РАБСТВО В УКРАЇНІ — тривале істор. явище в усіх цивілізаційних зонах України, що простежується від початку істор. часу донині. Провідною формою була вивізна работоргівля. Україна в міжнар. работоргівлі виступала як частина Сх. Європи, але різні частини території сучасної України належали ареалам різних цивілізацій. Тому тут перебували не лише джерела невільників, а й постачальники та ринки вивозу. Системи рабства, що практикувалися в Україні, запозичалися разом з її невільниками в ін. регіонах світу і служили прототипами невільницьких інститутів, які там розвивалися. У той же час рабство і передусім работоргівля в ролі потужних і довготривалих чинників екон. та соціального життя консервували екон. периферійність України, уповільнювали її політ. та культ. поступ. Рабство в Україні — малодосліджена тема, насамперед тому, що про нього збереглося дуже мало прямих свідчень. Це пояснюється тим, що інформаційний вакуум є одним з ефективних інструментів насильства, який забезпечував соціальну маргіналізацію раба, моральнопсихологічний тиск із метою контролю, примусу та забезпечення лояльності. Ганебність рабства, презирство до раба — це наслідки соціальної маргіналізації, через які не афішувався і рабський стан представників правлячих еліт (у країнах, де практикувалося елітне рабство). Ігнорування рабства з боку сучасної історіографії підігрівається успадкованою від минулого зневагою до рабства, яка відповідає прагненню «патріотичної» історіографії до створення пози-
тивної візії минулого України. Крім того, існують і тех. складнощі дослідження рабства в Сх. Європі. По-перше, тут відсутній расовий маркер рабства, адже, на відміну від африканців, світлошкірі невільники зі Сх. Європи не відрізнялися від вільної частини сусп-ва. Більше того, саме білі невільники часто входили до вищих сусп. прошарків. По-друге, наявна інформація про работоргівлю є непрямою (напр., невільники не зараховувалися до вантажу, у т. ч. і з метою ухиляння від сплати мита), розпорошеною по різних джерелах, записаною багатьма мовами. Зростаюче усвідомлення людством негативних наслідків рабства, прагнення позбутися його є необхідними передумовами для дослідження історії рабства, що проявилося в Зх. Європі та Америці. У той же час здійсненню цих досліджень сприяє зростання уваги історичної науки до Сх. Європи, а також до теми поширення науки і технології, у чому невільникам належала важлива роль у домодерному сусп-ві. Початки работоргівлі. Перше пряме свідчення про невільників з Пн. Причорномор’я походить з Ассирії поч. 7 ст. до н. е. у зв’язку з навалою кімерійців і скіфів на Закавказзя та Анатолію. Документи царських архівів Ассирії повідомляють про невільників в обслузі царя Асаргаддона (681— 669 до н. е.) — чоловіків та євнухів — з народів «кінних лучників» (скіфів) та кімерійців. Кочовики були посередниками в запозиченні ассирійцями навичок кінної їзди і створенні власної кавалерії, починаючи із серед. 9 ст. до н. е. Джерелом степових рабів були військовополонені. Можливість захоплення в полон
кочовиків, які переважали воєнною силою ассирійців, з’явилася завдяки укладанню союзних стосунків між ассирійцями та скіфами. Використання Ассирією скіфів і кімерійців у ролі військ. рабів створило Пн. Причорномор’ю відповідну репутацію джерела військ. рабів. Мор. набіг на Скіфію, здійснений сатрапом Каппадокії Аріарамном бл. 514 р. до н. е. за наказом перського царя Дарія I, мав на меті захоплення полону (чоловіків і жінок). Це був перший історично засвідчений набіг за невільниками на Пн. Причорномор’я. Експорт рабів у Середземномор’я в античну добу. Репутація скіф. рабів поширилася із Середнього Сходу, досягла і Греції. Cкіф. раби-солдати з’явилися на поч. 6 ст. до н. е. в Афінах, Фівах, Мітілені (нині всі міста в Греції), усупереч громадян. етосу греків, за яким військ. служба зараховувалася до привілеїв повноправних громадян. Тільки скіфистрільці служили грекам не в кінноті, а на флоті та у піхоті. До серед. 4 ст. до н. е. скіф. стрільці служили також у поліції Афін. Знайомство зі скіфами завдяки використанню їх у ролі військ. рабів проявилося в Греції в 5 — серед. 4 ст. до н. е. в поширенні сталих понять, пов’язаних зі звичками та спорядженням скіфських вояків: пияцтвом, зачіскою («скіфська зачіска» — поголена голова), взуттям («скіфіки»), шароварами («сарабара»), озброєнням («скіфський лук», «скіфська отрута» для стріл). Скіф. лучники та поліцейські були держ. власністю полісів або окремих громад (філ). Схоже, масове постачання скіф. рабів у Грецію здійснювали разом із постачанням хліба царі Боспорського царства на підставі
