ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ (від лат. providentia — Провидіння) — історико-філос. метод тлумачення істор. подій як таких, що відображають безпосереднє втручання Творця в історію. У провіденціалістських вченнях Божественний Промисел, план спасіння людей перетворюються на смислоутворюючу ідею всесвітньо-істор. процесу. Є характерним для філософії історії всіх монотеїстичних традицій, але особливо детально П. був розроблений у християн. історіографії середніх віків, ставши одним із її базових світоглядних принципів поряд з універсалізмом, есхатологізмом і телеологізмом. Філософи 4—5 ст. Євсевій Кесарійський, Єронім, Августин розвивали погляд на всесвітню історію як на віддзеркалення священної історії і Божого плану. Зокрема, в працях Августина (насамперед у книзі «Про Град Божий») дається провіденційне тлумачення факту падіння Риму Стародавнього. Саме піднесення язичницького Риму було визначене Божественним Промислом, а занепад був зв’язаний із моральним падінням римлян. Августин звернувся до старозавітних поглядів книги пророка Даниїла і розвинув положення про те, що історія розвивається зі сходу на захід і Рим займав місце у череді д-в. Історія людства, за Августином, визначається боротьбою двох д-в, двох Градів — Божого і земного, кожен з яких виходить за межі матеріального плану й включає вищу і нижчу потойбічні сфери — Небо й Пекло. Ін. своєрідною формою звернення до П. є неодноразова спроба, базуючись на доктрині про шість днів творіння, розробити деталізовану хронологію всесвітньої історії, яка триває шість, а пізніше — сім тисяч років і завершується апокаліптичними подіями, датування яких можна передбачити. Ця традиція йде, принаймні, від 3 ст. (Юліан Африканський) і відроджується в апокаліптичних розрахунках деяких християн. громад аж до 21 ст. Ін. автори писали про шість періодів земної історії, не прив’язуючись до ідеї: один день — одна тисяча років. У 8 ст. у «Хроніці» Беди Преподобного проведена детальна аналогія між шістьма
днями творіння і шістьма періодами людської історії. Після шести власне істор. віків хроніка Беди Преподобного описує сьомий вік — епоху воскресіння із мертвих — і восьмий вік — зникнення часу й настання вічності. Ще однією ідеєю, яка конкретизувала вчення про Божий Промисел у більш пізній період (12—13 ст.), була ідея поділу історії на три епохи у відповідності із трьома іпостасями. Так, Йоахим із Флориди (поч. 13 ст.) вважав, що в його часи завершується епоха Сина (епоха віри та смирення) і починається епоха Духа Святого (епоха любові та радості). У Новий час провіденціалістську філософію історії розробляв франц. мислитель Ж.Босюе (17 ст.). Якщо для епохи середньовіччя гол. посередником між Богом і людством є Церква, то Ж.Босюе пропонує більш етатистський, імперіоцентричний П., що досить логічно для письменника епохи абсолютизму. Звернення до провіденціалістського тлумачення історії характерне і для багатьох мислителів 18— 19 ст. — зокрема для Ж. де Местра, для Й.-Г.Фіхте з його ідеєю наперед визначеного розгортання історії через п’ять епох. Щоправда, для Г.-В.Геґеля суб’єктом історичного процесу є Світ. Дух, це поняття отримує в мислителя скоріше філос. інтерпретацію, але Г.-В.Геґель не відмовляється і від реліг. потрактування, стверджуючи, що релігія і філософія мають спільний предмет. До ідеї Божественного Промислу звертається В.Соловйов у своїй «Історії і майбутності теократії» і дає нове оригінальне потрактування історичних епох відповідно до днів творіння. У своїх працях він розглядав питання діалектики Божественного Промислу і людської свободи. М.Бердяєв у праці «Смисл творчості» повертається до ідей Йоахима із Флориди, вважає, що епоха Духа Святого — це творча епоха, яка прийде у майбутньому. Вітчизн. історія також мала провіденціалістичну інтерпретацію. Перша історіософська доктрина новохрещеної Київської Русі — «Слово о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона зводиться
