МАРЧЕНКО Валерій Веніамінович (прізв. батька — Умрилов; псевд. — Валентин Розум; 16.09. 1947—07.10.1984) — правозахисник, журналіст, перекладач, учений-сходознавець. Онук історика М.Марченка. Н. в м. Київ. 1967—70 під час навчання на філол. ф-ті Київ. ун-ту перебував на стажуванні в Бакинському ун-ті, де широко друкувався в азербайджанській пресі. З 1970 працював у редакції газ. «Літературна Україна», де підготував бл. 100 публікацій. Підготував розвідки про акад. А.Кримського як дослідника азербайджанської літератури, професора Бакинського ун-ту Олександра Багрія та ін., перекладав з азербайджанської й польської. Рано сформувався в середовищі київ. літераторів і журналістів як борець «проти цілої імперії брехні». Дав відвертий і нищівний огляд «ідейно витриманих» творів М.Нагнибіди, В.Козаченка, виплеканих і рекламованих парт. кер-вом як зразки літ. творчості (стаття «За параваном ідейності»). Викривши політику влади, спрямовану проти укр. к-ри («Київський діалог»), став однією з жертв маланчукізму (див. В.Маланчук). 25 червня 1973 заарештований. На суді 25— 27 грудня йому інкримінували написання згаданих творів, агітацію в усній та письмовій формі, читання й розповсюдження праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 29 грудня 1973 засуджений до 6 років таборів суворого режиму та 2 років заслання (с-ще Саралжін, нині Актюбінської обл., Казахстан) за ст. 62, ч. 1 Карного кодексу (КК) УРСР. Спільне перебування в таборі зі старшими за нього й досвідченішими в’язнями — вояками Української повстанської ар-
мії, укр. громад. й політ. діячами завершило його формування як особистості. У відкритому листі з табору суворого режиму (ст. Всесвятська на території Пермської обл., РФ) до діда, історика М.Марченка в липні 1975 писав: «Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування». Протестував проти переслідувань укр. к-ри і себе особисто в листах до Президії ВР СРСР (9 грудня 1974), Ю.Андропова (20 липня 1983), старшого слідчого в особливо важливих справах КДБ УРСР М.Слобоженюка, який вів його справу (грудень 1983), Київ. міськ. суду (12 березня 1984), Верховного суду УРСР (25 березня 1984). Перебуваючи в ув’язненні, збирав і нелегально відсилав за кордон інформацію про становище в’язнів в СРСР, колективні й особисті заяви — до Ген. дир. ЮНЕСКО А.-М.М’Боу (липень 1976), Ген. секретаря ООН К.-Й.Вальдгайма (10 грудня 1978), голови Всесвітньої асоціації нефрологів, дир. Ін-ту нефрології у Швеції Н.Альвала (10 жовтня 1979). Як важливі істор. першоджерела сприймаються тепер його нариси, написані на підставі власних інтерв’ю у вояків УПА Дмитра Басараба (Урал, січень 1976: 23 роки концтаборів), Антона Олійника (Урал, 1976), Олекси Киселика (Київ, КДБ, 1977), Степана Мамчура (Урал, 1978), Василя Підгородецького (Урал, 1978: 27 років концтаборів), Мирослава Симчича (с-ще Саралжін, 1980). Узяв інтерв’ю в Б.Антоненка-Давидовича й Н.Суровцової. У травні 1981 повернувся із заслання до Києва, працював сторожем у респ. дослідному госп-ві рослинництва в м. Київ. 1982 написав нарис про кириломефодіївця М.Гулака, висвітливши долю інтелігента в умовах тоталітаризму (див. також Тоталітаризм). Востаннє ув’язнений 21 жовтня 1983. З цього дня М. — член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Інкримінувалася йому та сама 62-га стаття, ч. 2: виготовлення і розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити рад. держ. і сусп. лад. Під час слідства, що тривало 3 місяці, на
суді й після нього, знайомлячись із протоколами допитів, юридично фахово аналізував і викривав фальсифікаторські заходи слідчих, оскаржував порушення елементарної логіки тощо. 13 березня 1984 Київ. міськ. суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив смертельно хвору людину (хронічний нефрит, гіпертонія) до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. 2 квітня 1984 М. взяли на етап — 55 діб по пересильних тюрмах, у «столипінських» вагонах. Його привезли в табір особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, де разом з М.Горинем, І.Кандибою, В.Овсієнком та ін. він перебував з 27 травня до 20 серпня 1984. На активну вимогу світ. громадськості етапований до тюремної лікарні м. Перм (місто в РФ), пізніше — м. Ленінград (нині м. Санкт-Петербург). Попри висновок Мед. управління МВС СРСР, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, Комітет державної безпеки СРСР відмовився це зробити. Помер у тюремній лікарні ім. І.Гааза в Ленінграді. Похований на кладовищі в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. біля родичів. З приводу загибелі М. із заявами виступили президент США Р.Рейган і Держ. департамент США. 1991 посмертно реабілітований. Тв.: Листи до матері з неволі. К., 1994; Творчість і життя. К., 2001; Вірити — і тільки. Дрогобич, 2005. Літ.: Про Валерія Марченка і його літературну працю та переклади. «Сучасність», 1976, ч. 12; Листи Зоряна Попадюка до Валерія Марченка. Там само, 1984, ч. 5; Білокінь С. Апостол чистої правди. «Слово і час», 1991, № 1 (361); Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Вильнюс—М., 1992; Коваль В. За що?..: Валерій Марченко — спецкор «Літературної України». «ЛУ», 1993, № 49 (4562), 9 грудня; Сверстюк Є. Блудні сини України. К., 1993; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960— 80-х років. К., 1995; УЛЕ, т. 3. К., 1995; Алла Горська: Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К., 1996; Українська журналістика в іменах, вип. 6. Львів, 1999; Тисячна Н. Право на любов до життя. «Українське слово», 2000, ч. 42, 19—25 жовтня; Міщанчук Н. Кращій з матерів. «Шлях перемоги», 2004, ч. 6 (2594), 4 лютого; Овсієнко В. Світло людей, т. 1—2. К.—
539 МАРЧЕНКО
В.В. Марченко.
540 МАРЧЕНКО
Х., 2005; Романюк Н. Світ тримається на одержимих. «Дзеркало тижня», 2005, № 21 (549), 4 червня; Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, т. 1: Україна, ч. 1. Х., 2006; Глузман С. Соузник. «Известия в Украине», 2009, № 19 (748), 2 февраля. С.І. Білокінь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАРЧЕНКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