Р
78 РАБСТВО
союзницьких стосунків з Афінами та афінськими союзниками. Приватна торгівля скіф. рабами в Афінах документально засвідчена від 415 до н. е., проте її початок можна відсунути на кілька десятиліть раніше. У 4 ст. до н. е. попит на військ. уміння скіфів пропав, і раби з Пн. Причорномор’я не виділялися з маси інших, які використовувалися як хатня обслуга та робоча сила. Етнонім «скіф» регулярно вживався в ролі власного імені для рабів у грец. та рим. добу. Поряд з ним популярними стали імена Сармат, Меот, Гет, Трибалл, що вказують на ін. рабів надчорномор. походження. Осн. джерелом і постачальником невільників у Пн. Причорномор’ї були кочовики, а торг. посередниками виступали тамтешні грец. д-ви, передусім Боспорське царство. За інформацією Полібія та Страбона, невільники, разом із хутрами, медом, воском, інколи збіжжям, обмінювалися на товари, «притаманні цивілізованому життю», насамперед вино, оливову олію, одяг (тканини). Масові відкладення амфор підтверджують факт інтенсивного імпорту і широкого розповсюдження на степу вина, виробленого в Криму, Малій Азії та на Грец. архіпелазі. Іншою поширеною на степу принадою цивілізації, як доводить археологія, були вироби із золота та срібла. Ці знахідки є матеріальними пам’ятками мирної торгівлі греко-рим. Середземномор’я з кочовиками, передусім торгівлі рівновартісним товаром — рабами. Рабство і работоргівля в кочових спільнотах Північного Причорномор’я. «Економіка виживання», притаманна кочовим сусп-вам, і відсутність внутр. ринку на степу не створювали стимулів до екон. експлуатації невільництва і тим більше внутр. работоргівлі на степу. Однак степові спільноти з їхнім мілітаризованим характером були просякнуті чисельними примітивними формами натуралістичного та військ. рабства. Степова політ. традиція, побудована на принципі кровної спорідненості, передбачала для завойованих народів тільки статус держ. рабів, які піддавалися екон. визиску через данину і під час війни виконували
повинність живого заслону від сусідів. «Козакуючі» клани і племена, що залишалися за межами імперій, виступали законним і зручним джерелом невільників. Отже, степ становив великий резервуар потенційних рабів, завжди відкритий для зовн. попиту з боку осілих цивілізацій. На останніх лягала тільки місія організації обміну та доставки (купці, ринки, транспорт). Нестабільність кочового скотарства як «економіки виживання» та його натуральний характер робили степ готовим до відповіді на цей попит. Золото й срібло та вироби з них як портативний і високоліквідний товар були засобом накопичення і страховим капіталом на випадок утрати худоби. А вино було не лише агентом наркозалежності, а й неодмінним атрибутом важливих соціальних та культ. дійств на степу — шаманських, рицарських та багатьох держ. ритуалів. Вино та коштовності кочовики діставали й силою, але переважно тоді, коли вони були недоступні через торгівлю. Цим симбіозом і пояснюється парадокс, що кочовики, попри своє безроздільне військ. панування в Пн. Причорномор’ї, стали першою жертвою міжнар. работоргівлі. Важкі для землеробства умови степу і військ. домінування кочовиків були дієвою перешкодою для проникнення туди економічно розвинутіших цивілізацій. У той же час останні завдяки морям та річкам мали зручний доступ до його ресурсів, а пізніше — й до шляхів сполучення, що пролягали по степах у Балтику, Поволжя, Центр. Азію. Це сприяло тривалому (до кінця 18 ст.) існуванню в Пн. Причорномор’ї степової цивілізації, проте водночас перетворило цей регіон на екон. периферію передових цивілізацій, а відтак — на зону їхнього екон. диктату. Диктат полягав у тому, що самодостатні диверсифіковані економіки землеробських цивілізацій степ цікавив переважно як джерело люксусних та екзотичних товарів (хутра, мисливські птахи, товари транзитної торгівлі й раби). Тому Пн. Причорномор’я через панування степової цивілізації могло, а в силу периферійності її еконо-
