ПОЛОЗ (Полозов) Михайло Миколайович (23.12.1891—03.11.1937) — держ. і громад. діяч, за фахом — агроном, економіст, льотчик. Н. в сім’ї службовця, із дворян. Від 1906 — у лавах соціалістів-революціонерів. Із 1910 — слухач Нар. ун-ту ім. А.Шанявського в Москві, 1912—15 — студент Петровсько-Розумовської с.-г. академії. 1915 вступив до авіац. школи, із вересня 1916 — пілотвинищувач у званні прапорщика на Румунському фронті. 1917 — член Укр. ген. військ. к-ту (УГВК; див. Генеральний військовий комітет) та його президії, представник УГВК у військовому мін-ві Тимчасового уряду, член Української Центральної Ради і Комітету Української Цен-
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// млено створення СРСР. Був учасником 1-го з’їзду рад СРСР. Брав активну участь у розробці Конституційного проекту договору про утворення СРСР у редакції УСРР. 3 серпня 1923 затверджений на посаді голови Держплану УСРР. Влітку 1924 разом із А.Буценком був делегований від України до комісії ЦВК СРСР з питань урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР. Із жовтня 1924 до січня 1926 — голова Адміністративно-фінансової комісії при РНК УСРР. Із квітня 1926 по 1930 — нарком фінансів УСРР. У грудні 1927 на громад. засадах очолив Укр. к-т охорони пам’ятників природи, за час його керва було ухвалено урядові постанови про «Асканію-Нову», Приморські та Піщані заповідники. 1930 П. перевели до Москви на посаду заст. голови Бюджетної комісії ЦВК СРСР. Там він працював до арешту органами НКВС СРСР 12 січня 1934. Був звинувачений у справі «Української військової організації» і 4 червня 1934 засуджений на 10 років виправно-трудових робіт. Відбував покарання на Соловках. 9 жовтня 1937 засуджений повторно, тепер — до смерті. Страчений в урочищі Сандормох. 8 березня 1957 рішенням Військ. трибуналу Київ. військ. округу П. був реабілітований (посмертно) за справою 1934 р. «за відсутністю складу злочину». 19 квітня 1957 Архангельський обласний суд РРФСР реабілітував П. справою 1937 «за недоведеністю злочину». 15 листопада 1988 Верховний суд РРФСР вирішив вважати справу П. 1937 р. закритою за відсутністю складу злочину. Літ.: Данилюк Ю.З. ... Ніякої контрреволюційної роботи не вів. В кн.: Реабiлiтованi iсторiєю. К.—Полтава, 1992; Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Недостріляні. К., 2008; Єфіменко Г. За лаштунками комісії по з’ясуванню взаємовідносин між РСФРР та УСРР (січень— травень 1922 р.). В кн.: Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки, вип. 19. К., 2010; Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 263, оп. 1, спр. 39030. Г.Г. Єфіменко.
тральної Ради. Обраний делегатом Всеросійських Установчих зборів. Від 2-го з’їзду Української партії соціалістів-революціонерів (липень 1917) і до кінця існування єдиної УПСР (травень 1918) — член її ЦК. Із кінця 1917 — у складі делегації УЦР на мирних переговорах із країнами Четверного союзу у Брест-Литовську (нині м. Брест, Білорусь). Після розколу УПСР у травні 1918 увійшов до ЦК УПСР (боротьбистів), за часів Української Держави — у підпіллі. На поч. 1919 проводив переговори боротьбистів із більшовиками. Х.Раковський 16 лютого 1919 писав у листі до нар. комісара закордонних справ РСФРР Г.Чичеріна: «З українськими есерами зразка Полозова налагоджуємо співробітництво, пропонуємо їм два міністерства та три місця в колегіях». Однак на заваді стали 3 пункти різнобачень — укр. мова як державна, рад. Україна як незалежна д-ва та намагання боротьбистів не допустити відмови від соціалізації землі. Формально не відкидаючи цих вимог, більшовики проводили протилежну політику, що змусило П. звернутися із листом до наркома у справах національностей РСФРР Й.Сталіна: «Політика на Україні здійснюється врозріз усьому, про що говорилося між нами… Вирішено створити “комуністичний” з’їзд рад, який, очевидно, повинен вотирувати злиття з Росією… У результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у вас на Україні підготовлених партійних працівників, знайомих із місцевими умовами, дискредитується ідея радянської влади навіть в очах робітників». Цей допис після відповідного звернення Й.Сталіна розглядався на засіданні ЦК КП(б)У 20 лютого 1919. Х.Раковський заявив, що при написанні листа П. «використовував брехливий матеріал, сфабрикований лівими есерами». На Третьому Всеукраїнському з’їзді рад (6—10 березня 1919) П. увійшов до складу ВУЦВК, а 12 квітня 1919 замінив О.Хмельницького у складі до того часу однопартійної Президії ВУЦВК. Після створення в серпні Української комуністичної партії (бороть-
