Термін «революція» з’явився із публікацією в 1543 книги М.Коперніка «De revolutionibus orbium coelestium» («Про обертання небесних сфер»). Він мав кілька значень — обертання, поворот, переворот. Утвердилася пара слів, якими позначалася динаміка розвитку: «еволюція» як поступовість і «революція» як раптове прискорення, розрив поступовості, якісна зміна попереднього стану в розвиткові природи, сусп-ва, піз-
«Ревизская Сказка»
села Кирилівка Звенигородського повіту Київської губернії, в якій містяться відомості про сім’ю Тараса Шевченка. 9 березня 1816.
нання. Зміна династії в Англії 1688—89 дістала назву «славної революції». Це був перший випадок застосування терміна «революція» для позначення істор. події. 1) Революції як рушійна сила історії. У середньовіччі вважалося, що рушійною силою історії є Провидіння. У 18 ст. Просвітництво підірвало провіденціалізм. Французька революція кінця 18 століття остаточно довела, що істор. події — це справа рук людських. Однак залишалося нерозв’язаним питання про те, чим керуються люди у своїх діях. У 1-й пол. 19 ст. в економіці країн Заходу прискорилися модернізаційні процеси. Унаслідок цього набув самостійного значення клас, позбавлений засобів вир-ва, — пролетаріат. Аналізуючи зростання робітн. колективів і протистояння між ними та їхніми роботодавцями — капіталістами, основоположники марксизму дійшли висновку, що рушійною силою історії є боротьба класів суспільних. Напередодні революцій в Європі 1848—1849 К.Маркс і Ф.Енгельс опублікували «Маніфест Комуністичної партії», в якому заявили, що комуністи поведуть робітн. клас на пролетарську революцію, яка ліквідує приватну власність і забезпечить побудову ладу, в якому кожна людина одержуватиме життєві блага за потребами. Торкаючись перебігу революц. подій, що незабаром почалися, К.Маркс у праці «Класова боротьба у Франції» сформулював висновок, який став афористичним: «революції — локомотиви історії». Ідеологія революц. марксизму виявилася малопридатною для країн, які в серед. 19 ст. вже пройшли крізь горнило Р. Тепер Р. визнавалися необхідними тільки тоді, коли ін. способом було неможливо усунути застарілі сусп. інститути. Перевага надавалася еволюційному розвиткові, і привид комуніст. революції впав у анабіоз. Однак на переламі 19 і 20 ст. вислів К.Маркса про Р. як локомотиви історії набув поширення у Сх. Європі, де еволюційний характер розвитку лише збільшував соціальну напругу. Тимчасом у Зх. Європі виявили-
ся популярними ідеї соціального дарвінізму. З’явилися праці, в яких доводилося, що людство підпорядковане принципам природного добору, коли в боротьбі за існування виживають тільки пристосовані до оточуючого середовища біологічні види. У серед. 20 ст. А.-Дж.Тойнбі представив рушійну силу історії у вигляді концепту «виклик—відповідь». Людські спільноти постійно зустрічаються з викликами: погіршенням природних умов, агресією сусідів, консерватизмом соціально-політ. інститутів тощо. Спільноти, які здатні відповісти на виклик, продовжують жити, а інші — зникають. Концепт мав форму безликої закономірності, схожої на механізм природного добору, і в цьому полягала його сила. Істор. прогрес визначався як наслідок дій людської спільноти, яка знаходила в собі силу оцінити загрожуючу небезпеку і знайти спосіб її знешкодження. Відповідно регрес представлявся наслідком бездіяльності спільнот, які не знаходили адекватної відповіді на виклик історії. Класова боротьба і Р. як її крайній вияв знаходили місце і в тойнбіанській моделі світобудови, але не визнавалися рушійною силою історії. Революція — це один із варіантів відповіді на виклик. Існують й ін. варіанти: реформа або стагнація. Рушійна сила історії є взаємодією виклику й відповіді. 2) Виробничі революції. Техніка й економіка матеріального вир-ва зливаються в єдине ціле частіше, ніж ін. виміри історичного процесу. У цій площині історії людства можна виділити 3 фундаментальні вироб. Р. і певну кількість таких, які пов’язані із проривами на окремих ділянках науково-тех. прогресу. Першу вироб. революцію брит. археолог В.-Г.Чайлд охарактеризував 1949 як неолітичну. Головним її змістом вважався перехід від привласнюючого госп-ва (мисливство, збиральництво, риболовля) до відтворюючого (землеробство, тваринництво). Відтворююче госп-во знаменувало собою появу сусп-ва: людина виокремилася із тваринного світу, первісна орда посту-