міки з готовністю пропонувало рабів світ. ринку. Сполучення цих чинників тривалої дії відіграло вирішальну роль у тривалому існуванні работоргівлі в Пн. Причорномор’ї і зумовило домінування работоргівлі серед ін. форм рабства в Україні. Навала герм. племен готів у серед. 3 ст. не поклала край работоргівлі, хоч і завдала лиха екон. центрам регіону — Тірі, Ольвії, Херсонесу Таврійському, Танаїсу, Пантікапею. Здобувши на Боспорі флот і торг. партнерів, готи організували в 2-й пол. 3 ст. мор. походи на Кавказ, рим. міста в Анатолії, поплюндрували береги Мармурового й Егейського морів, досягли Родоса та Кіпру. Раби були одним з їхніх гол. трофеїв, а боспорські купці повернулися до звичної місії торг. посередників у панів степу, допомагаючи перетворювати здобич на капітал. Отже, работоргівля швидко відновила своє місце в економіці Пантікапея і місто пережило черговий злет могутності. Попит на рабів у Візантії збігся з її посиленням за візант. імп. Юстиніана I. Виникнення військово-бюрократичного невільництва. Контакти германських, тюркських та протослов’ян. народів в епоху великих міграцій призвели до постання інституту тренованих військ. рабів. Одне з його джерел вгадується в дружинниках степових ватажків. У согдійців, гол. торг. партнерів кочовиків Євразії, він існував у формі приватних загонів воїнів-невільників («чакар»), призначених для охорони торг. караванів. І в Європу цей інститут, імовірно, занесли ті ж купці, адже присутність согдійців засвідчена самою назвою м. Судак (Согдак). Цей інститут пристосували германці та авари. У результаті він набув форми військ. поселенців на прикордонні, які були відомі під назвами різного походження: герм. венеди, східноіран. анти, тюрк. склавини. Останні були відомі передусім у зв’язку з війнами проти Візантії на боці аварів. Військ. ефективність склавинів змусила візантійців до спроб пересадити цей інститут на власний ґрунт. Протягом 7—8 ст. вони толерували поселення на Балканах склавинів, які дезертирували від гно-
блення аварів і селилися окремо від місц. люду у «склавиніях», а також осаджували їх у Малій Азії для прикриття столиці від араб. рейдів. Мода на склавинів перекинулася від візантійців до арабів, котрі переманювали склавинів з Анатолії до власних приватних військ або ставили гарнізонами в прикордонних фортецях Пн. Сирії. Араби запозичили від греків і термін, який в арабській вимові зазвучав як «сакаліба» (однина — «саклаб»), відповідно «склавинія» Скальбійя (місто в Пн. Сирії). Араби полювали за склавинами також у Хозарії. Виведених звідти вони селили на кавказ. пограниччі та вздовж р. Євфрат. Ненадійність склавинів підштовхнула Візантію погодитися на поселення в Подунав’ї ін. войовників — болгар (вони таки врятували Константинополь від арабів 717—18). Але остаточно про склавинів довелося забути після розгрому Аварського каганату 795. Тоді склавини, набувши під аварами та германцями військ. і держ. вишколу, утворивши надплемінну старослов’ян. мову з необхідним політ. лексиконом, змогли ініціювати власні держ. проекти під своїм назвиськом, успадкованим від аварських часів. Інакше кажучи, протослов’яни почали перетворюватися на слов’ян. народи. Перша ж документальна згадка терміна «sclavus» (склавин) у значенні етнікона, а не невільника, походить із Магдебурга (Німеччина) 937. Сусп-во та д-ва Араб. халіфату для боротьби з племінною анархією арабів потребували сильного професійного війська, відданого халіфам і відчуженого від сусп-ва. Тому араби від початку своєї істор. кар’єри схилялися до використання особисто залежних воїнів. Крім склавинів, вони мали загони вільновідпущеників-клієнтів («мавалі»). Завоювання Хорасану та Мавераннахру у 8 cт. познайомило арабів із чакарами (араб. «шакірійя»). У 1-й пол. 9 ст. персональні халіфські війська почали набиратися виключно з купованих рабів, які походили з тюрків Середньої Азії та Хозарії. Будучи кінними лучниками, вони виявилися дуже ефективним військом. Та одно-
часно з військовими обов’язками тюркські командири («атабеки») перебрали на себе також адм. функції. Військово-бюрократичне невільництво перетворилося на одну з осн. структур влади в ісламських д-вах. Цей інститут зумовлював значний і стабільний попит в ісламських країнах на невільників чол. статі. Військ. ефективність кочової кінноти створила високу репутацію цьому інституту разом із тюркськими рабами, що викликало його поширення у світі, а відтак — попит на тюркських рабів. Работоргівля з ісламським світом 9—11 століть. Ісламська цивілізація створила потужну економіку і піднесла добробут населення, які стимулювали великий попит на рабів мало не на всіх соціальних рівнях ісламського сусп-ва. Ісламський невільницький ринок зберігав свою ємність і проіснував до кінця 19 ст., коли його було в основному ліквідовано через заборону рабства в Османській імперії. Араб. халіфат ввозив зі Сх. Європи «милих та ніжних» саклабських дівчат, а також хлопців саклабського й тюркського роду. Хлопці зазвичай призначалися для палацової та держ. служби в ролі персональної охорони, прислуги та бюрократів. Для використання в приватній обслузі та на держ. службі значна кількість хлопців піддавалися кастрації. 