бистів; УКП(б)) обіймав одне з чільних місць у її кер-ві. Під час денікінської окупації був відряджений до Москви як голова Закордонного бюро УКП(б) і домагався прийому партії до Інтернаціоналу Комуністичного. Поза увагою більшовицького кер-ва не залишився військ. фах П. 26 жовтня 1919 політбюро ЦК РКП(б) розглянуло питання «Про мобілізацію голови Закордонного бюро (боротьбистів) Полоза як льотчика». При обговоренні на поч. 1920 питання про злиття УКП(б) з більшовиками П. вважав необхідною умовою схвалення боротьбистами декларації з нац. питання та згоду на неї кер-ва КП(б)У. Однак об’єднання УКП(б) з КП(б)У відбулося без будь-яких умов з боку боротьбистів, а П. спочатку не отримав високих посад. На Четвертому Всеукраїнському з’їзді рад 1920 його не було обрано навіть членом ВУЦВК. Незабаром П. знадобився як фахівець — 2 серпня 1920 президія Вищої ради нар. госп-ва РСФРР затвердила його на посаді члена колегії Організаційного бюро з відновлення промисловості на Україні (Промбюро України; із грудня 1920 — Української ради народного господарства). На поч. 1921 роль П. в управлінському апараті УСРР зросла. Залишаючись членом колегії Укр. ради нар. госп-ва, він у березні був обраний членом Президії ВУЦВК. З цього часу і до 11го Всеукр. з’їзду рад (1930) П. постійно був членом ВУЦВК. 15 червня 1921 ВУЦВК призначив його «Представником УСРР в Раді праці та оборони РСФРР і в плановій комісії при народному комісаріаті фінансів». Повноваження П. як представника України збільшилися після ухвалення ВУЦВК 14 вересня 1921 «Положення про повноважного представника УСРР у справах господарського будівництва при Робітничо-селянському уряді РСФРР», посаду якого він обійняв (див. Повноважний представник УСРР у справах господарського будівництва). На посаді Повноважного представника УСРР при уряді РСФРР П. працював до липня 1923, коли було юридично офор-
353
ПОЛОНІЗАЦІЯ
М.М. Полоз.
st hi
or o y. rg a .u
/
ПОЛОНІЗАЦІЯ — 1) суспільнополітичне й культурно-цивілізаційне явище спольщення сфери
354 ПОЛОНІЗАЦІЯ
суспільного й культурного життя українських територій, а також втрати української національної ідентичності українською елітою й набування нею польської національної ідентичності внаслідок геополітичних та цивілізаційних змін упродовж 16 — першої половини 17 ст. До певної міри П. була властива й західним українським землям (Галичині й Холмщині) з другої половини 14 ст. Вже Казимир III Великий намагався перетворити Галичину на польську провінцію, щедро роздаючи її землі за військову службу полякам та угорцям. Під протекцією короля до Галичини прямували католицькі місії, зокрема францисканців та домініканців. Зв’язок Галичини з Польщею став ще щільнішим після 1387, коли королева Ядвіга відібрала її від Угорщини. Польське просування на українські землі набуло системного характеру. В той час, як держава прагнула зміцнити свою владу на опанованих українських теренах, польська шляхта шукала нових територій для колонізації, здобувши тоді величезні маєтки, що раніше належали українському боярству. Разом з магнатами прибуло й чимало дрібної польської шляхти. Польське міщанство намагалося опанувати торгівлю, відтак у містах магдебурзьким правом могли користуватися лише католики, а українці втратили свої позиції у комерції. Потужним знаряддям П. виступила й польська Католицька церква. 1412 король польс. і верховний кн. литов. Владислав II Ягайло передав католикам стару православну кафедру у Перемишлі. 1434 у Галичині було скасовано українське право й запроваджено натомість польські уряди й суди. Після Люблінської унії 1569 простори українських земель виявилися відкритими для польської колонізації. Тут поширюються польські державні й культурні впливи. Внаслідок Люблінської унії шляхта обох держав, Польської й Литовської, отримала право володіти землями по всій Речі Посполитій. Це мало велике значення для польської шляхти, яка почала посуватися в Україну, випрошуючи у влади грамоти на так звані «пусті зе-
млі». Була зроблена ревізія усіх «пустих земель» у Волинському воєводстві, Брацлавському воєводстві, Подільському воєводстві. В Україні виростали величезні польські латифундії. М. Грушевський розглядав добу від Люблінської унії до Хмельниччини як період культурно-політичного наступу Польщі, «перенесення польського устрою й польських практик» в українські землі. Наголосивши на тотальному спольщенні української еліти Київщини й Брацлавщини перших десятиліть 17 ст., М. Грушевський вважав його першоосновою «іміграцію польських або спольщених елементів… з огляду на відносини колонізаційні». Д.