ПОЛКОВНИК КОЗАЦЬКИЙ — воєначальник в Україні 16—18 ст., який із середини — 2-ї пол. 17 ст. очолював козац. полкову адміністрацію, де зосереджувалася військ., цивільна й суд. влада на території полку. Посада П.к. вважалася виборною, хід і порядок виборів ґрунтувалися на відповідних козац. традиціях. Обирали П.к. на радах козацьких, з 1630-х рр. його призначав польс. уряд. Із 2-ї пол. 17 ст. в Гетьманщині П.к. призначав гетьман або його обирала полкова рада за погодженням і з наступним затвердженням гетьманом та царським урядом. За правління рос. царя Петра I прерогатива призначення П.к. перейшла до рос. урядовців. Козацька старшина лише висувала трьох кандидатів на цю посаду з наданням письмових свідчень, що вони «люди добрі, заслужені, і в невірності не запідозрені», а одного з них призначав своїм указом цар чи сенат, які ставили на цю посаду вихідців не лише з козацької старшини, а й рос. військовослужбовців, у т. ч. іноземців за походженням. П.к. підпорядковувався гетьману і входив до складу старшинської ради. Окрім функцій козацького полководця у військ. походах, воєнних діях і битвах, комплектування, мобілізації і спорядження війська, забезпечення порубіжної і сторожової служби, зведення й утримання фортифікації він був повновладним господарем на території полку: відав військ. і фінансовими справами, призначав полкову старшину, очолював полкову раду, дбав про охорону полкової території, користувався правом надання земельних наділів полковій старшині та духовенству, дозволу на заснування слобід і хуторів, контролював акти купівлі-продажу землі та її межування, здійснював переписи населення, виконував адміністративно-поліцейські функції, відав справами громад. безпеки, освіти, стежив за розвитком внутр. торгівлі, утримував у належному стані шляхи сполучення, стежив за пожежною безпекою, втручався у вибори священиків, діяльність цехів тощо. П.к. зосереджував у своїх руках величезні земельні володіння, що становило основу його екон. могутності. У Слобідській
Україні П.к. виконував такі ж функції. Його обирали старшина і полчани після погодження із білгородським воєводою чи Посольським приказом у Москві. Здебільшого переважав принцип спадковості. Із 1706 у зв’язку зі скасуванням воєводської адміністрації на Слобожанщині (влада якої офіційно поширювалася лише на рос. населення) всю владу на території полку було зосереджено в руках П.к., яким надано звання прем’єр-майорів рос. армії. Відтоді слобідських козац. полковників затверджували або призначали царські урядовці. З 1732 в ході реформування козац. полкового устрою на Слобожанщині П.к. і старшина були усунуті від управління полком, яке частково перейшло до бригадира, а частково — до командира Укр. д-зії. 1765 реформи завершилися ліквідацією козац. полкового устрою на Слобожанщині. На Запорожжі за часів Нової Січі козац. полковники поділялися на похідних і паланкових. Перші призначалися Кошем Запорозької Січі на час військ. походів, для постової служби, поїздок за царським жалуванням тощо. Паланкові козац. полковники, яких січова рада призначала щорічно, очолювали адм. управління краєм. Царським указом від 28 липня 1783 козац. полки Гетьманщини були перетворені на регулярні й карабінерні полки рос. армії, а колишнім козац. полковникам, які залишалися на військ. службі, надавався відповідний армійський чин (полковника), при відставці — чин бригадира. Літ.: Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении (историко-юридический очерк). Одесса, 1909; Дядиченко В.А. Нариси суспільного устрою Лівобережної України кінця ХVII — початку ХVIII ст. К., 1959; Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Х., 1990; Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга пол. ХVII—ХVIII ст.). К., 1995; Її ж. Полкове управління в Україні (середина XVII—XVIII ст.). К., 1997; Полководці Війська Запорозького, кн. 1. К., 1998; Кн. 2. К., 2004; Маслійчук В.Л. Козацька старшина слобідських козацьких полків другої половини ХVII — першої третини XVIII ст. Х., 2003; Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. К., 2008. В.В. Панашенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛКОВНИК КОЗАЦЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