1) Сх. торгівля. Хозарський каганат, гегемон Сх. Європи в 7 — на поч. 10 ст., як типова степова імперія служив джерелом та постачальником невільників, а також виступав організатором работоргівлі. Правляча династія отримувала свої осн. прибутки від стягання значного 10-відсоткового мита із зовн. торгівлі своїх підданців і транзитних купців. «Незліченні раби», за повідомленням персомовного геогр. твору «Худуд аль-Алам», становили один з осн. експортних товарів Хозарії поряд із худобою та хутрами. Один зі шляхів вивезення рабів (саклабів, греків, вірмен, печенігів та самих хозар) вів до Азербайджану. Перенесення столиці в серед. 8 ст. на північ в м. Ітіль/Хамліх було симптомом перетворення Волзько-Каспійського шляху на
головний для Хозарії. Він пов’язував внутрішні райони Сх. Європи та Балтику з Хорезмом й Іраком. Волзько-Каспійським шляхом із кінця 8 ст. користувалися міжнар. торг. компанії, які серед іншого торгували рабамисаклабами: «іудеї-раданійя» (або «рагданійя», «ар-Рагадіна»; раданіти) та «руси». Раданіти прибували в Хамліх з Іспанії («ал-Андалус») та Франції («Фіранджа») через Прагу (Чехія), Київ та Булгар Великий. Будучи купцями, свій товар вони скуповували в саклабів. Через поширення продажу в неволю власних дітей країна Сакаліба в єврейс. купців із Заходу дістала назву Ханаану (по аналогії з бібл. ханаанеями). Руси (див. Русь) були «морськими номадами», воїнами та купцями на човнах. Вони набирали рабів як міновою торгівлею (напр. за сканд. залізні вироби, близькосх. намиста), так і силою. Користуючися своєю беззастережною військ. перевагою над розрізненими місц. племенами та сталим попитом на товари «країни Сакаліба», руси перейшли до систематичної експлуатації цієї території. Вони утворили власні опорні пункти в прибалт. зоні (Альдейг’юборг — Ладога (нині с. Стара Ладога Ленінгр. обл., РФ), Палтеск’я — Полоцьк (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Дрелленборг — Холопій Городок біля майбутнього Новгорода Великого) та у верхів’ях Волги. На час першої згадки про русів 839 вони вже мали власну д-ву, і назва її правителя «хакан Русі» натякала на династичний альянс, а заразом — і тісну ділову кооперацію з хозарами. Самі араби приїжджали на Волгу, Азовське море та Дон (два останні вони вважали «саклабською протокою» — Нагр ас-Сакаліба). За знахідками араб. дирхемів на території Сх. Європи, її пряма торгівля із Бл. Сходом тривала між 787 та 1015. Її припинення залишається предметом дискусій, але воно виглядає логічно з огляду на кінець Саманідської д-ви, осн. посередника, та вщухання військ. походів русів на Каспій і Хорезм. Напевно, слід також взяти до уваги початок карбування грошей Рус. д-вою за київ. кн.
79 РАБСТВО
80 РАБСТВО
Володимира Святославича, що здійснювалося шляхом переробляння ввезеного іноземного срібла. Тим не менше триваючий експорт саклабських невільників до країн ісламу араб. та перські джерела згадували ще в 11—12 ст. 2) Зх. торгівля. Купці-раданіти та руси торгували з ісламським світом у зх. напрямку через Омейядський халіфат на Піренейському п-ові (756—1031). Власне, єврейс. купці першими й освоїли шлях із Заходу Європи на Схід. Їхній шлях пролягав на Київ, Краків, Магдебург, Прагу, Майнц (Німеччина), Верден (Франція), а далі — до Іспанії. Звідти рабів вивозили на Бл. Схід Середземним морем. Археол. свідками цього торгу залишилися невеличкі круглі городища та пагорби-фортеці, розкидані від Волги до Зх. Європи, які використовувалися як загони для невільників. На пд. Франції, в одному із центрів Раданійї, подібні укріплення називалися по-латинськи «magus», на сх. Європи скандинави називали їх «гард», а слов’яни — «град», або синекдохою — «дитинець». Специфічною рисою цього напрямку торгівлі, яка значною мірою виправдовувала такий значний кружний шлях, було «продукування» євнухів. Євнухисаклаби цінувалися вище за ін. рабів через уявлення про відданість своїм хазяям та розум, а підвищений ризик смерті чи хвороби невільника через хірургічну операцію обмежував коло учасників цього бізнесу добрими знавцями медицини. Тому цей торг перебував здебільшого в руках єврейс. купців, які мали добру лікарську традицію. Осн. центрами кастрації невільників були Прага, Верден, Венеція (Італія) та Баджжана (близько сучасного м. Альмерія на пд. Іспанії). Останні два міста були осн. портами, через які невільники-саклаби відправлялися з Європи в Пн. Африку та на Бл. Схід у 9— 11 ст. Участь рус. купців («rugi») у вивозі невільників на Захід засвідчена митним тарифом Раффельштеттена (нині у складі м. Астен, Австрія) на верхньому Дунаї, складеним за даними 903—05. Союзницькі стосунки Київської Русі з Чеським та