пилася місцем родоплемінним колективам. Найважливішу роль у розвитку цивілізації, яка з’явилася під впливом неолітичної революції, відіграла поява приватної власності на природні ресурси і засоби вир-ва. У спільнотах із більш розвинутою соціальною структурою почалися державотворчі процеси, внаслідок чого вони діставали перевагу перед іншими в боротьбі за територію з її ресурсами. У кінцевому підсумку неолітична революція ознаменувалася появою письменності й переходом до обробки металів. Друга вироб. революція народжувалася в Англії з 1760-х рр. і характеризувалася переходом від мануфактурного вир-ва до великої машинної індустрії. В історіографії вона більш відома під терміном «промисловий переворот». Третя вироб. революція відбувається в наші дні. Викликаний нею технологічний прорив є найглибшим з усіх відомих людству. Ознаки цієї революції почали проявлятися із серед. 20 ст. Оскільки вона невіддільна від наук. досягнень, які не мають тенденції до згасання, важко передбачити строки її завершення. Подібно до пром. революції, яка перетворила аграрне суспільство на індустріальне, третя революція трансформує індустріальне суспільство на сусп-во нової якості. Політологи ще не підібрали для нього власного імені й називають його постіндустріальним. У рамках постіндустріального суспільства відбуваються прориви на окремих ділянках, які заслуговують назви революції. Зокрема, «зеленою революцією» називають застосування нових технологій із вирощування зернових к-р. «Інформаційною революцією» називають створення принципово нових електронних засобів управління, зв’язку та інформації. 3) Марксистська класифікація революцій. Вироб. революції перебували поза зором К.Маркса. До створеної ним картини пром. революції немарксисти не мали претензій, але сам він називав цю революцію «промисловим переворотом». Марксова кваліфікація Р. визначалася вченням про класову бо-
ротьбу як рушійну силу історії. Теорія формацій була винайдена, щоб показати, як боротьба рабів і рабовласників, кріпосних селян і феодалів, пролетаріату та буржуазії змінює обличчя сусп-ва. Наступна формація вважалася більш прогресивною, ніж попередня. Вказувалося, що зміна формацій, породжена невідповідністю продуктивних сил характерові вироб. відносин, супроводжується соціальною революцією, а протиріччя між базисом і надбудовою всередині однієї формації — політ. революцією. А.-Дж.Тойнбі виступав як реєстратор, знаходячи спільні риси в минулому різних країн, після чого об’єднував схожі країни в одну цивілізацію. К.Маркс виступав як романтик, який вважав, що пануючою рисою в істор. процесі є прогрес. Історія підтверджує цю тезу — поки що, бо ми не знаємо майбутнього. Та свій романтизм К.Маркс поширив на майбутнє, коли заявив, що пролетаріат побудує сусп-во, в якому кожна людина споживатиме матеріальні й культ. блага за потребами. Це означало, що він був не реєстратором, а пророком. Відмова від формаційної теорії тягне за собою й відмову від штучного поділу Р. на соціальні і політичні. Кожну з них слід розглядати як соціально-політичну. Такі Р. треба протиставляти виробничим. Між ними, як це зрозуміло, існує різниця. Існує, однак, і об’єктивна схожість: як перші, так і другі, є природноістор. явищами. Теза про об’єктивну схожість стала потрібною після того, як світ зустрівся з феноменом комуніст. революції. Вона не схожа на всі попередні, тому що є реалізованою утопією. 4) Буржуазні революції. Тривалість неолітичної революції треба визначати століттями. Пром. революція разом із наступною індустріалізацією вироб. сфери тривала багато десятиріч. Змінюючи фундаментальні основи буття на стику технічного і економічного вимірів істор. процесу, вироб. Р. радикально впливали на ін. виміри, створюючи цілісне сусп-во: перша з них — аграрне, а друга — індустріальне. Соціально-політ. Р. неспівставно коротші. У праці «Про рабство і
149 РЕВОЛЮЦІЇ
150 РЕВОЛЮЦІЇ
