ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ, гносеологія історична, епістемологія історична — сукупність процесів, процедур і методів отримання знань про минулу людську дійсність. П.і. базується на заг. теорії пізнання, є частиною теор. складової історичної науки і в поєднанні з істор. онтологією (філософія історії) відображає колективну істор. свідомість у певні епохи та періоди й визначає створення тлумачно-інтерпретаційних моделей минулого для істор. науки (див. Методологія історії). Специфікою П.і., як і пізнання загалом, є рефлексія (самопізнання), що передбачає внутр. критику процесу отримання знань, а також процес сприйняття та впорядкування досвіду минулого з метою тлумачення цього досвіду сучасністю і визначення засобів отримання нових знань. Це визначається темпоральною динамікою розвитку істор. науки й створює можливості для світоглядного та методологічного переосмислення істор. знання з позицій сучасності. П.і. нерозривно пов’язане з істор. свідомістю, яка існує не як функція індивідуально пережитого досвіду і його розумового переосмислення, а як загальнозначуще знання певного сусп-ва і його колективний досвід, виступаючи вагомим структурним елементом культури. П.і. виконує важливу соціальну функцію — створення необхідних умов для культ., соціально-етнічного самовизначення народу, усвідомлення ним своєї ідентичності, яка відрізняється від ін. етнічних спільнот, та його місця у світ. історичному процесі. Фундаментальними категоріями, поняттями й проблемами П.і. є: об’єктивність і суб’єктивність, сучасність та історія, розуміння й пояснення, індивідуальне і універсальне, істор. факт, подія та структура, пам’ять і спогади, часові пласти, синхронність та діахронність, причинність в історії, детермінізм в історії, вибір об’єктів пізнання тощо. Відповідно до розробки цих категорій та проблем виділяють 3 напрями, чи традиції П.і.:
герменевтично-діалектичний, аналітичний і нарративно-лінгвістичний. Перші два сформувалися в 2-й пол. 19 ст. і зберігають свої міцні позиції в сучасному П.і., а останній набув популярності з 1970-х рр. і більше відомий під назвою «лінгвістичний поворот», чи «постмодернізм в історичній науці». Гносеологічна антитеза об’єктивності (правдивості) й суб’єктивності (релятивності, відносності) П.і. з часів античності була предметом гострих дискусій, оскільки визначала статус істор. знання — раціональної наук. дисципліни чи мист-ва («ars historica»). Починаючи від Марка Туллія Цицерона і Лукіана Самосатського, історикам висувалася вимога неупереджено, аполітично і правдиво (дзеркально) відображати діяння людей («res gestae»). Вона живилася переконанням про повторюваність подій у минулому, сучасному й майбутньому, а отже, історія мала виконувати функцію прикладу-настанови та прикладу-застереження для сучасників і, відповідно, емпіричний досвід свідків своєї доби з точки зору теорії пізнання виступав основою всіх історій, які фактично були історією сучасності. Проте помічені суперечності між дійсною історією та її мовною фіксацією породжували сумніви в істинності висловлювань істориків, зараховуючи їхні твори до жанру літератури, підпорядковуючи історію риториці. Гносеологічний прорив відбувся у 18 ст. завдяки усвідомленню того, що відтворення подій минулого у всій сукупності їхніх взаємозв’язків неможливе, оскільки реальна картина минулого змінюється і під час народження розповіді про нього, і під час більш пізнього зображення, що породжується статусом свідка й історика, часом і місцем його перебування. Відповідно можуть існувати різні історії, а рецептом проти звинувачень історика в упередженості має бути чітке визначення ним своїх позицій. Прискорення плину часу з епохи Французької революції кінця 18 століття і наполеонівських війн змінило значення минулого досвіду для сучасності, яке віднині не може слугувати засобом настанови-застереження (теперіш-
