ЛЮТЕР Мартін (Luther Martin; 1483—1546) — нім. реформатор, засн. лютеранства. Д-р богослов’я (1512). Н. в м. Ейслебен (Німеччина) в родині рудокопа. 1488—97 навч. у школах Мансфельда, Магдебурга, Ейзенаха (нині всі міста в Німеччині). 1501 вступив до Ерфуртського ун-ту, потрапив там під вплив гуманістичного гуртка, членами якого були, зокрема, Мартін Руф, Ульріх фон Гуттен, Георг Спалатин. Захопився ідеями Еразма Роттердамського. Почав студіювати вчення ранніх християн. богословів, філол. і пед. праці. 1505 отримав ступінь магістра мист-в. Поступово став схилятися до філос. традицій Via moderna (Вільям Оккам, Габріель Біль) і німецької середньовічної містики (Майстер Екхарт, Йоганн Таулер). 1507 постригся в монахи монастиря ордену августинців. Від 1508 викладав на кафедрі моральної філософії Віттенберзького ун-ту. 1510—11 був у Римі (Італія) з дорученнями від монастиря. 1512 став д-ром богослов’я і субпріором (заст. настоятеля) августинського конвенту у Віттенберзі (Німеччина; з 1516 про-
повідував у місц. соборі). Переосмислив катол. вчення. Свої нові погляди Л. оприлюднив 1517 у Віттенберзі у знаменитих 95 тезах. Тези спрямовувалися проти продажу індульгенцій (звільнення від гріха, дароване Церквою), у них заперечувалася влада папи у відпущенні гріхів, його юрисдикція на чистилище, а також протиставлялося сумнівній «скарбниці добрих справ» щире каяття у своїх гріхах. Після публікації тез Рим ініціював диспут Л. з богословом Йоганном Екком. Диспут відбувся в Лейпцигу (Німеччина) 1519. Під час нього Л. висловив сумнів у непомильності папи і Вселенських Соборів (див. Собори Вселенські), виклав думки, подібні до тих, які свого часу висловлював Ян Гус (за це останній 1415 був визнаний Церквою єретиком і спалений разом зі своїми творами). 1520 Папа Римський Лев Х у буллі пригрозив Л. відлученням від Церкви. У відповідь Л. написав кілька творів («До християнського дворянства німецької нації про виправлення християнства», «Про вавилонське полонення Церкви», «Про свободу християнина»), які набули широкого розголосу. Невдовзі потому герм. імп. Карл V Габсбург викликав Л. на рейхстаг (представницький орган при імператорові) у Вормс (Німеччина; 1520). Під час засідання рейхстагу Л. відмовився переглянути свої погляди, а потім перед міськ. воротами Віттенберга спалив папську буллу (див. Булли папські). Вормський едикт засудив Л. як єретика (див. Єресі), 1521 Папа Римський Лев X відлучив його від Церкви. 1522 Л. опублікував свій переклад Нового Завіту (див. Біблія) нім. мовою. Тим часом поширення ідей Реформації в Німеччині спричинило сел. війну 1524—26, повсталі прагнули радикальних соціальних змін. Л. виступив за реформу Церкви, однак у питанні перегляду віровчення і практики католицизму розійшовся з діячами нар. Реформації (Андреас Карлштадт, анабаптисти, Томас Мюнцер), засудив реліг. і соціальний радикалізм, визнав за можливе насильницькі дії проти бунтівників (памфлет «Проти банди селян-
убивць», 1525). Після диспуту (Марбург (Німеччина), 1529) зі швейцарським реформатором Ульріхом Цвінглі щодо доктрини перетворення під час Євхаристії Л. виявив незгоду з деякими поглядами майбутніх прихильників кальвінізму (див. Кальвінізм). Своє бачення реформи Церкви Л. виклав також у богословському творі «Про рабство волі» (1525), посібниках для реліг. напучення мирян — «Малий Катехізис» (1528) — і пасторів — «Великий катехізис» (1529), у тезах «Шмалькальденські члени» (1537). 1534 вийшов друком його переклад усієї Біблії нім. мовою. Ключовим моментом богослов’я Л. є доктрина благодаті, ґрунтована на вченні св. Августина про абсолютну гріховність людини, відсутність у неї свободи волі і неможливість її власними зусиллями досягти спасіння. Спасіння дарує лише Господь Своєю благодаттю без жодної умови. У поглядах Л. ясно проступають визначальні доктрини протестантизму. Перша — Sola fide — це доктрина виправдання самою вірою, без жодного посередництва, завдяки дарованої людині Божої благодаті. Церква та її формальні приписи («добрі діла») не мають жодного рятівного значення: людину спасає лише Господь; добрі діла людини — не умова, а плід праведності. Друга — Sola gratia — це доктрина заг. священства віруючих: Божа благодать дарована всьому людству, тому немає різниці між кліром і мирянами; людина служить Богу своїм повсякденним життям; служіння — обов’язок кожного, незалежно від професії, соціального статусу, освіти. Третя — Sola Scriptura — це доктрина богонатхненності однієї Біблії: якщо спасіння — не в Церкві, а в Божому дарі, то істина — не у Святому Переданні, а в Одкровенні; Слово Боже — єдине джерело віри; Святе Передання, твори отців Церкви (див. Патристика) лише допомагають зрозуміти істину (Л. належить вислів «Не Церква визначає, що є Біблія, а Біблія визначає, що є Церква»). Учення Л. про Церкву пронизане духом компромісу. Він виступав за збереження елементів катол. Літургії та атрибутики (розп’яття, ікони, священицький
