згідно із Законом про пресу, пройшовши реєстрацію, перейшла в ранг легальної преси. Літ.: Даниэль О. Самиздат: Поиски определения. «Карта», 1994, № 5; Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1968—80-х років. К., 1995; Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. К., 1996; Бажан О. «Самвидав» як засіб поширення об’єктивної інформації про Україну в 60—80-х роках. «З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД— КГБ», 1998, № 1—2; Обертас О.Є. Літературні джерела українського самвидаву. «Слово і час», 2003, № 8. О.Г. Бажан.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «САМВИДАВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