свободу людини» М.Бердяєв стверджував, що вони бували в усі часи. Проте у Стародавньому Єгипті або в Китаї знаходимо свідчення про ватажків сел. повстань, які стали монархами, але якісних змін у житті сусп-ва не відбулося. У середньовічній Європі сел. війни закінчувалися поразками. Традиційне сусп-во в соціально-політ. системі координат хронологічно відповідало аграрному сусп-ву в іншій, технікоекон., системі. Воно було консервативним, і жодні політ. катаклізми не могли перетворити підданих верховного правителя на громадян. Політ. катаклізм міг змінити тільки верховного правителя. Щоб перетворитися на громадян, вихідці з різних соціальних верств повинні були стати економічно і політично вільними, тобто самі обирати собі верховного правителя або обмежувати його владу за допомогою законів, обов’язкових для всіх. Влада верховного правителя у традиційному сусп-ві випливала з факту володіння найголовнішим матеріальним ресурсом — землею. Він віддавав землю в користування людям, які уособлювали д-ву й військо (часто разом із селянами, які працювали на цій землі). Але його влада не поширювалася на товарний обмін. Будь-яка ринкова угода є вільною дією, в якій беруть участь покупець і продавець, товарногрошовими відносинами неможливо володіти, як землею. Правитель повинен був забезпечувати законність і порядок, яких вимагав безликий ринок, щоб мати змогу користуватися грошима — тим ресурсом, без якого його влада ставала примарною. В міру розвитку ринку з’являвся торговельно-пром. клас, який формувався з різних станів традиційного сусп-ва. Представники двох привілейованих станів у Франції поставилися до нього як до третього стану — «всі інші». Однак всередині «всіх інших» визрівала буржуазія, яка була вже не станом традиційного, а класом індустріального сусп-ва. У неї вистачало ресурсів, щоб перетворити завжди приречений на поразку стихійний бунт
на революцію, яка змінювала політ. устрій. Першою буржуазною революцією була Вісімдесятирічна війна 1568—1648 у промислово розвинутих Нідерландах. 7 пн. провінцій у ході повстання проти іспанських Габсбургів завоювали незалежність і проголосили Голл. республіку. Успіхові революції сприяли активна участь населення в боротьбі з Габсбургами, союз купецько-патриціанської олігархії з кальвіністським духовенством та місц. дворянством, міграція людей і капіталів із Пд. Нідерландів у Голландію. 20 років (1640—60) тривала Англ. революція. Інтереси сільс. дворян, які зайнялися підприємництвом і комерцією (джентрі), фермерів капіталіст. типу і власників мануфактур прийшли в суперечність із королів. абсолютизмом, феод. дворянством і англіканською церквою. Хоч після багатьох подій, включаючи страту англ. короля Карла I Стюарта, відбулася реставрація Стюартів, цій династії довелося дозволити продаж землі й визнати свободу сумління. Коли династія перестала влаштовувати англ. буржуазію, остання здійснила корегуючу революцію, яку назвала «славною». Майже три десятиріччя тривала Укр. революція (1648—76; див. Національна революція 1648— 1676). Польські та полонізовані укр. феодали розбудували фільваркове госп-во з метою продажу хліба на європ. ринках. Щоб примусити селян працювати у фільварках, пани і магнати почали їх закріпачувати. Ватажку козац. повстання Б.Хмельницькому вдалося перетворити свій виступ у масштабну сел. війну, укласти союз із крим. ханом Іслам-Гіреєм III і в боротьбі з військами польс. короля Яна II Казимира Ваза розбудувати Козац. д-ву. Крах польс. землеволодіння покозачив майже все укр. селянство, після чого сел. війна згасла. Додатковою причиною втрати потенціалу Визвол. війни став розкол у таборі борців за незалежність внаслідок старання козацької старшини здобути у власність землі разом із селянами. Гетьманові довелося шукати союзників за межами України. До-