Польським королівствами виказують її тривалі інтереси в торгівлі на зх. напрямку, у той час як захоплення полонених у ролі трофея під час військ. конфліктів виказувало найходовіший товар на зх. шляхах. Заг. обсяг работоргівлі в Зх. Європі сягав прибл. 10—15 тис. осіб щорічно. У 10 ст. склавинисаклаби, зокрема євнухи, стали навіть прикметною статтею експорту із Зх. Європи. Експорт у Візантію. Експорт у Візантію розвинувся в 9 ст. у зв’язку з політ. та екон. піднесенням (т. зв. македонське відродження), яке призвело там до збільшення попиту на невільників. У Візант. імперії було поширене екон. рабство, представлене як домовим, так і капіталістичним, різновидами. Візант. імператорський двір та нобілітет розвинули смак до широкого використання рабів, а зокрема євнухів, на держ. службі та в приватній обслузі. Офіц. заборона кастрації підданців імператора (незважаючи на її порушення) додатково сприяла попитові візант. ринку на ввіз невільників цього типу з-за кордону. Відвідувач Константинополя під час першого хрестового походу оцінював кількість євнухів у 20 тис. Порівняна близькість і доступність Візантії досить скоро зробили її пріоритетною для работоргівців зі Сх. Європи. 1) Рус. постачальники. Інтерес русі до візант. ринку проявив себе на поч. 9 ст. посольством «хакана Русі» 839 до імператора Феофіла. Напади русів через Чорне море на Пафлагонію перед 820 (згадано в «Житії Георгія святого Амастридського») та Константинополь 860 (описано константиноп. патріархом Фотієм) були ін. проявами цього інтересу. Однак до поч. 10 ст. русам доводилося користуватися для доїзду у Візантію кружним шляхом, що пролягав через р. Сіверський Донець (прит. Дону), Азовське море та м. Керч. Вимандрування мадярів у Паннонію та порозуміння з їхніми наступниками — печенігами, послаблення Хозарії, зрештою — зміцнення самих русів — уможливили організацію ними прямішого шляху до Чорного моря в 910—30-х рр.
Вони заснували факторії на Дніпрі, захопили в хозарів Київ і перетворили його на осн. центр своєї комерційної та політ. активності в Сх. Європі. У Києві/Кенегарді перебував один з їхніх правлячих кланів із дружиною. Звідси вони організовували походи за даниною з підкорених племен (полюддя) і відвозили зібране човнами по Дніпру і Чорному морю до Константинополя. Раби були одним із товарів, який руси збирали в полюдді і відвозили за море. Навіть «Повість временних літ» не робить секрету із планів київ. кн. Святослава Ігоровича слати в Константинополь на продаж невільників (разом із медом, воском та хутрами). Слов’ян. невільниками торгували й на Балтиці. Київ. князі також конфліктували з Візантією, прагнучи розширити свій експорт і взяти під свій контроль усі шляхи до неї через Болгарію та Крим. Однак імперія була спроможна примусити русів триматися договірних стосунків, і після кожного конфлікту сторони укладали договори (911, 944, 971, бл. 988, 1043). За договорами з Візантією, руси постають як работоргівці-оптовики, які привозили виключно рабів і продавали їх за золото та золототкані шовки (паволоки). Вони вказують на те, що работоргівля була одним з осн. джерел багатства для русів, що робить її суттєво важливим чинником постання Київ. Русі. Утворення д-ви, слов’янізація вікінгів і охрещення країни, на яку зрештою перенеслася назва «Русь», ані знищили рабство, ані припинили работоргівлю. Скоріше зміцнення д-ви надало Києву істотні політ. та військ. переваги над ін. політ. центрами Сх. Європи і поширило його авторитет у степових сусідів. Вкупі з існуванням власного купецтва (на відміну від степовиків) відкритість степу забезпечувала Русі чільне місце в работоргівлі цього регіону. Рус. джерела, хоча й зрідка, але наводять приклади масового поширення работоргівлі в Новгороді Великому. Араб. хроністи засвідчили, що в 13 ст. рус. работоргівці діяли в Судаку, мали власні кораблі й торгували за Чорним морем.