до ідеї П. Митрополит Іларіон малює лаконічну схему всесвітньої історії і стверджує, що в Божественному плані містилося рівне входження всіх народів у християн. віру і к-ру. Перераховуючи всіх апостолів — просвітителів Риму, Азії, Індії, Єгипту, Іларіон ставить в один ряд з ними і київ. кн. Володимира Святославича, тим самим урівнюючи Київ. Русь з іншими християн. країнами. Однією з найхарактерніших рис християн. П. є підкреслення паралелізмів між Ветхим і Новим Завітами, у Новому Завіті відбуваються події, аналогічні з подіями ветхозавітними, або виконуються ветхозавітні пророцтва. Другим прийомом пошуку провіденціальних рис в історії є аналогії між священною, бібл., історією і, відповідно, її персоналіями й подіями та персоналіями світської історії. Іларіон розвиває й цю християн. традицію, він пише в «Слові…», що як Соломон завершив дії Давида, так і князь Георгій-Ярослав Мудрий теж спорудив у Києві храм Премудрості Божої, ін. провіденційний акт Ярослава Мудрого — через буд-во храму Благовіщення — передання Києва допомозі Богородиці. У літописних джерелах, у Патерику Києво-Печерському, у «Слові о погибелі Руської землі» істор. події не раз потрактовуються як воздаяння Боже, напр., монголотатарська навала — це кара за гріхи. У 17 ст., в епоху нац. відродження України, закріплюється нова провіденціалістська ідея, у творах правосл. митрополитів І.Борецького, П.Могили, пізніше письменника Ф.Прокоповича окреслюється погляд на Київ як на другий Єрусалим (див. також Другого Єрусалиму концепція). Ця ідея трапляється і в листах провідників запороз. козацтва, отже, вона набуває широкої популярності. В «Житіях святих» Димитрія Ростовського пророцтво ап. Андрія Первозванного стосовно майбутнього Києва набуває виразно провіденціального забарвлення. У цей же час і пізніше розвивається ідеологія унії, греко-катол. церкви, в якій Україна розглядається як міст між християнськими сходом і заходом, як країна, що може поєднати
розколоте християнство. До цих поглядів уже в 20 ст. повертаються греко-катол. предстоятелі А.Шептицький та Й.Сліпий, цю ж провіденціалістську ідею обґрунтовує греко-катол. письменник І.Ортинський. У 19 ст. до провіденційного бачення в укр. історіософській думці звертався М.Костомаров. У «Книзі буття українського народу» подається відповідна схема світ. історії від створення світу й гріхопадіння до подій Ветхого і Нового Завітів. Вчення Ісуса Христа, за «Книгою буття…», повинно звільнити людство від влади царів, володарів і панів. Поширення християнства відбувається поступово, народами грецьким, потім — романськими, а потім — і німецькими. Нарешті, слов’яни приймають віру Христову «як ні один народ не приймав». А серед слов’ян. народів Україна, особливо в козац. часи, найбільше сприймала християн. ідею вільності та рівності, що й привело її на Голгофу серед ін. країн. Але Україна встане зі своєї могили і в майбутній федерації слов’ян. народів займе особливе місце. Свою апеляцію до Божественного Промислу «Книга буття…» підтверджує бібл. порівнянням України із наріжним каменем, що «бисть во главу угла». У праці «Дві руські народності» М.Костомаров дає психологічну характеристику укр. і рос. народів й пише, що велика різниця у душевному складі цих народів запрограмована специфікою істор. процесу і різним ставленням до реліг. істин. Такі психологічно різні народи можуть доповнювати один одного у слов’ян. спільноті. Літ.: Барг М.А. Эпохи и идеи: Становление историзма. М., 1987; Соловьев В. Оправдание добра: Нравственная философия: Сочинения, т. 1. М., 1990; Бердяев Н.А. Смысл творчества. Paris, 1991; Данилевский Н.Я. Россия и Европа. М., 1991; Костомаров М.І. «Закон Божий» (Книга буття українського народу). К., 1991; Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать. В кн.: Давня українська література: Хрестоматія. К., 1992; Гегель Г.В. Философия истории. М., 1993; Паславський І. Берестейська унія і українська християнська традиція. Львів, 1997; Фихте И.Г. Основные черты современной эпохи. В кн.: Несколько лекций о назначении ученого. Минск, 1998; Костомаров М.І. Дві руські народності. «Українська мова і літерату-
ра в школі», 2001, № 6; Кихно А.В. Промысел Божий в истории XX века и некоторые историософские идеи В. Соловьева и Н. Бердяева. В кн.: Філософія права в Росії. К., 2006. О.В. Кіхно.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