Дорошенко зауважував: «Зрівняна й злита з масою польського шляхетства, живучи під польським правом і маючи раз у раз діло з польськими установами, українська шляхта руських провінцій дуже легко піддавалася полонізації. Тільки в більш глухих і далеких від центру околицях, на Поділлі задержала вона своє національне обличчя ще на кілька століть в своїй масі — принаймні до кінця ХVII ст.» Зі свого боку, Н.Яковенко звертає увагу на «інтенсифікацію шлюбних зв’язків з польською знаттю» місцевої української еліти цієї доби, що невдовзі перетворилося «з одиничних випадків на тенденцію (не виключено — і моду)» й рано чи пізно мусило «привести до перетікання земель в руки нових свояків і родичів». Під польськими впливами змінювався й побут української шляхти. Напіввійськовий спартанський побут 14—15 ст. перетворюється на розкішний: споруджуються великі палаци; поширюється польське вбрання, польські звичаї й мова. Відбувається процес стрімкої денаціоналізації — П. вищих верств суспільства. Спольщенню сприяли школи, значна частина яких перебувала в руках католицького духовенства. До певної міри польська освіта як транслятор загальноцивілізаційних ідей західноєвропейського Просвітництва відігравала прогресивну роль. Поширювалася й польська католицька пропаганда. Українське міщанство було обмежене у своїх правах, магдебурзьким правом
користувалися майже виключно поляки й німці. Причин для незадоволення різних верств українського суспільства П. було чимало. Польський уряд та шляхта дедалі зневажливіше ставилися до українського народу з його «хлопською» культурою, мовою й вірою. До певної міри засобом П. була й Берестейська церковна унія 1596. Спольщення та латинізація верхніх шарів української суспільності позбавляли її власної провідної верстви. Лише незначна частина українських магнатів не зрадила православній культурі (кн. Василь-Костянтин Острозький та ін.). Одночасно в Україні поширювалися вчення різних протестантських течій (гуситів, лютеран, кальвіністів). Провідну роль у боротьбі проти П. й збереженні прав Православної церкви відігравали українські міщани й створені ними церковні братства та школи при них. За оцінкою Я. Пеленського, включення українських земель до Речі Посполитої 1569 було «обміркованим і реалістичним» кроком, оскільки «еластична прогресивна модель Польської держави середини ХVI ст. відкривала сприятливі перспективи на майбутнє». З іншого боку, політична й ідеологічна деформація цієї моделі й, насамперед, раптовий відхід від принципів релігійно-національної толерантності до реакції, що стався на межі 16 — 17 ст., спричинили глибоку політичну кризу, яка з фатальністю вела державу до катаклізму. У цій кризовій ситуації польські магнати в Україні, за Н. Яковенко, слугували каталізатором вибуху: «Їхні почти, збройний контингент численних державців, слуг і клієнтів множили конфронтацію, доводячи до непримиренності соціальний антагонізм, релігійні протиріччя, незадоволення місцевої шляхти, несполучність шкали цінностей, врешті, провокуючи просто побутові сутички. І хоча факти свідчать, що наступ польського землеволодіння далеко не був таким всеохоплюючим, як прийнято вважати, однак усі негативні зміни в суспільному бутті асоціювалися в свідомості українців саме з королев’ятами-поляками — носіями нового, чужого режи-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// Відтак, за оцінкою О.Субтельного, «з виходом поляків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але нерідко стимулюючі стосунки». Контрастом на цьому тлі стало інтенсивне зростання рос. меншості в Україні й інтенсифікація процесу русифікації республіки. Літ.: Грушевський М. Історія України-Руси, т. 5—6. Львів, 1905; Pe»eЅski J. Inkorporacja ukraiЅskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 r.: Ideologia i korzyСci — proba nowego sp\jrzenia. «Przegld Historyczny», t. 65, z. 2. Warszawa, 1974; Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів, 1991; Субтельний О. Україна: Історія. К., 1991; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). К., 1993; Kupczak J.M. Polacy na Ukrainie w latach 1921—1939. Wroc»aw, 1994; Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831—1863). К., 1996; Його ж. Битва за землю в Україні 1863—1914: Поляки в соціоетнічних конфліктах. К., 1998; Nowak A. Genera»a Bibikowa walka z «nierozsdn narodowoСci polsk»: Dzieje jednego memoria»u. В кн.: Nowak A. Od imperium do imperium: Spojrzenia na historik Europy Wschodniej. Krak\w, 2004; Щербак Н. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець ХVIII — початок ХХ ст.). К., 2005; Gancarz B. My, szlachta ukraiЅska... Zarys уycia i dzia»alnoСci Wac»awa LipiЅskiego 1882— 1914. Krak\w, 2006; Epsztein T. Polska w»asnoСƒ ziemska na Ukrainie (gubernia kijowska, podolska i wo»yЅska). Warszawa, 2008. О.С. Рубльов.