2) Степовики. Постачанням саклабських невільників займалися мадяри, які влаштовували регулярні набіги на саклабів. Останніх, за повідомленням арабських географів, мадяри вважали за рабів («есір» — буквально арабською «бранець»). Центром збуту ясиру був порт Керч, де цей товар грец. купці міняли на коштовні тканини. Участь печенігів (які панували в Надчорноморських степах із кінця 9 до поч. 11 ст.) в работоргівлі відображена в джерелах не дуже виразно. Вони перехоплювали рус. каравани з невільниками на дніпрових порогах, але також наймалися до Рюриковичів під час усобиць чи виправ на Візантію. Згадки про значні запаси золотих і срібних речей з огляду на структуру степової економіки є переконливішим симптомом залучення кочовиків у работоргівлю в ролі постачальників. Однак через політ. роздрібненість вони й самі служили об’єктом людоловства для русів, булгар та буртасів. Печеніги-раби вивозилися через Хозарію на Закавказзя і, очевидно, через Хорезм до Арабського халіфату. Половці також нападали на сусідів — Русь та Угорщину, але в той же час були жертвою набігів за невільниками з боку черкесів, русів, мадярів та ясів. Промовистим проявом поширення работоргівлі є дарування невільниць — «дівок» — половецькими князями рус. князям (їх, напр., слав разом із худобою хан Котян галицькому кн. Мстиславу Мстиславичу). Половці віддавали «живий товар» за грец. коштовні тканини в Судаку та Херсоні (див. Херсонес Таврійський). Половці також наймалися вояками та продавали своїх дітей царям Грузії, які користувалися цією силою в обороні проти нападів сельджуків. При дворі грузин. царя Давида Будівничого (1089— 1125) була заведена гвардія з половецьких отроків. 3) Візантійці виступали в работоргівлі передусім у ролі посередників, скуповуючи за коштовні тканини від мадярів та половців полон у крим. портах. Значний торг. інтерес Візантії в Сх. Європі, враховуючи експортні можливості останньої, напевно,
був пов’язаний із работоргівлею. На цій торгівлі вже під кінець 8 ст. розквітли Амастрида (нині м. Амасра, Туреччина) в Пафлагонії, де було засноване автокефальне архієпископство, та крим. порти. У серед. 9 ст. катапан Пафлагонії відав також візант. містами на пд. березі Криму. Грец. купці курсували між Херсоном та Києвом і далі доходили до Воліна (нині місто в Польщі) на Балт. морі. У поширенні херсонських винних амфор 10 ст. уздовж Дніпра можна вбачати пряму вказівку на переміщення цим шляхом також рабів. Пограничні території Пафлагонії та міста Криму (Херсон і Судак) були місцями, де «продукувалися» євнухи. Зосередження в цих місцях работоргівлі, причому торгівлі найприбутковішою її частиною — євнухами, пояснює, чому вони вабили до себе напади русів. Візант. термін для означення євнухів у серед. 10 ст. — «карзімасіус» (хорезмієць) — вказує на те, що «продукування» євнухів для візант. ринку перебувало в руках хорезмійців. Рабство на Русі. Набір невільників для продажу пройшов на Русі 3 етапи: 1) для 9 — поч. 10 ст. осн. способом поневолення були воєнні набіги степових і річкових кочовиків (мадярів, печенігів, болгар, варягів-русів) на місцеві племена сакалібів/склавинів. Степовики трималися набігів і надалі, але руси, осівши в лісах Сх. Європи, перейшли до створення системи поневолення місцевого населення; 2) від серед. 10 ст. руси запровадили систематичний збір полюддя з підкорених племен на підставі данницьких угод. Незважаючи на те, що полюддя лишалося військ. акцією, як набіг, наявність угод і упорядкування збирання данини виступають ознаками держ. рабства. За цією системою правлячий клас вікінгів-русі визискував з підданців будь-які необхідні для міжнар. торгівлі товари, насамперед рабів. Незважаючи на цілком імовірне поширення рабства і людоловства серед самих слов’ян, натуральне госп-во, розпорошеність населення, примітивна соціальна організація, нарешті від-
сутність власного купецтва унеможливлювали їхню зовн. работоргівлю. Ініціатива, військ. сила, необхідна для поневолення, а зрештою — і монополія на продаж слов’ян у рабство належали русам. Вони ж, уклавши угоди зі старшинами родів і племен про полюддя, пристосували патріархальне рабство слов’ян до потреб зовн. работоргівлі. Це обумовило тривалий патріархальний характер рабства у слов’ян, який проявив себе у двозначності слов’ян. термінології рабів — вона однаково стосувалася і рабів, і молодших членів родини (дитя, дівка, отрок, хлопчик, челядка, роб’я, парубок). У той же час пізнє і в основному неслов’ян. походження цієї термінології виказує вплив зовн. чинників на систему рабства на Русі, який притлумила слов’янізація русів; 3) полюддя як данина людьми припинилося на Русі щонайраніше в серед. 11 ст. під впливом розбудови державності та прийняття хрещення. Негативне ставлення Церкви до полюддя красномовно виявилося у викресленні самого цього терміна з літописання та діловодства, поки в 1-й пол. 12 ст. за ним не закріпилося значення грошової данини. У цих умовах «Руська Правда», хоч і зберігає сліди етнічної диференціації сусп-ва між «русинами» та «словенами», але оформляє правові характеристики соціальних станів, зокрема стан рабів (холопів). На Русі, як і всюди, раб визнавався власністю його господаря. «Соціальна смерть» раба виявлялася в тому, що його життя не захищалося грошовою компенсацією — вирою (Wergeld) — і відповідальність за вчинки раба ніс хазяїн. Рабський стан у Київ. Русі мав специфічні риси, що вказували на поширення експортної работоргівлі. Передусім холопство було відділене від ін. станів низьким правовим порогом. Це досягалося, передусім, широким застосуванням продажу в неволю як засобу покарання і/або матеріальної відповідальності. Незважаючи на те, що вона мала вигляд штрафу на користь князя, неспроможність відповідача оп-
