ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС (офіц. назва Організація Північноатлантичного дого-
вору — англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO) — військово-політ. орг-ція, створена відповідно до Вашингтонського договору 4 квітня 1949 північноамер. та західноєвроп. д-вами. Гол. метою альянсу є забезпечення колективної оборони державчленів. Згідно зі статтею 10 зазначеного договору будь-яка європ. д-ва, спроможна втілювати принципи альянсу й робити свій внесок у гарантування безпеки союзників, може бути запрошена до вступу. Країнами-засновниками НАТО стали: США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. У лютому 1952 до НАТО увійшли Греція і Туреччина, у травні 1955 — ФРН, що стало безпосереднім приводом до створення Орг-ції Варшавського договору (ОВД; див. Варшавський договір 1955). У травні 1982 членом НАТО стала Іспанія, а в березні 1999 — Польща, Чехія і Угорщина. Чергове розширення альянсу відбулося в квітні 2004, коли до НАТО приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Румунія. У квітні 2009 членство в НАТО набули Албанія та Хорватія. Станом на 1 січня 2010 членами НАТО є 28 д-в. Заявка на вступ Македонії була відкладена з причини конфлікту із Грецією щодо назви цієї д-ви. Вищим органом управління всіма структурами НАТО є Рада глав держав-членів Північноатлантичного альянсу. Рішення мають прийматись консенсусом, що засвідчує рівноправність усіх учасників НАТО. Періодично збираються ради міністрів оборони, працюють к-ти начальників ген. штабів, ради міністрів закордонних справ, к-ти цивільної оборони. Крім виконавчої влади
225
ПІВНІЧНОАТЛАНТ
Брюссель. Штабквартира НАТО. Фото 2010.
st hi
or o y. rg a .u
/
226 ПІВНІЧНОАТЛАНТ
Саміт НАТО у Празі. Листопад 2002.
країн-членів НАТО, до атлантичного процесу на політ. рівні залучені й законодавці, які працюють у форматі Парламентської асамблеї НАТО. Перші 40 років свого існування НАТО була активним суб’єктом «холодної війни». У середині 1950-х рр. за ген. секретаря НАТО лорда Ісмея (1952—57) в альянсі були визначені осн. напрями співробітництва з оборонних питань, затверджена чітка військ. структура альянсу. Функції оперативного управління союзними військами здійснює верховний головнокомандуючий амер. військами в Європі. Європ. військові призначаються на посади головнокомандуючих окремими видами збройних сил за регіональним принципом (командуючі родами військ у Пн. Європі, Центр. Європі та Середземномор’ї). Ген. секретар НАТО репрезентує виконавчу владу альянсу та здійснює функції політ. координатора й гол. менеджера. Об’єднуючим чинником для активізації політ. консультацій між учасниками НАТО стала спільна реакція на вторгнення СРСР до Угорщини в жовтні 1956, що дало можливість компенсувати розбіжності між США та Великою Британією і Францією з приводу спроби військ. врегулювання проблеми Суецького каналу. Також 1956 було прийнято рекомендації щодо регулярних політ. консультацій та розвитку співробітництва в невійськових галузях між країнами-членами НАТО. 1957 з метою розширення науково-тех. співробітництва була започаткована наук. програма НАТО. У рамках названої програми працюють бл. 13 тис. науковців із різних країн.