му. Цю суму антагонізмів, що нагромадилася в сфері соціального і суспільного побуту, Богдан Хмельницький охарактеризував простими й вичерпними словами: «Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть». Реакцією українського суспільства на П. були події Національної революції 1648—1676. Після порозуміння Речі Посполитої з Османською імперією 1714 Правобережна Україна залишалася за Польщею. Спустошені внаслідок перманентних збройних конфліктів її землі слід було наново колонізувати. Це завдання взяли на себе польські магнати Браницькі, Любомирські, Потоцькі, Сангушки, Тишкевичі, Чарторийські, Яблоновські, що в їхніх руках опинилася більшість земельних володінь Правобережної України. На магнатських дворах зосереджувалася як челядь рядова шляхта, яка також шукала засобів для існування як посесори, орендарі або управителі великопанських маєтків. Появилося на Правобережжі й католицьке духовенство; відродилася за допомогою польського уряду й унія. За умов П. Правобережжя знову загострився польсько-український конфлікт. Українською відповіддю став гайдамацький рух й масштабний виступ — Коліївщина 1768—1769. Після Поділів Польщі 1772, 1793, 1795 російська адміністрація спершу толерувала П. Правобережної України, рахуючись з потужними впливами у ній лояльних до царату польських магнатів й провадячи лише повільну русифікацію регіону. Ситуацію радикально змінили польське повстання 1830—1831 та польське повстання 1863—1864, коли урядовим Санкт-Петербургом було застосовано низку системних заходів щодо зменшення польських впливів на Правобережній Україні та посилення у ній російської присутності (ліквідація шляхом переведення до Києва Кременецького ліцею — провідного осередку збереження польської ідентичності у Правобережній Україні — й заснування на його базі Університету св. Володимира у Києві 1834, заслання й конфіскація маєтків польської шляхти — учасників повстань, ліквідація Кам’янецької дієцезії
РКЦ 1866; та ін.). Одначе й наприкінці 19 ст. 3386 польських маєтків, зафіксованих 1890, попри деякі втрати, залишалися (за Д.Бовуа) «першорядною соціально-економічною силою» у Правобережній Україні. У середині ХIХ ст. у Правобережній Україні з рухом хлопоманів розпочався діаметрально протилежний П. процес — повернення до української національної ідентичності полонізованої української шляхти й українізації частини польської шляхти в Україні, що представлений такими чільними постатями першого, культурницького етапу національно-визвольного руху, як В.Антонович, Т.Рильський та ін. Згодом їхню естафету підхопила нова генерація діячів кола В.Липинського. З активізацією українського національного руху наприкінці ХIХ — на початку ХХ ст. сфера П. зменшується, а з відродженням Польської держави 1918 й виїздом до неї значної частини польських заможних верств та інтелігенції з опанованих російськими більшовиками українських теренів питання П., принаймні, для Центрально-Східної України втрачає актуальність; 2) поняття, яким окреслювалася польська ділянка політики коренізації, яка здійснювалася упродовж 1923 — середини 1930-х років й мала на меті здійснити комунізацію культурно-освітньої сфери та адміністративно-територіального ладу (Мархлевський польський національний район, польські сільради, судові камери, комуністична польськомовна преса тощо) польської національної меншини у підсовєтській Україні; 3) низка урядових заходів влади II Речіпосполитої щодо українського населення Польщі 1918—1939, покликана уніфікувати адміністративну й культурно-освітню сферу новопосталої держави та забезпечити державну й національну асиміляцію її української людності. Депортаційні акції сталінського режиму 1944—46 (т. зв. «обмін населенням» з Польською Народною Республікою) спричинили виїзд до так званої «народної Польщі» значної частини польського населення УРСР.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛОЗ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
