ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ 1772, 1793, 1795 — зовнішньополітичні акції стосовно Речі Посполитої з боку Австрії, Пруссії та Росії 1772, 1793, 1795. Перед першим поділом Речі Посполитої (1772) її територія становила понад 730 тис. км2, чисельність населення — понад 11,5 млн осіб, з яких понад 70 % складали селяни, до 20 % — міщани, 6—7 % — шляхта, решту — духовенство. На час безкоролів’я після смерті Августа III Веттіна припадають перші спроби здійснення держ. реформ у Речі Посполитій, пов’язані з «Фамілією» Чарторийських (див. Чорторийські), очолюваною рус. воєводою А.-А. Чарторийським. Навколо цього політ. угруповання згуртувалися ті, хто вважав, що країну можна врятувати від загибелі, до якої вона прямувала, шляхом внесення в її держав. лад змін, які б не порушували його фундаментальних засад. Табір Чарторийських прагнув перетворити Річ Посполиту на сильну аристократичну д-ву з елементами європ. абсолютизму, розраховуючи при цьому на підтримку Рос. імперії. Реформи були проголошені на конвокаційному сеймі (див. Вальний сейм) у травні — червні 1764 біля Варшави в присутності рос. військ, що прибули на прохання «Фамілії». За наполяганням князів Чарторийських сейм був кон-
298 ПОДІЛИ
кий король Фрідріх II Гогенцоллерн твердив, однак, що «Польщу потрібно тримати в летаргії». Коли з’ясувалося, що кер-во Речі Посполитої не бажає зійти зі шляху реформ, Росія і Пруссія зробили ставку на ті польс. кола, які захищали недоторканність liberum veto та ін. шляхетських вольностей і нетерпимо ставилися до будь-яких змін в ладі д-ви. Катерині II особливо не до вподоби було те, що Станіслав-Август та польс. уряд виходили з-під її контролю. Як знаряддя тиску на них вона обрала т. зв. дисидентське питання, вимагаючи зрівняння в правах християн-некатоликів (протестантів, здебільшого лютеран, і православних) із католиками в Речі Посполитій. Небажання польс. сторони поступитися в дисидентському питанні призвело до того, що зусиллями царського посла у Варшаві кн. М.В.Рєпніна й під прикриттям рос. військ у Речі Посполитій 1767 були скликані дві конфедерації: православна на чолі з білорус. архієпископом Г. Кониським у Слуцьку (нині місто Мінської обл., Білорусь) і протестантська на чолі з Ґ.-В.Гольтцем у Торуні, які зажадали надання дисидентам політ. прав. Проте обидві конфедерації були заслабкі, щоб змусити правлячі кола до поступок. Тоді того ж року Катерина II, щоб домогтися цих поступок, спровокувала створення в Радомі конфедерації катол. шляхти, опозиційно налаштованої щодо реформ конвокаційного сейму й короля Станіслава-Августа. Радомські конфедерати сподівалися при підтримці Росії скинути короля з престолу. Але Станіслав-Август зумів привернути на свій бік Катерину II, яка не погодилася на його детронізацію. Дисидентське питання розглянув варшавський надзвичайний сейм (5 жовтня 1767 — 5 березня 1768), який відбувався під егідою Радомської конфедерації й диктатом Катерини II. Вибори складу його посольської ізби пройшли під контролем 40-тис. контингенту російських військ у Речі Посполитій. За наказом кн. М.Рєпніна розробка й обговорення законопроектів та вироблення відповідних ухвал відбувалося не у посольській ізбі, а в групі з 66 «делегатів», визначених
ним з її складу. Ухвали «делегатів» лише затверджувалися на пленарних засіданнях сейму. З огляду на це сейм був прозваний «делегаційним» або «рєпнінівським» (через постійне втручання в його роботу царського посла). На сеймі проти дисидентських постулатів й рєпнінівської сваволі постала потужна опозиція, куди ввійшли й чимало радомських конфедератів. Князь М.Рєпнін придушив опозицію, здійснивши арешти її лідерів й депортації їх до Росії. У Речі Посполитій це викликало обурення. Але Станіслав-Август не висловив протесту з приводу порушення Росією суверенності сейму й не призупинив його роботу. Заляканий рос. репресіями, сейм ухвалив рішення про зрівняння дисидентів у правах із католиками, наголосивши натомість (за згодою Катерини II), що катол. віра залишається в д-ві панівною. Ідучи назустріч консервативним колам Речі Посполитої, Катерина II дозволила тому ж сейму ухвалити постанову про кардинальні права, яка підтвердила політ. права шляхти, а також містила пункт про збереження liberum veto із застереженням, що у фінансово-екон. питаннях допускалося вирішення більшістю голосів. Це означало крах реформ конвокаційного сейму 1764. Водночас кардинальні права заборонили шляхті карати підданих смертю — за навмисне вбивство селянина пан мав каратися смертю. Росія декларувала, що є гарантом цих прав. «Делегаційний» сейм схвалив російсько-польс. договір про непорушність кордонів Речі Посполитої. Після сейму 1767—68 всі три конфедерації були розпущені, оскільки виконали покладені на них завдання. Здавалося, що політика Росії в Речі Посполитій перемогла. Проте безпардонний тиск рос. посла на сейм, насильницькі дії, до яких він вдавався стосовно непоступливих послів, а також надання дисидентам політ. прав викликали в країні величезне обурення. Перед завершенням роботи сейму, 29 лютого 1768, у м-ку Бар Подільського воєводства дійшло до скликання військово-політ. конфедерації патріотично й консервативно налаштованої частини шляхти й
катол. кліру під гаслами анулювання поступок дисидентам, захисту католицтва й незалежності д-ви. Маршалком конфедерації був обраний Ю.Пуласький. Невдовзі Барська конфедерація охопила значну частину шляхти і духовенства, поширилася на ін. укр., польс. землі та Велике князівство Литовське. Слабо озброєна й недисциплінована кіннота конфедератів вступила у військове протиборство з королів. військом та рос. військ. загонами, запрошеними королем на допомогу. У країні розгорнулася громадян. війна. Поява рос. війська на укр. Правобережжі сприяла розгортанню тут гайдамацько-сел. руху, що виник на півдні Київського воєводства в 2-й пол. травня 1768. Серед укр. народу цей рух отримав назву Коліївщини. Польс. уряд звернувся до Катерини II із закликом якнайшвидше кинути свої війська на придушення повстання. Рос. військо допомогло польс. урядовим загонам у червні — липні 1768 придушити Коліївщину. Через військ. присутність росіян боротьба барських конфедератів ставала безперспективною. 20 червня 1768 вони втратили Бар і змушені були припинити боротьбу. Найактивніші з них виїхали до османських володінь. Проте боротьба спалахнула з новою силою після оголошення Османською імперією в жовтні 1768 війни Росії, що змусило останню перекинути свої війська з Речі Посполитої на південь, на турец. театр бойових дій (див. Російсько-турецька війна 1768—1774). Загони конфедератів і надалі залишалися переважно кінними, назагал слабо організованими, позбавленими взаємодії й належного озброєння. Заважали й незгоди в кер-ві руху. Відтак конфедератські збройні сили були приречені на виснажливу й малоуспішну партизан. боротьбу. За політ. цілями конфедератський рух був шляхетським, хоча принаймні дві третини його військ. складу становили вихідці з низів; у ньому були задіяні навіть сел. загони, а серед командирів траплялися й міщани. Щоб послабити свою залежність від Петербурга, СтаніславАвгуст спробував домовитися з конфедератами, але вони відмов-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
лялися вести з ним переговори й 22 жовтня 1770 оголосили його детронізацію. До цієї помилки долучилася й невдала спроба 3 листопада 1771 полонити короля у Варшаві. Розпочалася агонія руху. Зневірена шляхта поверталася додому. У серпні 1772 Барська конфедерація зазнала остаточної поразки. Тисячі конфедератів загинули у боях із рос. військами, понад 10 тис. потрапили до Сибіру. Політ. результати конфедерації були сумні — вона загальмувала проведення держ. реформ, посилила позиції тих правлячих кіл Росії, які були переконані, що Річ Посполиту потрібно ліквідувати як д-ву — якщо не відразу, то поетапно. Під впливом зазначених кіл Катерина II погодилася на частковий поділ Речі Посполитої, до якого її упродовж кількох років спонукав король Пруссії Фрідріх II. Останнього до цієї акції заохочував приклад Австрії, яка 1769 захопила м. Спіш із навколишньою територією (нині у складі Словаччини), котрий Польща від 1412 тримала в заставному володінні, а 1770 — частину Чорштинського, Новотарзького і Сандецького староств. Фрідріх II також 1770 зайняв прилягаючу до його держави північну частину Речі Посполитої: Гданське Помор’є (крім Ґданська й Торуні), Хелмінську землю, Вармію, а також північну частину Великопольщі, мотивуючи це необхідністю мати санітарний кордон, що повинен був відгородити його державу від епідемії чуми, що спалахнула на території Польщі. У січні 1771 Катерина II оголосила: «Якщо одні беруть, то чом би не мали брати інші». Того ж року розпочалися переговори Росії, Пруссії й Австрії щодо поділу Речі Посполитої. 5 серпня 1772 вони завершилися в Санкт-Петербурзі підписанням австрійсько-прусського, австрійсько-рос. й пруссько-рос. договорів. Росія за першим поділом Польщі отримала Інфлянти й зх. частину Білорусі до Зх. Двіни, Дніпра та його правої притоки Друті і суходільної лінії, що тяглася від верхів’я Друті до Зх. Двіни — разом 92 тис. км2 із населенням 1,3 млн осіб. До Пруссії остаточно відійшли вже раніше окуповані з 1700 території (тобто т. зв. Королівська Пруссія без Ґданська й То-