нє минуле), а виступає у формі завершеного минулого, яке дає можливість зрозуміти сучасне, породжене накопиченим досвідом. Істор. досвід не є абсолютом і об’єктивно даним сучасникам, а змінюється з часом і є осмисленням причинно-наслідкових зв’язків минулого з актуальної для сучасності точки зору. А отже, для того, щоб минуле стало предметом істор. розгляду, воно повинно бути «відчужене» від сучасного і віднесено до ін. часового плану — до ін. дійсності (Б.Успенський). Цей трансцендентальний переворот створив умови для виникнення істор. науки в сучасному розумінні — вона стала наукою, яка досліджує завершене минуле, керуючись чітко розробленими методами критики джерел, елементами наук. рефлексії, що складають основу її раціональності й зближують з ін. наук. дисциплінами. Водночас навіть сувора критика джерел і виявлення в них конкретного змісту історії не забезпечували абсолютної реконструкції минулого — «як насправді відбулося», за знаменитою вимогою Л. фон Ранке. Історики не могли відмовитися від інтерпретацій, де «факт» минулого вміщувався в контекст суджень. Відсутність суджень, навіть на думку такого противника упередженості в науці, як Г.-В.Геґель, робила історію менш цікавою. Зміна статусу науки в сусп-ві 19 ст., яка в умовах прогресу повинна була практично сприяти його прискоренню в матеріально-тех. сфері, загострила дискусію про відносність істор. знання, розвівши її учасників на два полюси: «об’єктивістів» — прихильників запозичення істор. наукою методів природничих наук — і «суб’єктивістів», котрі обстоювали своєрідну пізнавальну стратегію історії. Адепти позитивістської філософії (див. Позитивізм в історичній науці) під впливом стрімкого розвитку природничих наук відродили стару вимогу часів картезіанської критики історії про необхідність надати їй статусу точних наук, які керуються т. зв. генералізуючою пізнавальною стратегією (виявлення закономірностей) і об’єктивно пізнають природний світ. «Знати, щоб передбачити і пе-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// історії використовується т. зв. фіналістське, або телеологічне пояснення — спроба трактувати факти у термінах намірів, цілей, прагнень. Баденська школа неокантіанства розвинула далі дихотомію між поясненням і розумінням у наступному формулюванні: метод істор. наук є індивідуалізуючим, а метод природознавства — генералізуючим, обґрунтувавши це різною природою утворення понять. Тенденція до зближення, узгодження й взаємозбагачення методів сусп. і природничих наук, яка була характерна для гносеології наприкінці 19 ст., частково зняла напругу в дискусії, проте категорія «розуміння» залишалася визначальною особливістю П.і. для М.Вебера. Останній встановлював рівноправність між раціональним (каузальним) поясненням в історії шляхом виділення тієї частини індивідуальної дійсності, яка володіє культ. значущістю, і розумінням, оскільки мета історика полягає не тільки у тому, щоб «конституювати поведінку людей, а й зрозуміти її». Відродження неопозитивізму (логічний позитивізм) у міжвоєнний період та розвиток аналітичної філософії в серед. 20 ст., яка спочатку осн. увагу приділяла природничо-наук. пізнанню, знову актуалізували проблему каузального пояснення в історії. Теорія охоплюючого закону К.Гемпеля (дедуктивно-номологічна і індуктивно-вірогіднісна моделі) поверталася до методологічного монізму класичного позитивізму й використання в П.і. каузального пояснення, в якому індивідуальні випадки підводилися під заг. закони «природи людини». Проте в рамках аналітичної філософії теорія охоплюючого закону була піддана критиці У.Дреєм, котрий запропоновував т. зв. раціональне пояснення в історії, суть якого полягала у тому, що пояснити деяку подію означало показати, що вона була відповідною, раціональною в даному конкретному випадку. Розвиваючи теорію наук. пояснення, Г.-Х. фон Врігт із позицій філософії дій запропонував використовувати в історії т. зв. квазікаузальне пояснення (інтенціоналістське), в якому гол. увага приділялася вивченню мотиваційного меха-