Одна з найсерйозніших криз в історії альянсу настала за часів кер-ва ген. секретаря НАТО П.-А.Спаака (1957—61). 1960 Франція, висловлюючи незадоволення амер. гегемонією, вийшла з інтегрованої військ. структури НАТО, але залишилася членом альянсу на політ. рівні (2008 Франція повністю повернулася до всіх структур НАТО). Внаслідок рішення франц. президента Ш. де Голля штаб-квартира НАТО була передислокована з Парижа (Франція) до Брюсселя (Бельгія). Наступний ген. секретар альянсу Д.Стіккер (1961—64) сприяв подоланню політ. кризи, яка виникла у зв’язку з позицією франц. президента Ш. де Голля щодо меж та змісту трансатлантичного партнерства. 1967, уже за нового ген. секретаря М.Брозіо (1964—71), НАТО затвердила т. зв. звіт Хармеля про майбутні завдання альянсу. Було підтверджено подвійну військ. політику: з одного боку — утримання військ. потужності, потрібної для оборони та стримування, а з другого — розвиток позитивних ініціатив, спрямованих на розв’язання політ. проблем в Європі. Нова оборонна стратегія НАТО (доктрина гнучкого реагування), на відміну від попередньої, яка передбачала масовий військовий удар у відповідь на будь-яку форму зовн. агресії проти країничлена НАТО, пропонувала встановити такий рівень військ. потужності, котрий давав би можливість для застосування будьякого варіанта відповіді в разі агресії. Країни НАТО засудили введення військ країн ОВД 1968 до Чехословаччини, але в ситуації військ. паритету між СРСР та США прямого військ. зіткнення не відбулося. Це давало підстави вважати НАТО та ОВД гарантами силового балансу світ. ладу, який склався після Другої світової війни. За ген. секретаря НАТО Й.Лунса (1971—84) паралельно розгорталися як процеси певної військово-політ. розрядки, пік якої настав після підписання Гельсінкського заключного акта 1975, так і продовження ідеологічної конфронтації та гонки озброєнь. В умовах фактичного закінчення періоду розрядки міжнар. напруженості 1979 НАТО
прийняла рішення про розгортання в Зх. Європі амер. ракет середньої дальності «Першинг2». Чергова серйозна криза у відносинах між НАТО та ОВД настала після запровадження 1980 військ.стану в Польщі. Однак уже наприкінці історії «холодної війни», коли НАТО очолював ген. секретар лорд Каррінгтон (1984—88), визначилися позитивні тенденції, пов’язані з активізацією переговорів між двома військ. блоками з питань обмеження звичайних видів зброї та чисельності військ в Європі. Найвагоміші істор. зрушення настали за ген. секретаря НАТО М.Вернера (1988—94). Рад. генсек М.Горбачов та амер. президент Р.Рейган у грудні 1987 підписали Договір про ліквідацію ракет середнього радіусу дії. 9 листопада 1989 впав берлінський мур, який був символом конфронтації між Сходом та Заходом. У липні 1990 Президент СРСР М.Горбачов погодився, аби ФРН після об’єднання з Нім. Демократ. Республікою залишилася в НАТО. У листопаді 1990 на паризькому саміті Наради з безпеки та співробітництва в Європі був підписаний Договір про звичайні види озброєнь та збройні сили в Європі. Рим. декларація НАТО 1991 підвела риску під військово-політ. завданнями альянсу доби «холодної війни» та визначила мету його існування на істор. перспективу. У грудні 1991 з метою налагодження діалогу з новими незалежними д-вами було створено Раду Північноатлантичного партнерства (РПАС), учасниками якої є 44 країни, включно з Україною. Гол. для РПАС є реалізація цілей співробітництва між країнами НАТО та новими демократ. країнами. На засіданні Ради НАТО в Брюсселі 10—11 січня 1994 було прийнято програму «Партнерство заради миру», що сприяла встановленню партнерських зв’язків із країнами, які не є членами НАТО. «Партнерство заради миру» створює умови для відкритості процесів нац. планування та формування військ. бюджетів, забезпечення демократ. контролю над збройними силами, підтримання здатності й готовності брати участь у миротворчих опе-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// ведення військ. дій з метою ліквідації режиму С.Хусейна в Іраку серед союзників по НАТО з’явилися істотні розбіжності щодо меж превентивного використання сили в обхід рішень ООН. Європ. союзники — т. зв. стара Європа — також були стурбовані тим, що розгортання системи протиракетної оборони над територією США може порушити гарантії безпеки для Європи. Підвалини трансатлантичного партнерства також руйнувалися планами Європейського Союзу створити власні сили швидкого реагування. Прихильними до амер. позиції є позиції Великої Британії та країн «нової» Європи на чолі з Польщею. Розв’язанню суперечностей між «старою» й «новою» Європою, з одного боку, та США — з другого, була присвячена діяльність ген. секретаря НАТО Я. де Хооп Схеффера (з квітня 2004 до серпня 2009). 1 серпня 2009 до виконання обов’язків ген. секретаря НАТО приступив датчанин А.Фог-Расмусен. Його осн. завданнями стали консолідація країн-членів НАТО та розробка нової стратегії діяльності альянсу. Україна бере активну участь у всіх заходах, передбачених індивідуальною програмою партнерства, зокрема, на Яворівському полігоні відбуваються навчання «Козацький степ» та «Щит миру», з 1997 на крим. узбережжі проводяться військово-мор. навчання «Морський вітер». З липня 2000 спільний українсько-польс. батальйон бере участь у миротворчій операції на території Косово. У травні 2002 Рада націо-