руні та північна частина Великопольщі) — всього 36 тис. км2 з населенням 580 тис. осіб. Крім того, Пруссія отримала у вічне володіння Лемборське, Битовське і Драгімське староства. Австрія зайняла пд. частину Краківського і Сандомирського воєводств, Руське воєводство (без Холмської землі), Белзьке воєводство (до Зх. Бугу (прит. Нарева, бас. Вісли) на півночі) та зх. частину Подільського воєводства (між лівими притоками Дністра Збручем і Стрипою), а також пд.зх. кут Волинського воєводства — разом 83 тис. км2 із населенням 2,6 млн осіб. Усього Річ Посполита втратила бл. 30 % території й третину населення. Проти поділу протестував Станіслав-Август, але даремно він апелював до монархів зх. д-в у марному сподіванні хоча б на дипломатичну підтримку Речі Посполитої. Держави-загарбниці вимагали від польс. сейму затвердження здійсненого поділу. Скликаний 19 квітня 1773 у Варшаві сейм працював під тиском присутніх у столиці рос., прусських й австрійс. військ. 18 вересня 1773 сеймова делегація, під диктат рос. посла, схвалила умови, викладені у російсько-польс., пруссько-польс. й австрійсько-польс. трактатах. 30 вересня 1773 ці документи були ратифіковані сеймом більшістю голосів. Категорично проти виступило лише кілька послів, особливо бурхливо — новогрудський (з Білорусі) Т.Рейтан та його група. Рейтан після цього збожеволів, в результаті чого 8 серпня 1780 вчинив самогубство (відтоді у Польщі започатковано його культ — як символ справжнього патріота, який вшановується й до сьогодні). На загарбані 1772 польс. землі Пруссія й Австрія поширили свою адм.-тер. систему. Із земель, що ними заволоділа Пруссія, було створено провінцію Зх. Пруссія (тоді ж Князівська Пруссія була названа Сх. Пруссією). Її, як і Сх. Пруссію, поділено на реґенції, а ті — на «землі». Окупована Австрією 1772 територія отримала назву Королівство Ґаліції і Лодомерії. Королівство виникло як результат офіц. обґрунтування включення укр. земель до складу австрійс. володінь: віденські власті твердили,
що угорська королівська корона, якою Габсбурги володіли з 1526, має істор. права на землі колиш. Галицько-Волин. Русі від зламу 12—13 ст. Посилалися на факт, що після смерті галицько-володимирського кн. Романа Мстиславовича ці землі зайняв 1205 король Угорщини Андраш II, який прийняв титул «rex Galiciae et Lodomeriaе», і хоч панування Угорщини не тривало довго, але відтоді угорські королі титулувалися як королі «Ґаліції і Лодомерії». Управління «Королівством», поділеним на дистрикти (округи), очолював призначений імператором губернатор із резиденцією у Львові; округами управляли старости. Суд. і фінансовими справами відало відомство, безпосередньо підпорядковане Відню. Виборні посади шляхти були ліквідовані, а їхнє місце зайняла чиновна ієрархія. Австрійс. власті скасували засаду шляхетської рівності. За австрійс. взірцем шляхту було поділено на магнатів і власне шляхту. До магнатів зараховано всіх носіїв титулів князя і графа, причому графами ставали всі ті, хто на 1772 у Речі Посполитій були сенаторами, каштелянами, воєводами, міністрами або їхніми нащадками і подавали заяви із проханням надати графський титул та вносили за нього визначену суму. 1775 проголошено створення в Королівстві провінційного сейму, подібного до сеймів, що діяли в ін. землях Австрійс. монархії. У сеймі мали право засідати магнати, шляхта і представники держ. міст. Вони могли лише обговорювати, як проводити в життя урядові рішення. Але й до цього безсилого сейму уряд ставився з недовірою. Вперше він був скликаний імператором 1782, потім — 1786 і 1788. Відтоді й до 1817 сейм не збирався. Упродовж 1773—92 польс. король і прибічники реформ ще намагалися врятувати залишки Речі Посполитої й зміцнити д-ву. Чотирирічний («Великий») сейм (1788—92) за ініціативою групи патріотично налаштованих реформаторів на чолі з Г. Коллонтаєм ухвалив Конституцію Речі Посполитої Третього травня 1791, що запроваджувала у Польщі конституційну монархію, особисті свободи й рівність прав усіх громадян.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ 1772, 1793, 1795» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