редбачити, щоб діяти» — ця формула О.Конта мала перетворити історію на науку про сусп-во з індуктивно-дедуктивною пізнавальною стратегією і загальнологічними методами класифікації, аналізу, синтезу. Представники романтичної історіографії та ідеалістичної філософії наголошували на вірогіднісному характері П.і. в силу його специфічності (ідея «індивідуальності»), додаючи до аргументів про перспективну зумовленість свідчень джерел та їхню неповноту твердження про вплив сучасності на відтворення минулого. Теперішнє як акумульований і переосмислений досвід минулого та прискорення плину часу в умовах постійного прогресу приводять до зміни інтересу істориків, які засобами минулого дають змогу сучасникам зрозуміти їхнє сьогодення, — історик «повинен бути природним поборником прогресу» (Г.Гервінус). Неминуча зміна поглядів на минуле зумовлена «поступальним розвитком часу, який підносить того, хто живе в цьому часі, до позиції, з якої відкривається нова панорама минулого і яка спонукає до нових суджень про нього» (Й.-В.Гете). Невипадково автор першої систематизованої праці з теоретико-пізнавальних проблем історії 19 ст. Й.-Г.Дройзен твердив, що завданням істориків є не відновлення минулого, а пошук в ньому латентних елементів сучасного, оскільки дослідження історика є одночасно «і збагачення сучасного, і відкриття, і пояснення минулих часів», що, у свою чергу, передбачає різні погляди та підходи. На поч. 20 ст. антитеза суб’єктивності і об’єктивності істор. дослідження отримала новий імпульс у теорії формальної історії М.Вебера, котрий наполягав на тому, що остаточна реконструкція минулої дійсності під кутом зору певної генералізуючої теорії (системи законів) неможлива, оскільки історія належить до явищ к-ри, яка пов’язана з ідеєю цінності: «Є науки, яким дарована вічна молодість, і до них належать всі історичні дисципліни. Перед ними у вічному русі культури весь час виникають нові постановки проблем». А отже, історик неминуче приступає до дослідження з певних
«відправних точок», які сформовані в нього і наперед задані. У серед. 20 ст. дискусія знову набула обертів з боку представників аналітичної філософії (теорія охоплюючих законів в істор. науці Гемпеля—Нагеля) з огляду на домінуючу у світі соціально-орієнтовану модель історіографії та заг. тенденцію до поглибленої розробки проблем філософії і методології науки. Спектр дискусії коливався від поміркованого визнання складності досягнення об’єктивного пізнання в соціальних науках та історії (К.-Р.Поппер, П.Рікьор) до крайнього когнітивного релятивізму П.Фейерабенда, котрий твердив, що не існує жодних методологічних правил у наук. дослідженні. Саме це дало можливість наприкінці 20 ст. прихильникам постмодернізму заявити, що історія не є наукою, а літ. і мистецьким жанром (Ф.Анкерсміт, П.Вен). У сучасній істор. науці проблема відносності істор. знання втратила свою актуальність, оскільки визначається специфічним характером П.і., чий об’єкт набагато складніше піддається систематизації, ніж у природничих науках, ґрунтовно розробленими методами критики джерел, правил верифікації, вимогою використання теор. конструкцій та формулювання дослідницьких гіпотез. Не менш дискусійними були й категорії «розуміння» та «пояснення» в історії. Їхнє протиставлення в 19 ст. забезпечувало обґрунтування різної пізнавальної стратегії історика і природознавця, де перший намагається досліджувати індивідуальні, однократні й неповторні явища людського минулого з метою їх розуміння через чуттєве проникнення в чужу епоху, к-ру й свідомість акторів, а другий — відволікається від індивідуальних особливостей досліджуваних предметів заради виявлення типового і загального. Класичні формулювання цього протистояння: «Ми пояснюємо природу, але ми розуміємо людину» (В.Дільтей), «наш метод є розуміння шляхом дослідження» (Й.-Г.Дройзен). А отже, і встановлення «каузальних регулярностей» не потрібне, бо кожна людина несе в собі істор. досвід, достатній для розуміння іншого. В