раціях під егідою Організації Об’єднаних Націй або Організації з безпеки і співробітництва в Європі, враховуючи положення нац. конституцій, розвиток військ. співробітництва з НАТО для здійснення спільного планування, військ. підготовки та навчань, формування в тривалій перспективі таких збройних сил, які будуть спроможні краще взаємодіяти за стандартами НАТО. Альянс формально зобов’язався консультуватись із будь-яким учасником «Партнерства заради миру», якщо цей партнер відчуватиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політ. незалежності або безпеці. Учасниками зазначеної програми є бл. 60 країн світу. Країни-члени НАТО подолали кризу в кер-ві альянсом, що спостерігалася 1994—95 за ген. секретаря НАТО В.Класа, якого звинувачували в корупції. У лютому 1994 Україна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру». Механізм співробітництва Росії та НАТО регулює підписаний 27 травня 1997 «Основоположный акт». Проте НАТО надала Росії лише право голосу у вирішенні питань європ. і світ. безпеки, але не право вето щодо своїх дій. Рос. кер-во вважає, що можлива перспектива вступу в НАТО суперечить статусу Росії як одного із самостійних полюсів сили. Розвиток правової основи співробітництва України з НАТО прискорився наприкінці 1990-х рр. «Хартія про особливе партнерство» між Україною та Оргцією Північноатлантичного договору була підписана Президентом України Л.Кучмою і лідерами на той час ще 16-ти країн-членів НАТО 9 липня 1997 в Мадриді (Іспанія). Хартія спрямована на забезпечення розширення та поглиблення відносин співробітництва між Україною і структурами НАТО. Хартія визнає Україну невід’ємною частиною Центр.-Сх. Європи та ключовим фактором забезпечення стабільності на континенті в цілому. Відповідно до положень зазначеної хартії створено механізм регулярних політ. і військ. консультацій між Україною та НАТО з кола питань, що становлять спільний інтерес, зокрема, у га-
лузі безпеки, запобігання конфліктам, контролю над роззброєнням, експортом зброї та військ. технологій, боротьби з тероризмом. Були засновані військ. місії зв’язку України — у Брюсселі, а Північноатлантичного альянсу — у Києві. Хартія сприяла активізації співробітництва України з країнами-членами НАТО у рамках програми «Партнерство заради миру». Функціонують міжвідомча Комісія Україна—НАТО, спільна робоча група з питань військ. реформи, діє місія України при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. 7 травня 1997 в Києві відкрито Центр інформації та документації НАТО. Зв’язки між громад. і неурядовими установами України та країн НАТО успішно здійснює Атлантична рада України. За ген. секретаря НАТО Х.Солани (1995—99) альянс активно долучився до врегулювання балканської кризи, яка виникла внаслідок розпаду 1991 Югославії. Після підписання Дейтонської угоди 1995 альянс створив спочатку багатонац. сили з імплементації (IFOR), а потім — сили зі стабілізації (SFOR), активну участь у миротворчій діяльності яких брали Збройні сили України. У квітні 1999 у Вашингтоні (США) на ювілейному саміті НАТО була затверджена нова військово-політ. стратегія альянсу, яка передбачає зміцнення трансатлантичного партнерства та визначає глобальні військ. завдання альянсу. Військ. операція НАТО проти Югославії (24 березня — 10 червня 1999) стала найбільшою в історії альянсу, але негативно позначилася на його іміджі. За кер-ва генерального секретаря НАТО лорда Дж.Робертсона (1999—2004) відбулося друге після закінчення «холодної війни» і водночас найбільше з часу заснування розширення НАТО. Зважаючи на глобальні функції альянсу, його стали називати «світовим жандармом». Після терактів у США 11 вересня 2001 вперше розглядалася можливість застосування статті 5 про колективну безпеку. Союзники по НАТО залучилися до антитерористичної операції на території Афганістану, яка розпочалася в жовтні 2001. Але в березні—травні 2003 під час підготовки та про-
227
ПІВНІЧНОАТЛАНТ
Генеральний секретар НАТО А.Ф. Расмуссен та Президент України В.Ф. Янукович. Брюссель, 24 лютого 2011.
