ЛЮБОВИЧ Микола Миколайович (28(16).03.1855—01.08.1933) — історик-славіст і дослідник заг. історії. Чл.-кор. Рос. АН (1924; з 1925 — АН СРСР). Н. в м. Тульчин у родині офіцера рос. армії. Закінчив 1-шу Київ. г-зію та Київ. ун-т (1877). Вивчав заг. історію під кер-вом І.Лучицького. Після ун-ту деякий час викладав історію в Кам’янець-Подільській г-зії. 1878 став стипендіатом з підготовки до професорського звання при Київ. ун-ті. Від 1880 — доцент Варшавського ун-ту. 1883 захистив магістерську дис. на тему: «Історія реформації в Польщі. Кальвіністи та антитрінітарії». 1890 захистив (у Київ. ун-ті) докторську дис. на тему: «Початок католицької реакції та занепад реформації в Польщі». Потому займав посаду екстраординарного, а згодом ординарного професора Варшавського ун-ту. Поділяв позитивістські погляди на історію (див. Позитивізм в історичній науці), був близький до Варшавської історичної школи. Працював у архівах Берліна (Німеччина), Берна (Швейцарія), Варшави, Ватикану, Венеції (Італія), Вільно (нині м. Вільнюс), Данцига (нині м. Гданськ, Польща), Женеви (Швейцарія), Кенігсберга (нині м. Калінінград, РФ), Кракова, Москви, Парижа (Франція), Санкт-Петербурга, Цюриха (Швейцарія) та ін. міст. Публікував у різних наук. виданнях дослідження з історії Реформації та Контрреформації в Польщі. Був одним з ініціаторів створення і головою «Общества истории, философии и права» при Варшавському ун-ті. У роки Першої світової війни 1915 виїхав з Варшавським унтом до Ростова-на-Дону (нині місто в РФ). Після встановлення на Кубані рад. влади у 1920-х рр. викладав у Північнокавказ. ун-ті. За свідченням його учня (у ті часи студента В.Голобуцького), Л. завжди будував свої лекції на
1647). Н. під Краковом. Походив зі старовинного шляхетського роду Любомирських герба «Шенява», спорідненого в 16—17 ст. з Браницькими, Зебжидовськими, Конецпольськими, Олесницькими та ін. Батько (Станіслав) був крайчим коронним (1619—20), підчашим коронним (1620—28), воєводою руським (1628—38), воєводою і каштеляном краківським (1638—49), мати Анна — донька волин. воєводи кн. О.Острозького і внучка кн. В.-К.Острозького. Дістав добру домашню освіту, закінчив колегіум Новодворського в Кракові, учився в колегіумах та ун-тах в Інгольштадті (Баварія), Лейдені (Голландія; нині Нідерланди), здійснив подорож по європ. країнах, зустрічався з кардиналом А.-Ж. де Рішельє. Після повернення на батьківщину розпочав політ. кар’єру, брав активну участь у діяльності сеймів та сеймиків, став одним з найавторитетніших оборонців шляхетських вольностей. Вважався блискучим оратором, меценатом науки і літератури. Був старостою сондецьким (1637—46), хмельницьким (1645 —65), краківським (1646—64), пізніше — перемиським (1652— 53) і переяславським (1660—67). До національної революції 1648—1676 поставився відверто вороже, але діяв в угрупованні канцлера коронного Є.Оссолінського, яке прагнуло до компромісу з повстанцями. Брав участь у Пилявецькій битві 1648, під час Зборівської битви 1649 командував разом з Я.Собеським (див. Ян III Собеський) лівим крилом коронної армії. Під час мирних переговорів під Зборовим, коли до ставки мав прибути Б.Хмельницький, Л. як заручник поїхав до укр.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЮБОВИЧ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
