ЛУК’ЯНЕНКО Левко Григорович (н. 24.08.1927) — правозахисник, політ. і держ. діяч. Д-р права Унту Альберти (Канада; 1993). Герой України (2005). Голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні (1994—96, 1998—2008). Н. в с. Хрипівка (нині село Городнянського р-ну Черніг. обл.) в сім’ї колгоспників Григорія Максимовича (1905—83) і Наталії Олександрівни (1905—93). З дитинства любив читати. 1944 (під час Другої світової війни) призваний до Червоної армії (див. Радянська армія). Від жовтня 1945 до 1949 служив на території Австрії, 1949—53 — командиром мотоциклетного взводу в Нахічеванській АРСР (Азербайджан). 1953 став членом ВЛКСМ, потім — членом ВКП(б). Цього ж року закінчив вечірню офіцерську школу і поступив на юрид. ф-т Моск. ун-ту. 1958 отримав диплом про вищу юрид. освіту й був направлений на роботу в Зх. Україну. Від вересня 1958 — пропагандист Рахівського (Закарпат. обл.), а згодом — Глинянського райкому Компартії України Львів. обл. Під впливом побаченого в Зх. Україні й критичного його осмислення змінив своє ставлення до політики партії. Від 1959 — адвокат Глинянської юрид. консультації. Цього ж року разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим став організатором Укр. робітничо-сел. спілки (УРСС), написав її програму, обґрунтував у ній необхідність боротьби за самостійність Украї-
ни мирними засобами на основі Конституцій УРСР і СРСР, а також норм міжнар. права. 1960 обраний головою УРСС. У січні 1961 заарештований і у травні засуджений Львів. обласним судом до страти за «зраду Батьківщини». Перебував 72 дні у камері смертників. Після того, як Верховний суд СРСР замінив смертний вирок на 15 років ув’язнення, відбував покарання спочатку в Мордовському концтаборі суворого режиму, потім — у Владимирській в’язниці, згодом — у ВС-389/36 (с. Кучино Чусовський р-ну Пермської обл. РФ). У січні 1976 після звільнення оселився в Чернігові, працював електриком у дитячій лікарні. Восени 1976 став одним із фундаторів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ). У грудні 1977 заарештований за обвинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді», 20 червня 1978 засуджений до 10 років тюрми і 5 років заслання. Йому інкримінувалась не лише діяльність в УГГ, а й виготовлення і розповсюдження самвидавівських статей (див. «Самвидав»): «Рік свободи», (оприлюднена кількома європ. мовами), «Зупиніть кривосуддя», «Проблеми інакодумства в СРСР» та ін. Під час слідства оголосив голодування на знак протесту, відмовився давати свідчення зі справи і склав заяву про відмову від рад. громадянства. Покарання відбував у Мордовії та на Уралі, а заслання — у Томській обл. РРФСР. Там написав історико-філос. брошуру «Що далі?». Перебуваючи на засланні, заочно в березні 1988 обраний головою УГГ, яка влітку 1988 була перейм. в Українську Гельсінкську спілку (УГС). 9 грудня 1988 звільнений, у січні 1989 повернувся в Україну. У квітні 1990 на установчому з’їзді Української республіканської партії (УРП) обраний головою партії, створеної з УГС. Від березня 1990 — нар. депутат України, член Комісії з питань законодавства і законності, заст. голови блоку опозиційних депутатів «Народна рада», кер. фракції «Незалежність». 1991 був канд. на обрання Президентом України та на посаду голови ВР. Співавтор Декларації
297 ЛУК’ЯНЕНКО
Л.Г. Лук’яненко.
298 ЛУК’ЯНІВСЬКА
про державний суверенітет України 16 липня 1990. У травні 1992 — листопаді 1993 — Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді. Через незгоду з політикою уряду подав у відставку. Очолив демократ. об’єднання «Україна» на виборах 1994. 1994—97 — президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію. 2000—02 — голова УРП, 2002 —05 — голова Ради старійшин УРП «Собор». Нар. депутат України 1, 2, 4, 5-го скликань. 27 січня 2001 обраний дійсним членом Академії вищої школи України. Від 27 травня 2002 — член Нац. спілки письменників України. Нагороджений 1992 Почесною відзнакою Президента України, 2005 Л. присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. 2007 нагороджений орденом кн. Ярослава Мудрого 5-го ст. Автор брошур і книг: «Сповідь у камері смертників» (1991), «Вірю в Бога і в Україну» (1991), «Не дам загинуть Україні!» (1994), «Народження нової ери» (1997), «На землі кленового листу» (1998), «Маршал Жуков і українці в Другій світовій війні» (2000), «Національна ідея і національна воля» (2003), «Незнищенність» (2004), «З часів неволі: Сосновка-7» (2005), «Народження нової ери» (2007) та інших. Літ.: Українські юристи перед судом КГБ. Мюнхен, 1970; Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. Мюнхен, 1990; Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні. (60-ті — перша половина 80-х рр. ХХ ст.). К., 1994; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. К., 1995; Веселова О. З історії створення і діяльності Асоціації дослідників голодоморів в Україні (АДГУ). К., 2007. Ю.І. Шаповал.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛУК’ЯНЕНКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