st hi
or o y. rg a .u
/
tp ht :// кликала дати на це звернення негативну відповідь. 3—4 квітня 2008 на Бухарестському саміті НАТО Україні та Грузії було обіцяно членство в НАТО «в історичній перспективі». «Старі» держави-члени НАТО прислухалися до категоричної позиції Росії, яка виступила проти розгляду питання вступу України до НАТО. У зв’язку із цим було на невизначений час відкладено референдум з питання вступу України в НАТО. У грудні 2008 Україна та НАТО розробили «Річний національний план» співробітництва. Лише в січні 2010 НАТО у повному обсязі відновила військово-політ. взаємодію з Росією, яка була перервана внаслідок російсько-грузин. війни в серпні 2008. У січні 2010 Україна приєдналася до обговорення пріоритетів діяльності сил швидкого реагування НАТО. Вступ України до НАТО залежить від ступеня успішності демократ. і ринкових реформ, ствердження європ. сусп. цінностей в укр. сусп-ві та завершення військ. реформи. Літ.: Дугин А. Основы геополитики. М., 1997; Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. «Голос України», 1997, 11 липня; Киссинджер Г. Дипломатия. М., 1998; Бжезинский З. Великая шахматная доска: Господство Америки и его геостратегические императивы. М., 1999; Україна і світ: Проблеми міжнародної співпраці та колективної безпеки: Бібліографія статей українських періодичних видань (1991—1999 рр.). К., 1999; Арон Р. Мир і війна між націями. К., 2000; Бжезинский З. Выбор: Глобальное господство или глобальное лидерство. М., 2004; Требин М.П. Терроризм в ХХI веке. Минск, 2004; Троицкий М.А. Трансатлантический союз 1991—2004: Модернизация американо-европейского партнерства после распада биполярности. М., 2004; Горбулін В.П., Литвиненко О.В. Національна безпека: Український вимір. К., 2008; Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин: Підручник. К., 2008; Хабермас Ю. Расколотый Запад. М., 2008. А.Ю. Мартинов. Літ.: Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. Тернопіль, 1998. Р.М. Шуст.
228 ПІВОРТ
Півторак. Срібло. 1618.
Є. Пігуляк.
нальної безпеки і оборони України оголосила рекомендації відмовитися від нейтрального статусу України та розпочати підготовку до вступу в НАТО. З серпня 2003 до березня 2005 укр. підрозділ миротворців разом із військами США та ряду ін. країн НАТО брав участь в операції з демократ. перебудови Іраку. Водночас у квітні 2004 Україна представила НАТО «Оборонний бюлетень», який передбачав стратегію розвитку її збройних сил на період до 2015. До того часу планується реформувати укр. військо, перевести його кадровий склад на професійну основу та адаптувати військ. техніку й структури командування до стандартів НАТО. На червневому 2004 саміті НАТО привітала курс України на розвиток демократії, цивільного контролю за діяльністю збройних сил та започаткувала фактичне виконання програми підготовки України до повноправного членства в НАТО. Упродовж 2005—09 держ. влада й громад. орг-ції України проводили кампанію, спрямовану на покращення іміджу НАТО в укр. сусп-ві. Однак паралельно велася активна контрпропаганда проти вступу України до НАТО. У квітні 2005 у Вільнюсі Україна підписала Цільовий план дій. У листопаді 2005 було підписано Меморандум з НАТО щодо використання альянсом укр. військово-транспортної авіації. Серйозною перешкодою на шляху до вступу України в НАТО стало дислокування в Криму (до 31 травня 2017) Чорномор. флоту РФ. У червні 2006 із цільового фонду НАТО розпочалося фінансування процесу знищення застарілих боєприпасів, які перебували на території України. У листопаді 2006 в Мін-ві оборони України та Ген. штабі України з’явилися радники з країн НАТО. У квітні 2007 військ. кораблі Чорномор. флоту України на ротаційній основі приєдналися до антитерористичної операції ВМС НАТО в Середземному морі «Активні зусилля». 18 січня 2008 Україна подала офіц. лист із проханням про приєднання її до плану дій щодо набуття членства в НАТО.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