251
ПІЗНАННЯ
st hi
or o y. rg a .u
/
252 ПІЗНАННЯ
нізму зв’язку між подіями, дія якого приводила до деяких практичних висновків. Істор. події «роблять можливими» наступні події, коли вони змінюють інтенції (цілі й наміри) акторів, оскільки дають можливість для нових дій. Цілком очевидно, що квазікаузальне пояснення розвивало герменевтичну традицію в П.і., де розуміння істор. подій передбачало виявлення «взаємодії вольових актів» і складало основу «психологічної інтерпретації» (Й.-Г.Дройзен). Загалом можна констатувати, що дискусія і розвиток структурного аналізу в рамках філос. герменевтики (текстуальна полісемія) сформували ясне усвідомлення того, що ці дві пізнавальні категорії в П.і. не є альтернативними, а взаємодоповнюючими — «розуміння передбачає пояснення тією мірою, в якій пояснення розвиває розуміння», а в істор. науці використовуються різні типи пояснення (П.Рікьор). У рамках нарративно-лінгвістичної парадигми П.і. проблема пізнання та пояснення була перенесена в площину істор. нарративу і суб’єктивного сприйняття історика, оскільки істор. факт має лише лінгвістичне існування (Р.Барт). Перш ніж історик зможе підпорядкувати істор. дані поняттям, які він використовує для реконструкції й пояснення минулого, він повинен «передфігурувати» відповідне поле дослідження — тобто сконструювати його як об’єкт ментального сприйняття (Х.Уайт). Це дає можливість створити т. зв. нарративні субстанції — образи минулого, які виникають у свідомості історика і є єдиними референтами істор. викладу (Ф.Анкерсміт). Тим самим створюється «ефект реальності», за допомогою якого історія виступає у формі дискурсу про зовн. світ. Категорія «індивідуального» в якості позначення неповторних і однократних подій минулого була характерною ознакою класичного історизму 19 ст. і поряд із категорією «розуміння» складала основу герменевтично-діалектичної традиції П.і. Визначальний поштовх здійснив романтизм, який протиставив абстрактному і раціоналістичному пізнанню Просвітництва індивідуалізований погляд на «конкретно-жит-
тєве в усіх історичних утвореннях культурної діяльності людини», що дало можливість «критично заново формувати із всебічно досліджених даних життєвий зв’язок минулих подій» (В.Віндельбанд). Критичний, філологоістор. метод (Б.-Г.Нібур) та «історична школа права» (Ф.Савін’ї, К.Ейхгорн) розробили правила критики джерел і концепцію органічних проявів нар. духу в доступних для емпіричного розгляду формах. Л. фон Ранке сформував завдання досліджувати «індивідуальне життя в історії», проявами якого, на думку В.Гумбольдта, є «ідеї» як рушійні сили історії, що відображаються в людських індивідуумах, націях, мовах, праві. Минулі події виступали в якості «індивідуальних реальностей» та володіли двома ознаками — темпоральністю (ідея плину часу) і миттєвістю (Р.-К.Арон). Отже, фактами, з якими історик має справу, визначалися наслідки вольових дій акторів у історії, які виступали у формі подій та умов їх виникнення (Й.-Г.Дройзен). Понятійна плутанина часто виникала (існує і в сучасній істор. епістемології) з визначеннями «подія», «факт» і «історичний факт», демонструючи тим самим їхню когнітивну важливість для істор. науки. «Під подіями можна розуміти пов’язаний ланцюг випадків (епізодів), який від початку до кінця усвідомлюється сучасниками як смислова єдність в рамках певного часу. І тому може “розповідатися” істориком також у категоріях хронологічної послідовності» (Ю.Кокка). Події характеризуються також тим, що вони не виходять за межі сфери досвіду їх учасників та очевидців, які можна зареєструвати хронологічно. Події викликаються або співпереживаються акторами, котрі реально існували в історії. Е.Мейер вважав «історичними фактами» лише ті факти минулої дійсності, які мали наслідки. Полемізуючи з ним, М.Вебер зазначав, що всі факти минулого мали причинно-наслідковий зв’язок, але історичними вони стають, лише виходячи з «інтересу» історика, який через процедуру «віднесення до цінності» актуалізує їхнє значення для сучасності. Зрештою, ще Марк Туллій Цице-
