ЛЮБАРТ, Любарт-Дмитро Гедимінович (бл. 1311—1315 — бл. 1384) — князь волинський (1340 —84) і галицький (1340—43 — номінальний, 1344—49 — реальний). Один з молодших синів вел. кн. литов. Гедиміна. «Літописець великих князів литовських» (створений близько серед. 15 ст.) повідомляє, ніби Л. одружився з донькою володимирського князя, завдяки чому отримав у володіння Володимир (нині м. Володимир-Волинський), Луцьк і всю землю Волинську. Тривалий час переважна більшість істориків з довірою ставилася до цієї звістки. І.Ржежабек, М.Дашкевич та І.Линниченко повністю заперечували її. У зв’язку з цим було висловлено кілька різних думок щодо того, чи мав Л. уділ на Волині до 1340, а також стосовно походження й імені його першої дружини й дати самого шлюбу. Проте з часом усі ці припущення втратили свою значимість, оскільки були з’ясовані факти з життя і діяльності Л., з якими ці гіпотези не узгоджувалися. Більш вірогідним видається нині припущення польс. історика Я.Тенговського, який вважає, що першою дружиною Л. могла бути донька чи сестра кн. Данила Острозького (див. Острозькі), відомого в 1-й пол. 14 ст. потомка (згідно з родинним переказом) волин. Романовичів. Шлюб цей, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328. Тоді ж Л. мусив прийняти православ’я й хресне ім’я Дмитро. У 1330-х рр. Л. брав участь у походах литов. військ на Мазо-
вію (істор. область Польщі в середній течії Вісли та нижній течії її прит. Зх. Буг і Нарев). 1340, після смерті галицько-волин. кн. Юрія Болеслава (був отруєний галицькими боярами), за підтримки батька й місц. боярства оволодів Волин. князівством та домігся визнання своєї влади в Галичині, що означало приєднання цих земель до Великого князівства Литовського (ВКЛ) і втягнення останнього у тривалу боротьбу з Польщею та Угорщиною за галицько-волин. спадщину по Романовичах. Л. підтримав ініціативу митрополита Київського і всієї Русі Феогноста й вел. кн. моск. і владимирського Симеона Гордого щодо скасування Галицької митрополії (1347), санкціонував заснування першого у ВКЛ катол. єпископства з центром у Луцьку, юрисдикції якого підлягали католики Волині й пд.-зх. земель Білорусі. 1350 Л. вдруге одружився — з Ольгою, княжною ростовською і родичкою вел. кн. моск. і владимирського Симеона Гордого. Тоді ж розпочав війну з Короною Польською, домагаючись повернення відторгнутих 1349 польс. королем Казимиром ІІІ Великим Галичини й зх. волин. земель разом із м. Володимир. Будучи захопленим разом із братом, кн. тракайським, гродненським і берестейським Кейстутом, у полон угорцями, підписав 15 серпня 1351 угоду, за якою відмовлявся від претензій на Галичину, але зберігав за собою більшу частину Волині з адм. центром у Луцьку. 1352 Л. і Кейстут разом з ін. соратниками-Гедиміновичами від імені вел. кн. литов. Ольгерда уклали мирний договір щодо Галичини та Волині також з Казимиром III Великим і мазовецькими князями на таких само умовах, що й з угорцями. Проте вже 1353 Л. очолив 3 великі походи на Галичину (травень, липень, вересень), але оволодіти нею не зміг. 1355 разом з Кейстутом дав грамоту купцям з Торуня (Польща), гарантуючи їм безпечний шлях до Луцька через Підляшшя й Берестейську землю. 1366 був змушений (в результаті успішних воєн. дій Казимира III Великого) відмовитися від претензій на Белзь-
ку землю і Холмщину та відступити Польщі зх. Волинь з м. Володимир. 1370, після смерті Казимира III, повернув силою зброї за допомогою Кейстута усю захоплену поляками зх. частину Волині. 1373 Папа Римський Бенедикт ХI звернувся до трьох братів — Кейстута, Ольгерда і Л. — з пропозицією припинити війни між литвинами та рицарями-хрестоносцями. У жовтні 1376 Л. з Кейстутом і белзьким кн. Юрієм Наримунтовичем напав на Сандомирську землю й вивів звідти тисячі полоняників. У відповідь король угор. і польс. Людовік Великий здійснив похід численним військом у зх. Волинь. ВКЛ втратило Холмську і Белзьку землі, а Л. був змушений визнати себе васалом Людовіка Великого й віддати йому в заручники своїх синів. Згодом, 1382, Л. скористався з безвладдя поміж угорцями після смерті Людовіка й викупив в угор. старост (див. Староство) та приєднав до своїх володінь на Волині прикордонні замки-фортеці разом з округами (Городло (нині місто в Польщі), Кременець, Лопатин, Олесько, Перемишль). Однак повернути Галичину йому так і не вдалося. Своєю боротьбою за Волинь він, однак, затримав Корону Польс. в її дальшому просуванні на сх. У династичному конфлікті поміж Ягайлом і Кейстутом 1382 Л. став на бік останнього і привів волин. військо до Тракайського замку на допомогу своєму давньому соратникові. Син Л. від першого шлюбу Іван, можливо, мав уділ на Чернігово-Сіверщині. На це вказує згадка про нього та його дружину в Любецькому синодику. Від другого шлюбу мав синів Федора (див. Федір Любартович), Лазаря і Симеона. Федір успадкував батьківські володіння; з його смертю Любартів рід згас. Серед документів Л., що збереглися, є два з печатками, на одній з печаток у центрі зображено лева. Літ.: Stadniski K. Lubart xi=ze Wolyn`ski. Lwo`w, 1853; Його ж. Synowie Gedymina. Krako`w, 1875 (2-ге вид. — Lwo`w, 1881); Wolff J. Rod Gedymina. Krako`w, 1886; Андрияшев А.М. Очерк истории Волынской земли до конца XIV в. К., 1887; Филевич И.П. Борьба Польши и Литвы-Руси за галицковладимирское наследие. СПб., 1890;
Иванов П.А. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века. Одесса, 1895; Wolff J. Kniazowie Litewsko-Rusci od kon`ca czternastego wieku. Krako`w, 1895 (2-ге вид. — Warszawa, 1994); Довнар-Запольский М.В. Из истории литовскопольской борьбы за Волынь. Договоры 1366 г. К., 1896; Грушевский М. Історія України-Руси, т. 4. К.—Львів, 1907 (2-ге вид. — К., 1993); Любавский М.К. Очерки истории ЛитовскоРусского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910; Кордуба М. Історія Холмщини і Підляшшя. Краків, 1911; Paszkiewicz H. Polityka Ruska Kazimierza Wielkiego. Warszawa, 1925; Gumowski M. Piecz=cie ksi-]at Litewskich. «Ateneum Wilen`skie», 1930, 7; Paszkiewicz H. O genezie i wartos`ci Krewa. Warszawa, 1938; Lietuvieu enciklopedija, t. 16. Boston, 1958; Котляр М.Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. К., 1968; Tarybu Lietuvos enciklopedija, t. 2. Vilnius, 1986; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовського. К., 1987; Войтович П. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII—XVI cт. Львів, 1996; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. В кн.: Україна крізь віки, т. 6. К., 1998; T=gowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczo`w. Poznan`—Wroclaw, 1999; Василенко В. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях XIX — першої третини ХХ ст. Дніпропетровськ, 2006. Ф.М. Шабульдо.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЮБАРТ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