помога з боку Росії обернулася васальною залежністю і руйнуванням тих контурів нац. державності, які вже сформувалися. Крах Укр. революції мав глибинну причину: Сх. Європа у своєму розвиткові відставала від Західної на 100—150 років. Склалася ситуація, коли товарно-грошові відносини на території Речі Посполитої розвивалися не в надрах «третього стану», а серед шляхти й магнатів. Козаки внесли організованість у національно-визвол. війну, якої не було в попередніх європ. сел. війнах. Та вони не спромоглися зробити невідворотним процес формування нац. державності, тому що самі формувалися як стан феод. сусп-ва, а не як економічно самостійний клас капіталіст. суспільства. Укр. революція випадає з ряду бурж. Р., проте залишається революцією, в якій тісно переплелися соціальні, національновизвол. й реліг. складові. У тій частині України, яка відійшла до Рос. д-ви, відновилися сусп. відносини, властиві для традиційного сусп-ва, але в кріпосницькій, а не феодальній оболонці. Амер. революція 1775—83 була війною за незалежність, подібною до Нідерландської революції 16 ст. Різниця полягала в тому, що голландці воювали з імперією, а амер. колоністи — із власною країною-метрополією. У ході війни формувався внутр. устрій першої у світі демократ. республіки, базований на політ. ідеалах доби Просвітництва. Відстоювання у війні громадян. свобод і необмеженого права на приватну власність згуртувало колоністів, які бажали бути господарями у своєму домі, а не підданими короля. Закріплення здобутої перемоги конституцією 1787 і Біллем про права послужило висхідним пунктом для формування громадянського суспільства. За багатьма параметрами Амер. революція виявилася взірцевою. Їй були властиві толерантність до переможених, використання виключно політ. засобів для розв’язання внутр. проблем, небажання лідерів зосереджувати у своїх руках усю владу. Однак нова д-ва зберегла інститут рабства і послідовно витісняла аборигенне населення з його
місць проживання, не зупиняючись перед діями, які мали характер геноциду. Велика Франц. революція 1789—99 відбувалася в часи, коли на європ. континенті почали проявлятися перші ознаки пром. революції. Пануючий у Франції феод. устрій призвів до банкрутства д-ви і змусив франц. короля Людовіка XVI Бурбона звернутися за фінансовою допомогою до торговельно-бурж. кіл. Однак представники буржуазії не бажали далі миритися з абсолютною владою короля і відведеним для них статусом «третього стану». Скликані королем Ген. штати конституювалися в червні 1789 як Нац. збори, а через три тижні — як Установчі збори, покликані встановити новий політ. устрій. 26 серпня 1789 вони проголосили «Декларацію прав людини і громадянина», яка відкривала шляхи до перетворення традиційного сусп-ва на громадянське. Цей документ став преамбулою Конституції 1791, яка зробила Францію конституційною монархією. Дальший хід подій призвів до зосередження в Конвенті законодавчої влади. Конвент знищив феод. права і привілеї, передав селянам всі общинні та емігрантські землі, домігся страти короля Людовіка XVI Бурбона, створив революц. армію і розпочав війну з коаліцією європ. д-в. У ході війни блискучі перемоги здобув ген. Наполеон Бонапарт, що дало йому змогу звільнитися з-під опіки уряду, встановити в листопаді 1799 свою диктатуру і оголосити себе імператором. Агресивні війни імператорської Франції тривали 15 років і справили величезний вплив на європ. континент. Поразка Наполеона I Бонапарта призвела до реставрації Бурбонів. Вони нічого не забули і нічому не навчилися, внаслідок чого були зметені революцією 1830. Р. середини 19 ст. у Франції, Австрійс. імперії, німецьких та італійських д-вах (див. Революції в Європі 1848—1849) показали, що робітн. колективи в умовах індустріального сусп-ва, що народжувалося, ставали самостійним чинником політ. боротьби. Однак ці Р. залишалися, як і попередні, буржуазними. Кори-
стуючися зростаючою політ. вагою, буржуазія у 2-й пол. 19 ст. застосувала держ. важелі для зниження соціальної напруги в сусп-ві. Гостре протистояння з пролетаріатом поступово пом’якшувалося. Сусп-во залишалося традиційним, але в ньому з’явилися істотні елементи демократії (аж до заг. виборчого права в Пруссії і Великій Британії). Вивчаючи систему господарювання і соціально-політ. устрій, які здобули назву капіталізму, К.Маркс у праці «Капітал» зробив фундаментальний висновок: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами». Ф.Енгельс в одній із перших своїх книг — «Становище робітничого класу в Англії» — стверджував, що соціальна криза може бути розв’язана тільки революц. насильством, але через 40 років у передмові до нового видання зробив знаменне визнання: «Я навмисне не викреслив з тексту багатьох провіщень, у тому числі близькості соціальної революції в Англії, на яке я зважився під впливом своєї юнацької запальності». Західноєвроп. комуністи, які поділяли погляди К.