рон завершував свою знамениту фразу «Historia magistra vitae» словами — «якій лише голос оратора надає безсмертя» («Про оратора», II, 9), переконуючи тим самим, що тільки та частина минулої дійсності стала історією, яка була включена істориком у його реконструкцію. У сучасних дискусіях із представниками нарративно-лінгвістичної парадигми П.і., котрі переконують, що факт — це мислительна конструкція історика (Х.Уайт), поняття «історичного факту» пов’язується з інтерпретацією, внаслідок того значення, яке їм надає історик (Р.Еванс, Дж.Тош). «Питання конструює історичний об’єкт, ніби вирізаючи його з нескінченного універсуму можливих фактів і документів» (А.Прост). П.Нора, говорячи про важливі події в історії, твердить: «Факт, що вони відбулися, робить їх лише історичними. Проте, щоб мова йшла про подію, потрібно, щоб вона стала відомою». При цьому він виділяє «події-заснування» — іноді маловідові чи малопомітні тоді, коли вони відбувалися, але майбутнє яким визначило функцію знакових за їх подальшим впливом, і «подіїспектаклі» — у ході яких практично нічого не відбувалося, проте які із самого початку були наділені глибоким символічним змістом і стали надбанням істор. пам’яті. Очевидно, що в герменевтично-діалектичній традиції П.і. категорія «індивідуальність» означала не тільки подію в синхронно-діахронному вимірі, а й триваліші в часі утворення. Напр., Л. фон Ранке наполягав на тому, що «кожна епоха повинна бути розглянута як дещо, що має цінність саме по собі». Індивідуальне, однократне і неповторне в історії в якості предмета дослідження повинно було розглядатися в контексті — «щоб оцінити цей хід речей, необхідно розуміти історію в її контекстах» (Й.-Г.Дройзен). Із розвитком соціально-орієнтованих моделей історіографії в 20 ст. «умови» і «контекст» були об’єднані в понятті «структура». Визначальною відмінністю між «подіями» і «структурами» є їхня темпоральна особливість. Короткотривала діахронна структура подій скла-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// від минулого і живиться «місцями пам’яті» (lieux de mJmoire), які служать опорними пунктами для спогадів і «мовчазної заміни втраченої пам’яті» (П.Рікьор). На відміну від неї «пам’ять-історія», у вигляді впорядкованої і трансформованої колективної пам’яті, сакральна і міфологізована за своєю суттю, оскільки спрямована на збереження позитивного і забуття негативного в минулому націй і д-в. Критична функція істор. науки спрямована на делегітимізацію «пам’яті-історії», а її інтерес до «місць пам’яті» (див. Історія культур пам’яті) зумовлений тим, що вони є зафіксованими залишками колективної пам’яті. Містком для переходу від індивідуальної пам’яті до історії є множинні спогади, котрі поділяються на «первинні спогади» (ретенція) і на «вторинні спогади» (репродукція), які відрізняються наявним між ними часовим відрізком. І якщо первинний спогад базується на чуттєвому сприйнятті і являє собою презентацію згадуваного об’єкта, то вторинний спогад відтворює об’єкт через певний часовий проміжок у вигляді минулого, даного в сучасному. Сучасний стан розвитку істор. науки характеризується багатовекторним дослідженням минулого, поєднанням різних підходів, які формують численні історіографічні напрями: глобальну історію, інтелектуальну історію, нову культ. історію, мікроісторію, історію повсякдення, гендерні дослідження тощо. Вони висувають нові проблеми перед істор. епістемологією, і на зміну традиційним категоріям П.і. приходять нові: ментальність, сприйняття, репрезентація, нарративні конструкції, мислення історика тощо. Помітною тенденцією стала участь в обговоренні й розв’язанні проблем П.і. самих істориків, які раніше залишалися осторонь цього дисциплінарного поля.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПІЗНАННЯ ІСТОРИЧНЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
