ПЕЧЕНІГИ — середньовічний народ, тюркомовні кочовики. Походження назви достеменно невідоме (за припущенням С.Плетньової, походить від тюркського «Бече» — імені першого ватажка племінного союзу). Візант. джерела називають П. «пачинакітами», арабські — народом «баджнак». У 8—9 ст. мешкали на пн. сх. Прикаспію, у межиріччі Волги та Яїка (нині р. Урал). Ворогували з Хозарським каганатом, який для протидії П. уклав союз із гузами (торками). На межі 9—10 ст. П. зазнали поразки від гузів і мігрували в Пн. Причорномор’я, витіснивши звідти племена угрів (мадяр). Водночас продовжували успішні набіги на хозар. володіння в басейні Дону, на Кубані та в Криму. У серед. 10 ст. П. стали одним із найзначніших суб’єктів геополітики в регіоні. За свідченням візант. імп. Константина VII Багрянородного, гол. чинником безпеки Візантії були саме дружні стосунки з «пачинакітами», які тримали під постійною загрозою землі ворогів д-ви — болгар, угрів та русів. Перші рус. князі також були змушені прагнути миру з П., щоб убезпечити тили під час воєнних походів. Зокрема, київ. кн. Ігор уклав з П. союз для нападу на Константинополь (944). Київ. кн. Святослав Ігорович вільно прохо-
див через територію П., здійснюючи походи на хозар. У подальших стосунках із Руссю П. виступали як вороги. 968 вони обложили Київ, змусивши кн. Святослава Ігоровича перервати болг. експедицію, а 972 влаштували засідку на дніпрових порогах, де кн. Святослава Ігоровича було вбито. На першу половину правління київ. кн. Володимира Святославича припав пік печенізьких нападів на Русь (відомі набіги 993, 996, 997). Володимир Святославич та його наступник Ярослав Мудрий застосували проти П. стратегію побудови прикордонних укріплень (сторожові фортеці, Змієві вали), яка виявилася ефективною. 1036 П. напали на Київ, але були вщент розбиті київ. кн. Ярославом Мудрим (Новгородський перший літопис датує цю подію 1017). У серед. 11 ст. П. остаточно перестали загрожувати Русі. П. також брали участь у міжусобицях київ. князів. 980 вони підтримували прибічників київ. кн. Ярополка Святославича, 1016—19 — кн. Святополка Ярополчича та його союзника польс. кн. Болеслава I Хороброго (за ін. версією, П. виступали на боці кн. Бориса Володимировича; див. Борис і Гліб). У серед. 11 ст. до Пн. Причорномор’я під тиском половців вторглися гузи (торки), які відтіснили осн. масу П. на Нижнє Подунав’я. Таким чином під ударами П. опинилася Візантія, яка тривалий час нічого не могла протиставити їхнім набігам. Лише підкупивши половецьких ханів, візантійці разом із половцями 1091 розгромили й частково винищили П. У 12 ст. П. перестали існувати як окремий народ. Більшість їх змішалася з балканськими етносами (зокрема, П. називають серед предків сучасних болгар та, ймовірно, гагаузів). Частина П. оселилася на теренах Угор. королівства, де вони згадуються аж до кінця 12 ст. Кілька печенізьких родів лишилися кочувати під патронатом Русі на Пороссі (у басейні Росави — лівої прит. Росі; бас. Дніпра), де, ймовірно, увійшли до складу клобуків чорних. Остання літописна згадка про П. датується 1161.
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht ://
Життя П. базувалося на відгінному скотарстві. Зокрема, у 10 — на поч. 11 ст. вони влітку пересувалися ближче до Чорного моря та Дунаю, а взимку відступали назад. Постійних зимовиськ не мали. Основою сусп. відносин у П. були родоплемінний патріархальний лад і воєнна демократія, характерні для табірної стадії кочівництва. Візант. імп. Константин VII Багрянородний перелічує 8 великих незалежних територіальних угруповань П., які називає «фемами» (округами). Чотири феми розташовувалися на правому березі Дніпра, чотири — на лівому. Феми — власне кочівницькі орди — складалися з родів, яких загалом налічувалось 40. Феми та роди очолювали старійшини (за Константином VII Багрянородним — «архонти»), які поєднували світську й реліг. владу; для прийняття надзвичайних рішень скликалися заг. збори або рада старійшин. Влада передавалася у спадок двоюрідним братам правителів. Мова П. належала до тюркської групи. Ядро етносу складали 3 тюркські орди (Явдіїртим, Кварципур і Хавусангіл), що виокремлювалися під назвою «кангар» («благородні») і очолювалися, очевидно, вихідцями з кочівницького протодерж. об’єднання Кангюй. Ін. феми могли мати угро-фінське походження. Черепи з печенізьких поховань належать до зливкинського типу (брахікранні європеоїди з незначною домішкою монголоїдності). Кладовищ чи групових поховань у П. не було. Поховання здійснювалися головою на зх., як у трунах, так і без них, у неглибоких ямах під невисокими насипами (відомі також впускні поховання в більш давніх могилах). Ліворуч від небіжчика вміщували ноги та голову коня (на відміну від половецьких поховань із повними кінськими кістяками) мордою на зх. Особливістю печенізького обряду було також влаштування кенотафів з опудалами коней. Жін. поховань П. не знайдено (на відміну від дуже подібних до них торкських). Із предметів матеріальної к-ри поширені стремена, луки з важкими кістяними накладками, короткі прямі шаблі, коповушки з фігурними ручками, підвіски-амулети у ви-
гляді стилізованих пташок, срібні бляшки, якими прикрашали пояси, чоботи та збрую; трапляється орнаментований глиняний посуд. Дж.: ПСРЛ, т. 2. М., 1962; Константин Багрянородный. Об управлении империей. М., 1989; Анна Комнина. Алексиада. СПб., 1996; Бруно Кверфуртский. Послание к германскому королю Генриху II. В кн.: Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 1999. Літ.: Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. «Университетские известия» (К.), 1883, № 1; Васильевский Г.В. Византия и печенеги. В кн.: Васильевский Г.В. Труды, т. 1. СПб., 1908; Расовский Д.А. Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии. «Seminarium Kondakovianum», VI. Praga, 1933; Плетнева С.А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях. В кн.: Материалы и исследования по археологии СССР, № 62. М.—Л., 1958; Степи Евразии в эпоху средневековья. М., 1981; Князький И.О. Русь и степь. М., 1996; Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. СПб., 2003. О.О. Немировський.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПЕЧЕНІГИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