81 РАБСТВО
82 РАБСТВО
латити «продажу» тягнула за собою його фізичний продаж у рабство. Відповідно стандартна сума «продажи» у 12 гривен давньоруських (відома з 911) відповідала ціні одного невільника. Ця норма права застосовувалася як для залежних категорій населення (смердів, закупів), так і для вільних осіб (мужів), у т. ч. купців. Цим інститутом «Руська правда» створювала зручний механізм рекрутування невільників, і рус. літописи засвідчують його використання («наша земля оскудела есть от рати и от продаж» — у «Повісті временних літ» під 1093, «тем бо князи не збираху многа имения, ни творимых вир, ни продаж не вскладаху люди» — у Новгородському першому літописі). Додатковим джерелом холопства в умовах патріархального рабства була хатня служба без контракту (ряду). Водночас «Руська Правда» залишала дуже мало можливостей звільнення, фіксуючи безповоротність невільницького статусу як факту продажу. Звільнення передбачалося хіба що як компенсація за безпідставний продаж у неволю та за народження рабинями дітей від хазяїна. При цьому звільнення вагітних рабинь (зґвалтованих іноземцями), як засвідчує поява цієї норми у договорі Новгорода Великого з Ганзою кінця 12 ст., явно мало комерційні підстави. На звичайність продажу невільників на вивіз за межі країни вказують обов’язкова участь митників і сплата мита у цих оборудках. На Русі під впливом зарубіжного досвіду набуло поширення також військ. та елітне рабство. Військ. раби звичайно називалися отроками або княжими мужами. Із них складалася персональна гвардія князів та дружинників (бояр), що могла налічувати кілька сотень, вихідцями з їх числа були також повноважні слуги, які відали двором та адміністрацією: тивуни, під’їздні, канцеляристи (писарі, митники), економи, повари, конюхи. Найдовіреніші слуги могли називатися «милостниками». Перебування в оточенні князя визначало приналежність таких осіб до правлячого класу. Тому літописи зберегли імена кількох із них, незважаючи
на їхній рабський стан. Вони виказують іноземне, найчастіше — тюркське, походження таких із них, як воїни та полководці Куман, Кулмей, Горепа, Судимир Кучебіч, Олбер Шерошевич, угорці Георгій та Мойсей — наближені ростовського кн. Бориса Володимировича, Торчин — кухар (і вбивця) муромського кн. Гліба Володимировича (див. також Борис і Гліб), Бяндюк (отрок переяслав. кн. Володимира Мономаха), тюркські убивці теребовельського кн. Василька Ростиславича, воїни та ін. Київські князі практикували степову систему держ. рабства — осадження тюркських племен (клобуків чорних, узів, торків, берендеїв) на степовому прикордонні під зобов’язання несення військової служби. Рабство в Золотій Орді 13 — початку 15 століття. 1) Держ. рабство. Монгол. завоювання запровадило стан держ. рабства для населення як Русі, так і Кипчацького степу. Як степова д-ва Монгольська імперія використовувала підневільних в основному для різноманітних військ. потреб. Тому половці й руси служили в монгол. війську. Для половців військ. служба, схоже, була гол. повинністю, тому що завдяки цьому та їхній чисельності Золота Орда швидко тюркизувалася. Русини ж служили окремими загонами і в Золотій Орді, і в юаньському Китаї (остання згадка 1332). Водночас рус. князі зі своїми військами приневолювалися до участі в походах Золотої Орди на сусідні д-ви — Литву, Польщу та Угорщину. При цьому монголи не забороняли вивіз рус. та половецьких невільників на службу в невільницьких військах Єгипту та Делійського султанату і толерували традицію, коли рус. князі набирали свої дружини з тюркських воїнів. Рус. ремісники завдяки своєму авторитету на міжнар. ринку зробилися бажаним трофеєм для монгол. еліти, яка вивозила їх для своїх потреб по містах та ордах до самої Монголії і Китаю. Вивіз майстрів припинився хіба що в 14 ст. через грабунок і розорення професійного середовища, особливо в таких худож. проми-
