РУМЯНЦЕВ (Румянцов, Рум’янцев, Рум’янцов) Микола Петро-
вич (14(03).04.1754—15(03).01.1826) — держ. діяч Рос. імперії, держ. канцлер (1810), меценат, колекціонер, граф. Почесний член Харків. ун-ту (1814), Рос. академії (1819), Т-ва історії та старожитностей російських при Моск. ун-ті (1823), Амер. філос. т-ва (1825), член Азіат. і Геогр. т-в у Парижі (1822). Н. в м. СанктПетербург. Восьмилітнім оформлений сержантом до лейб-гвардії, від 1769 — офіцер, 1772 — камер-юнкер. Од 1774 студіював у Лейденському ун-ті, познайомився з Вольтером, подорожував Європою. Від 1779 — камергер, 1781 направлений надзвичайним послом на сейм «Священної Римської імперії германської нації» до Франкфурта-на-Майні (Німеччина). 1796 — директор Позичкового банку, сенатор, обергофмейстер, дійсний таємний радник. 1801, за царювання Олександра I, — член Держ. ради, головнокеруючий водними комунікаціями та експедицією для влаштування шляхів. Од 1802 до 1811 був міністром комерції, випускав газ. «Санкт-Петербургские коммерческие ведомости», від 1807 виконував і обов’язки міністра закордонних справ. Окрім того, від 1810 — голова Держ. ради (фактично — уряду), із 1814 — у відставці. Підтримував дальні мор. походи, у т. ч. І.Крузенштерна та Ю.Лисянського, О.Коцебу. Влас-
ним коштом у Гомелі (нині місто в Білорусі) спорудив правосл. собор, мурований костьол, аптеку та богадільню, підтримав зведення синагоги, симпатизував старообрядству. Десятки тисяч рублів подарував Імператорській АН, Харківському колегіуму й Київській духовній академії (в останньому разі — внеском на премію з історії чи географії «Київського краю»). Переказав 1814 КиєвоПечерській лаврі регалії батька — фельдмаршальський жезл і золоту оливкову віть з діамантами, а діамантову панагію — для митрополита. Дав гроші на навчання майбутнього історика І.Григоровича, котрий став автором описів знайдених раритетів, публікатором праць Г.Кониського. Започаткував Комісію друкування держ. грамот і договорів при Колегії закордонних справ (1811), фінансував розвідки давнини, праці т. зв. Румянцевського гуртка, брав участь у пошуках пам’яток, мандрував, відвідував Київ, залучив до співробітництва, зокрема, М.Бантиша-Каменського, М.Берлинського, К.Калайдовича, П.Кеппена, Є.Болховітінова, П.Строєва, О.Х.Востокова, О.Тургенєва, О.Малиновського. Субсидіював видання цінних документів «Памятники российской словесности XII в.» (М., 1821), «Белорусский архив древних грамот» (М., 1824) тощо. Накопичені ним книги та рукописи, мінц-кабінет, мистецькі та етнографічні зібрання склали основу Румянцевського музею, 1831 уфундованого з належним штатом доглядачів для експозиції в пристосованому петерб. палаці та решті спеціально призначених приміщень (переведений 1861 до Москви, де 1862 з його фондів постала публічна б-ка, найменована 1924 Російською, 1925 — Держ. б-кою СРСР ім. В.Леніна, нині Рос. держ. б-ка). Опікувався Нікітським ботанічним садом у Криму, Вільним екон. т-вом (див. «Вольное экономическое общество»). П. у м. С.-Петербург. Похований у Гомелі. Літ.: Востоков А.Х. Описание русских и словенских рукописей Румянцовского музеума. СПб., 1841; Ивановский А.Д. Государственный канцлер Николай Петрович Румянцев. СПб., 1871; Барсов Е.В. Государственный канцлер, граф Н.П. Румянцев.
«Древняя и новая Россия», 1877, № 5; Иконников В.С. Граф Николай Петрович Румянцов. «Русская старина», 1881, № 9—10; Сборник материалов для истории Румянцевского музея, вып. 1. М., 1882; Кочубинский А.А. Начальные годы русского славяноведения: Адмирал Шишков и канцлер граф Румянцев. Одесса, 1887—88; Иконников В.С. Опыт русской историографии, т. 1, кн. 1. К., 1891; Софинов П.Г. Из истории русской дореволюционной археографии. М., 1957; Жуковская Л.П. Вопросы Н.П. Румянцева к Вуку Караджичу и ответы на них. «Советское славяноведение», 1966, № 5; Смирнов С.В. Румянцевский кружок. «Русская речь», 1979, № 2; Бекасова А.В. «Ученые занятия» русского аристократа как способ самореализации (на примере графа Н.П. Румянцева). «Вопросы истории естествознания и техники», 1995, № 1; Мордвінцев В.М. Рум’янцевський гурток. В кн.: Історичний календар’99. К., 1998; Козлов В.П. Российская археография в конце XVIII — первой четверти XIX века. М., 1999; Лабынцев Ю.А. «На благое просвещение». Минск, 1999; Н.П. Румянцев и славянская культура. М., 2000; Николай Петрович Румянцев: Жизнь и деятельность (1754—1826): Библиографический указатель. М., 2001; Сараскина Л.И. Граф Н.П. Румянцев и его время. М., 2003; Молчанов В.Ф. Государственный канцлер России Н.П. Румянцев. М., 2004. П.Г. Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РУМЯНЦЕВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
