«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ» — створений на поч. 12 ст. літопис, що ліг в основу всього наступного рус. літописання. Пам’ятка одержала назву за початковими словами древнього заголовку, який (із деякими змінами) читається в гол. списках літопису: Лаврентіївському та Іпатіївському. «П.в.л.» не дійшла до наших днів у вигляді окремих рукописів; в усіх збережених списках «П.в.л.» з’єднана з ін. пам’ятками літописання (Київським літописом, Суздальським і Новгородським літописами) та безпосередньо продовжується викладом подій за 12—15 ст. Виокре-
«Повість временних літ». Лаврентіївський список. Перший аркуш.
st hi
or
В.С. Шандра.
o y.
rg a .u
/
tp ht ://
мити текст «П.в.л.» у цьому нерозчленованому потоку істор. оповіді дає можливість збережена деякими списками (Лаврентіївським, Радзивіллівським та ін.) приписка ігумена Видубицького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестра (датована 1116), який засвідчив своє авторство, час і місце створення літопису. Списки. «П.в.л.» дійшла до нас у великій кількості списків різного часу. Головними з них, тобто такими, що найточніше передають древній текст, вважаються Лаврентіївський (1377; див. Лаврентіївський літопис), Троїцький (поч. 15 ст., втрачений), Радзивіллівський (кін. 15 ст.; див. Радзивіллівський літопис), Іпатіївський (поч. 15 ст.; див. Іпатіївський літопис), Хлєбніковський (кін. 16 ст.). Редакції. Текст «П.в.л.» передано в рукописній традиції досить стабільно, без значних змістовних змін (переробок тексту, пропусків чи додаткових відомостей). Проте у сучасній науці прийнято розрізняти кілька редакцій «П.в.л.» Критерієм для виокремлення редакцій служить наявність (чи відсутність) приписки ігумена Сильвестра, а також уявлення про можливе авторство «П.в.л.» Упродовж 20 ст. загальноприйнятою була концепція О.Шахматова, який виділяв три редакції «П.в.л.» У списках Лаврентіївському та Радзивіллівському датована 1116 р. приписка Сильвестра вміщена безпосередньо після (імовірно обірваної) статті 1110 р. Текст «П.в.л.» цих списків вважають другою редакцією, створеною у 1116. Натомість у списках Іпатіївському та Хлєбніковському приписка Сильвестра відсутня, текст статті 1110 р. дописано до кінця року, а подальший виклад без видимих ознак перериву перетікає в оповідь про 1120-ті рр. Крім того, ці списки містять кілька незначних додаткових повідомлень за кінець 11 ст. О.Шахматов вважав текст цих списків третьою редакцією і за деякими ознаками припускав, що вона була завершена у 1118. Однак автором «П.в.л.» О.Шахматов вважав монаха Печерського монастиря Нестора, який закінчив свій твір бл. 1113. Такого тексту жодний зі списків «П.в.л.» не містить, а отже, пер-
ша редакція, здогадно, була втрачена ще в досить ранній період. Погляди О.Шахматова зазнавали критики, і деякі дослідникі запропонували поправки до його схеми виникнення і кількості редакцій «П.в.л.». Існують серйозні підстави гадати, що списки «П.в.л.» представляють її єдину редакцію, створену ігуменом Сильвестром у 1116 і доведену до статті 1115 р. включно. Авторство. Єдине документальне свідчення авторства «П.в.л.» міститься в приписці ігумена Сильвестра: «Се повўсти времяньных лўтъ, откуду есть пошла Руская земля, кто въ Киевў нача первўе княжити, и откуду Руская земля стала есть». Однак існує стійка традиція приписувати авторство «П.в.л.» монаху Печерського монастиря Нестору, автору Житія св. Феодосія та «Чтенія про Бориса і Гліба». Цей погляд засновується на свідченні заголовків «П.в.л.» Заголовки «П.в.л.» по-різному визначають її авторство. У списках Лаврентіївської групи це анонімний твір: «Игуменъ Силивестръ святаго Михаила написах книгы си Лўтописецъ […] при князи Володимерў, княжащю ему Кыевў, а мнў в то время игуменящю у святаго Михаила въ 6624 [1116], индикта 9 лўта». У списках Іпатіївської групи (а також у Радзивіллівському) авторство приписано анонімному монаху Печерського монастиря: «Повесть временныхъ лўтъ черноризца Феодосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля и хто в ней почалъ пўрвўе княжити […]». І лише в пізньому Хлєбніковському списку 16 ст. додано ім’я цього монаха — Нестор: «Повести врўменных лўт Нестера черноризца Феодосьева манастиря Печерьскаго […]». Існують підстави вважати, що ім’я Нестора в заголовок Хлєбніковського списку потрапило з т. зв. Касіанівської редакції Патерика Києво-Печерського (серед. 15 ст.), де саме він вперше названий автором «П.в.л.». Жанр. Із деякими застереженнями «П.в.л.» можна зарахувати до жанру т. зв. універсальних хронік, тобто істор. творів, які розпочинають свій виклад зі всесвітньої (біблійної) історії і
продовжують його викладом історії «часткової»: власної д-ви та її володарів. Безумовним взірцем тут стали візант. «універсальні хроніки», насамперед т. зв. Хроніка Георгія Амартола (див. Георгій Амартол). Щоправда, співвідношення між двома компонентами (всесвітньою та регіональною історіями) в «П.в.л.» зворотнє: рус. історія посідає непорівнянно значніше місце. Крім того, на відміну від візант. хронік «П.в.л.» організовує свій виклад згідно зі строгою хронологічною послідовністю років, чим наближається до жанру середньовічних анналів. Зміст. Недатована частина «П.в.л.» (т. зв. Етногр. вступ) є викладом історії людства після Потопу, розділення землі між синами біблійного праотця Ноя, розселення народів (їхніх нащадків) після падіння Вавілонської вежі та визначення місця серед них слов’ян, а також розселення слов’ян із «Дунайської прабатьківщини» по Сх. Європі. Першою датою «П.в.л.» є 6360/852 р., з якого починається безперервна хронологічна сітка літопису. Утім, достовірною хронологія «П.в.л.» стає лише із поч. 11 ст. Джерелами для реконструкції ранньої історії Русі для літописця служили нечисленні відомості візант. хронографії, а також різноманітні перекази про «давні часи». Через те історія Русі 9—10 ст. у «П.в.л.» є переважно легендарною. Тут викладено легенду про т. зв. закликання варягів (міфічного родоначальника князівської династії Рюрика та його братів), переселення князівського роду до Києва, а також легендарні відомості про перших князів (у т. ч. про війни княгині Ольги з древлянами, «вибір вір» Володимиром Святославичем та ін.) Утім цінність цієї частини «П.в.л.» як істор. джерела полягає в тому, що в її складі до нас дійшли тексти трьох русько-візант. договорів: 911, 944 та 971. Вони становлять унікальний комплекс автентичних документів, багатих на відомості із соціальної, політ., військ. та дипломатичної історії 10 ст. Достовірним джерелом «П.в.л.» стає лише у викладі подій останніх ста років — від поч. 11 ст. до свого завершення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