слах, як обробка металів, каменю, склоробство. Держ. рабство для решти населення Русі проявилося в примусовому обслуговуванні держ. потреб Монгол. імперії, так чи інакше пов’язаних з її військ. справами. Це супроводжувалося прикріпленням до певного місця проживання і занять. Ремісники обслуговували транспорт і шляхи сполучення, будували й ремонтували замки, виготовляли/ремонтували зброю. На мешканців певних сіл і округ, які називалися «ординцями», «сотенними» або «каланними» (монгол. данник), були покладені спец. повинності: доглядання худоби, коней, соколів, лісництво, лови. Деякі села постачали допоміжних вояків до монгол. війська. Решта селянства експлуатувалася через податки (ясак) і зараховувалася до ясачного. Монголи з допомогою бюрократів з ісламських провінцій спромоглися налагодити систематичний визиск завойованих територій через ефективну систему розверстаних податків замість примітивної традиції гуртових податків (данин). Це нововведення супроводжувалося проведенням податкових переписів населення, що осучаснили методи держ. управління, хоча й були атрибутом державного рабства. Характерним проявом рабовласницького характеру монгол. податкової системи був інститут продажу в рабство неспроможних платників податків або/та їхніх рідних. Ця практика відобразилася й у рус. епосі золотоординського часу. Монголи, запровадивши свою систему держ. рабства, наново перетворили Сх. Європу на щедре джерело невільників для міжнар. работоргівлі, що уже засихало за часів Київ. Русі. Цим пояснюється той парадокс, що одна з найуспішніших мілітаристських д-в в історії була одним із гол. джерел постачання невільників для світ. ринку работоргівлі; 2) міжнар. работоргівля Золотої Орди. Монгол. погром зруйнував чорномор. работоргівлю русів. Але імена рус. купців, втягнутих у работоргівлю, наприкінці 13 ст. з’являються в нотаріальних книгах генуезької колонії
у Пері (нині у складі м. Стамбул), Кафи (нині м. Феодосія) та ін. генуезьких колоній. По тому ці купці втрачають нац. риси через асиміляцію із греками, ординцями та генуезцями, і далі руси виступатимуть на ринку переважно в ролі дрібних або й просто випадкових постачальників «живого товару» — часто родичів, і майже завжди співплемінників свого «товару». Греки зберегли присутність і в работоргівлі, оскільки вони залишилися провідними перевізниками на Чорному морі та складали осн. масу населення північночорномор. міст і портів. Вони виступали у звичній для себе ролі посередників у доставці рабів із Криму і Кавказу до Константинополя та міст Анатолії (Синоп, Трапезунд (нині м. Трабзон; обидва в Туреччині) та ін.). Уже наприкінці 13 ст. ті з них, що тривалий час перебували в ординських містах у Криму (Солхат; нині м. Старий Крим) і на Кавказі (Магас — давнє місто в Аланії, точно не локалізоване), Маджар; на місці сучасного м. Будьоновськ Ставропольського краю, РФ), асимілювалися з місц. населенням і перейшли в іслам; 3) вивіз до ісламських країн. Утворення в Євразії єдиного екон. простору забезпечило вигідні умови для пересування товарів, технологій та ідей від Середземномор’я до Китаю. Об’єднання у складі Золотої Орди Сх. Європи з Хорезмом — давнім ринком збуту східноєвроп. рабів — створювало додаткові зручності для вивозу рабів із Русі та Кипчацького степу на Схід. Центральноазіатські работоргівці були помітні в портах Криму, в Азаку (нині м. Азов). На рахунок їхньої активності слід віднести появу русичів у невільницьких військах Делійського султанату в 13 ст. і появу в Криму екзотичних індійських невільників. Однак простежити торг кипчацькими рабами в рідному для них тюркомовному середовищі Центр. Азії важко. Відкриттям джерела військ. невільників негайно скористалися останні правителі династії Айюбідів в Єгипті в 1240-х рр. Кістяк мамелюцького війська складали тюрки, у даному випадку
кипчаки (половці), до яких належав і харизматичний султан Бейбарс, проданий у Солхаті бл. 1249. Із кінця 14 ст. серед мамелюків значно більше стало черкесів і грузинів. Зрідка, але серед них траплялися й руси. Султани Бейбарс та Калавун забезпечили постачання рабів із Судака й Тани (нині м. Азов), уклавши торг. угоди з Візантією 1263 та 1281 та встановивши політичні (і згодом матримоніальні) зв’язки із Золотою Ордою. Масовий вивіз невільників до Єгипту (до 500— 1000 осіб одночасно) відбувався під час посольств. Частина невільників потрапляла в Єгипет суходолом через Кавказ та Анатолію. На Кавказ пролягав також кружний шлях суходолом із мусульманських еміратів Піренейського п-ова, який перервався тільки під кін. 14 ст. Домінування в Середземномор’ї зробило італ. купців, передусім із Генуї, гол. довізниками рабів для Єгипту. На активність генуезців у вивозі греків, болгар, русів та волохів до Єгипту скаржився Папа Римський Інокентій IV уже 1246. Заснування генуезцями колонії Кафа відкрило наскрізне мор. сполучення між Середземномор’ям і Анатолією, з одного боку, та Золотою Ордою — з другого, а також зробило генуезців його господарями. На Кафу швидко зорієнтувалися товарні потоки із Сарая-Берке (див. Сарай), Тани/Азака, Криму/Солхата, портів та міст Кавказу. Тому генуезці, навіть без досвіду торгівлі в Золотій Орді і без власних можливостей для людоловства, ніколи не мали труднощів із постачанням невільників, у т. ч. монгол. роду. За це золотоординський хан Токта 1307 вигнав їх із Кафи. Але роль Кафи для забезпечення коштами Золотої Орди змусила нового золотоординського хана Узбека відродити колонію вже 1316, а з нею — і работоргівлю. Вже наступного 1317 р. папство наклало заборону на вивіз генуезцями невільників у Єгипет. За нею слідували заборони 1323, 1329, 1338, 1425 — очевидно, без наслідків. Кінець генуезькій работоргівлі поклали османці, які встановили контроль над Протоками 1453 і захопили всі генуезькі колонії в Надчорномор’ї 1475
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РАБСТВО В УКРАЇНІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