Маркса та Ф.Енгельса, переконалися, що краще рухатися в напрямі узгодження інтересів праці і капіталу, аніж знищувати капітал, який був рівноправним із робочою силою агентом вироб. процесу. Виступаючи в Амстердамі (Нідерланди) у вересні 1872, К.Маркс визнав: «Ми не заперечуємо, що є такі країни, як Америка, Англія, і коли б я краще знав ваші установлення, то, можливо, додав би до них і Голландію, в яких робітники можуть добитися своєї мети мирним шляхом». 1891 нім. соціал-демократія прийняла Ерфуртську програму. Вона проголошувала кінцевою метою усуспільнення засобів вир-ва і заміну анархії ринку централізованим розподілом продукції, тобто встановлення комунізму. Однак ця кінцева мета повинна була досягатися шляхом реформ, а не революцій. Марксисти поділили комунізм на дві фази (комунізм вир-ва і комунізм споживання), використовуючи для назви першої популярний термін «соціалізм». Оскільки капіталізм мав «перетек-
ти» в комунізм шляхом демократ. реформ, термін «соціалізм» вийшов на передній план, а термін «комунізм» опинився в затінку. Соціалісти марксистського спрямування стали називати себе соціал-демократами. Політ. вибір соціал-демократів знайшов узагальнююче визначення у висловлюванні Е.Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, а рух — це все». 5) «Навздогінні» революції. У 1860—70-х рр. царський уряд у рамках «навздогінної» політики здійснив соціальну мініреволюцію без змін у політ. режимі. «Пригодована» царизмом буржуазія не спромоглася виробити в собі революційності, а тому імперський організм загнивав, аж врешті 1905 нарив прорвало. Гегемоном революції став ще незрілий пром. пролетаріат, і царський режим спромігся подолати її з найменшими втратами. Рос. імп. Микола II заспокоївся, не розуміючи того, що самодерж. спосіб правління вже став анахронізмом. Через 10 років революція повторилася в ситуації світ. війни, і цього разу для краху династії вистачило тижня. Якщо першу революцію в Росії можна назвати пролетарською, то 1917 проти царя об’єдналися всі — буржуазія, пролетаріат і одягнуті в солдатські шинелі селяни. До селян К.Маркс ставився презирливо, порівнюючи їх із лантухом картоплі: розв’яжи лантух, і картопля розсиплеться. Він мав рацію, але в розстановку сил внесла корективи світ. війна. Солдатська маса стала в основному селянською: по-перше, селянською була сама країна, по-друге, кваліфіковані робітники не підлягали мобілізації. Самі того не бажаючи, правлячі кола імперії об’єднали розпорошених селян побатальйонно, а на додаток вклали їм у руки зброю. Великі міста перетворилися на бази, де мобілізованих селян збивали у військ. команди та посилали на передову. Перед новобранцями постала проблема: іти на передову чи залишатися в тиловому гарнізоні, бунтуючи проти властей. Російська революція 1917— 1918 спалахнула в березні 1917 в
151 РЕВОЛЮЦІЇ
152 РЕВОЛЮЦІЇ
Петрограді (нині м. Санкт-Петербург), дійшла апогею під час більшовицького перевороту в листопаді 1917 і зійшла нанівець із розгоном Всеросійських Установчих зборів у січні 1918. Учасниками її були не тільки політ. партії, але й самодіяльні орг-ції, створювані робітн. колективами та військ. підрозділами, — ради робітн. і солдатських депутатів. Склад рад, а на фронтах — солдатських к-тів — був плинним, колективи могли в будь-який момент відкликати свого депутата і делегувати іншого. Рад. чинник у революції був анархічним і деструктивним. Переможці поділили революцію на дві: Лютневу буржуазнодемократичну і Жовтневу соціалістичну. Насправді це була одна революція, яка змінювалася у своїх барвах. Характер її на різних етапах неможливо визначити тільки одним терміном: буржуазно-демократична, робітничо-селянська, радянська. Вона могла б характеризуватися як «соціалістична» тільки в тому значенні терміна «соціалізм», який визнавали більшовики, — як першу фазу комунізму. Але самі більшовики в ході революції відмовилися від комуніст. гасел і взяли радянські: мир — народам (замість перетворення імперіалістичної війни на громадянську), фабрики — робітникам (замість націоналізації фабрик), землю — селянам (замість націоналізації поміщицьких маєтків). Із рад. гаслами вони подолали суперників і встановили свою диктатуру. Це означало, що революція на заключному етапі стала радянською, хоч більшовики її так не називали. Гол. ознакою Рос. революції виявилося протистояння між багатими та бідними, привілейованими і знедоленими. Властиве всім Р., воно стало абсолютним. В умовах триваючої війни це загрожувало паралічем держ. інститутів і розпадом форм організованого життя. Тому революція відзначалася небаченою згуртованістю політ. сил. Страх перед анархією об’єднав ліберальну демократію, представлену передусім партією кадетів, і революц. демократію, яка складалася із соціал-демократів (меншовиків) і
соціалістів-революціонерів (есерів). Страх перед розпадом д-ви змусив сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію і обмежити власну активність. Пізніше і в якісно іншій ситуації ця активність проявилася у вигляді громадян. війни 1918—22 між білими та червоними. Небувала гострота соціального протистояння виявилася живильним середовищем для гіпертрофованого зростання «партії нового типу» — більшовиків. Ця партія не мала за собою соціальних верств, які б могли підтримати її комуніст. доктрину. Однак завдяки гнучкій тактиці В.Леніна, котрий замаскував свою доктрину під стихійний рад. екстремізм, більшовики оволоділи значною кількістю рад і перетворилися з їх допомогою на держ. партію. «Навздогінна» політика охоплює більшою мірою техніко-економічну й меншою — соціальну сферу. Як правило, політ. режим нездатний самостійно реформуватися. Коли ситуація доходить до точки кипіння, режим, який здійснює «навздогінну» політику, гине, і на сцену виходить революція «навздогінного» типу. Рос. революція з її унікальним феноменом рад якраз і була такою. 6) Національні революції. Р. носять ім’я тієї країни, де відбулися. На окрему назву національних революцій мають претендувати ті з них, які відбулися в багатонац. імперіях. Зокрема, революц. події 1848—49 в Австрійс. імперії частіше розглядаються як сукупність революцій, що відбулися в різних провінціях. Угорська або Чеська революція мали свої особливості через те, що ці країни до утворення імперії самостійно розвивалися впродовж сотень років. Коли в Росії зникла імперська вертикаль влади, країна почала розпадатися через те, що різні її частини були надто несхожі одна на одну. Ця країна стала імперією задовго до офіц. проголошення 1721. Становище України в імперії Романових ускладнювалося тим, що вона мала спільну з Великоросією багатовікову історію. Панівні кола Росії впритул не бачили в українцях народ, відмінний від імперської нації. Все-
нар. характер руху за нац. державність, який розвинувся в Україні одразу після Лютневої революції 1917, став несподіванкою не тільки для правлячих кіл демократ. Росії, але й для інтелігенції української, яка довго не могла відмовитися від гасла автономної України у складі єдиної федеративної д-ви. Щоправда, оцінка цієї нерішучості лідерів Української революції 1917—1921 мусить бути зроблена з урахуванням того, що країна перебувала у стані війни. Лідери Української Народної Республіки зустрілися з кількома викликами, на які не змогли гідно відповісти. По-перше, вони недооцінили можливостей Раднаркому, який почав відновлювати дореволюц. кордони під гаслом створення «незалежних» рад. республік. По-друге, вони понадіялися на українізовані підрозділи царської армії, які розсипалися після прийняття Декрету про землю 1917. По-третє, вони недооцінили руйнівну силу робітн. рад, утворених у губерніях із переважаючим укр. населенням. Як відомо, великі міста в цих губерніях були переважно неукраїнськими за нац. складом. Раднарком цілком реалістично розраховував на підтримку робітн. рад, коли, на противагу Тимчасовому урядові, визнав кордони УНР, встановлені за етнографічним, а не істор. принципом, тобто з урахуванням пд. та сх. губерній, колонізованих українцями напередодні і після приєднання д-ви Б.Хмельницького до Росії. Отже, боротьба за утворення суверенної нац. державності, яка становила осн. зміст Укр. революції, не увінчалася успіхом. Але вона змусила вождів більшовиків, які встановили контроль над більшою частиною дореволюц. імперії, побудувати її як співдружність формально незалежних, а з 1922 року — союзних республік. 7) Комуністична революція. Жовтневий переворот у Петрограді 1917 був більшовицьким у тому розумінні, що дав політ. владу більшовикам. Однак за своєю суттю це був рад. переворот. Перемогли ради, а на їхніх плечах до влади прийшла партія більшовиків. Після встановлення