одяг тощо). Визнав за таїнства лише хрещення, при обов’язковості хрещення немовлят, і Євхаристію. Водночас відкинув спасительне значення таїнств. Вважав за можливе збереження посту і сповіді, трактував обряд ординації як завдаток отримання священиком особливих Божих дарів (у лютеранстві священик вважається таким, що має апостольське наслідування). Рішуче заперечив целібат і чернецтво. Основою сусп. поглядів Л. є вчення про дві влади — світську і церковну. Кожна з них має окремі прерогативи та сферу функціонування, але разом з тим вони є єдиним, Богом установленим, суспільно-держ. організмом. Світська влада може втручатися в церк. справи (потенція цезаропапізму), церковна — у світські (потенція клерикалізму, обґрунтування держ. статусу Церкви). П. у м. Ейслебен. На думку дослідників, реліг. і сусп. позиція Л., з одного боку, була зумовлена його неприйняттям радикальних сусп. змін, а з другого — сама зумовила це неприйняття і тяжіння до поміркованої реформи Церкви, яку він осмислював переважно як відновлення її апостольських традицій. Йому належить розробка низки етико-філос. (концепції свободи християнина, трудової етики, професійного і громадян. обов’язку) та політ. (теорія Божественного і природного права) проблем. Вагомим був його внесок у нім. к-ру і педагогіку (разом з тим, він не визнав геліоцентричної системи Ніколая Коперника). Своїми перекладами Біблії, екзегетичними і філол. працями, канціоналами і хоралами сприяв розвитку нім. літ. мови, нар. к-ри. Багато написаних ним праць увійшли в аннали світ. протестантизму. Спірним залишається питання про ставлення Л. до єврейства. У памфлеті «Цей Ісус Христос був народжений євреєм» (1526) він засудив неприйняття катол. Церквою євреїв, але пізніше визнав за можливе обмеження їхніх прав (ці суперечності в його поглядах у 1930—40-х рр. були використані в гітлерівській Німеччині). В Україну перші твори Л. потрапили в серед. 16 ст. зусиллями нім. і польс. лютеран. 1562 у Не-
свiжi (нині місто Мінської обл., Білорусь) вийшов друком перший слов’яно-рус. переклад «Малого катехізису» Л., здійснений Симоном Будним. Праці: Werke. Kritische Gesamtausgabe, bd 1—60. Weimar, 1883— 1980; What Luther says: An Anthology, vol. 1—3. Saint Louis, 1959; Martin Luther: Selections from his Writings. New York, 1961; Selected Writings of Martin Luther, vol. 1—4. Philadelphia, 1967; Luther’s Works, vol. 1—55. Saint Louis, 1955—76; Время молчания прошло: Избранные произведения. 1520—1526 гг. Х., 1994; Избранные произведения. СПб., 1994; 1997; 95 тезисов. СПб., 2002. Літ.: Новиков Е. Гус и Лютер: Критическое исследование, т. 1—2. М., 1859; Лихачева Е.О. Европейские реформаторы. СПб., 1872; Ферман А. Реформатор Мартин Лютер. СПб., 1883; Порозовская Б.Д. Мартин Лютер: Его жизнь и реформаторская деятельность. СПб., 1898; 1997; Denifle H. Luther und Luthertum in der Ersten Entwicklung, bd 1—2. Mainz, 1904—09; Diem H. Luther: Lehre von den zwei Reichen. Mhnchen, 1938; Bainto R. Here I Stand: A Life of Martin Luther. New York, 1950; Althaus P. Die Theologie of Martin Luther. Philadelphia, 1966; Шестов Л. Sola fide — только верою: Греческая и средневековая философия: Лютер и церковь. Париж, 1966; Atkinson J. Martin Luther and the Birth of Protestantism. London, 1968; Ebiling G. Luther: An Introduction to His Thought. Philadelphia, 1970; Dickens A. The German nation and Martin Luther. Glasgow, 1976; Соловьев Э.Ю. Непобежденный еретик: Мартин Лютер и его время. М., 1984; Kittelson J.M. Luther the Reformer: The Story of the Man and His Career. Minneapolis—Augsburg, 1986; Oberman H.A. Luther: Man Between God and the Devil. New Haven, 1990; Brecht M. Martin Luther, vol. 1—3. Minneapolis, 1990—94; Гарин И. Лютер. Х., 1994; Фаусель Г. Мартин Лютер: Жизнь и дело: Биографический очерк и источники к биографии Лютера, т. 1. Х., 1995; Мартин Лютер: Реформатор, проповедник и педагог. М., 1996; Эриксон Э. Молодой Лютер: Психоаналитическое исследование. М., 1996; Richard M. Martin Luther: The Christian Between God and Death. Cambridge, 1999; Гобри И. Лютер. М., 2000; Роуканен М. Учение о боговдохновенности: Мартин Лютер и его место в экуменической проблеме боговдохновенности. СПб., 2005. В.І. Любащенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЮТЕР» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