однопарт. диктатури більшовики «приватизували» Рос. революцію: усі політ. сили, які не влаштовували їх, були оголошені контрреволюційними. Робітн. і солдатські колективи позбулися права міняти своїх депутатів у радах. Тепер вони повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів, яких їм рекомендували більшовицькі парт. к-ти. Революція зійшла нанівець із розгоном Всерос. Установчих зборів. Поширення більшовицької диктатури зі столиці на периферію зайняло кілька місяців. Навесні 1918 партія більшовиків почала реалізацію своєї програми соціально-екон. перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких соціальних верств. Подібних перетворень світ не бачив, але вони не були продовженням Рос. революції. За методами реалізації ці перетворення являли собою типові «реформи зверху», яких було доволі в рос. історії, починаючи з петровських часів. У рад. підручниках стверджувалося, що більшовики повною мірою реалізували гасла революц. народу. Справді, уряд В.Леніна припинив трирічну війну і уклав сепаратний мир із Німеччиною та її союзниками. Земля була поділена між селянами на зрівняльних засадах. Створені більшовиками збройні сили тричі за 1917—19 йшли походом на Україну, щоб утвердити в ній нац. державність у рад. оболонці. Та позбувшись імперіалістичної війни, народи Росії потрапили у вир війни громадянської. Віддавши землю селянам, більшовики після багаторічної підготовки перетворили їх на пролетаризовану робочу силу, прикріплену до колгоспних ланів своїм безпаспортним статусом і зобов’язану працювати на д-ву за порожні трудодні. Створивши формально суверенні нац. республіки, вожді більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну д-ву. Комуніст. революція однаковою мірою була чужою для демократичного і радянського таборів у Рос. революції. Перемогу на етапі Лютневої революції здобув блок партій ліберальної і соціаліст. демократії, який сформував
уряд. На етапі Жовтневої революції переможцем став рад. табір, який уособлювали нар. маси. Насправді, однак, народ виконував на обох етапах революції тільки чорну роботу. Перемогли більшовицькі вожді, які замаскували від народу і навіть від власної партії свої задуми. Породжений суто внутр. чинниками, рос. радикалізм послужив сприятливим ґрунтом для поширення ленінізму, тобто революц. марксизму, яким у легкій формі перехворіла Зх. Європа до революцій 1848—49. 8) Посткомуністичні революції. Комуніст. революція виходить за рамки нормального істор. процесу. Вона народжувалася не як результат попереднього розвитку, а як ідея в голові людини, яка керується найкращими намірами. Серед праць основоположників марксизму першою згадкою про «світле майбутнє» слід вважати промову 24-річного Ф.Енгельса в Ельберфельді (нині у складі міста Вупперталь, Німеччина): «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, за це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і насамперед людське серце». Політ. режим у формі диктатури та комуністичний (офіційно — соціалістичний) спосіб господарювання невіддільні один від одного. Однак невіддільність не заважає їм бути двома окремими явищами. Комуніст. спосіб господарювання міг бути реалізований лише за наявності диктатури, здатної на Голодомор і Великий терор. Та диктатура тоталітарного типу могла утверджувати навіть антикомуністичний, тобто капіталістичний, спосіб господарювання (те, що спостерігаємо тепер у Китайс. Нар. Республіці). Розпад СРСР перетворив союзні республіки на нац. д-ви, але кожна з них опинилася на грані екон. колапсу і політ. хаосу. Для поколінь, які були народжені при комунізмі, зміна життєвого укладу виявилася надзвичайно болючою.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РЕВОЛЮЦІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
